Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №41, 2013-10-13
Ігор Дуда, Лемківський словник, Астон, Тернопіль 2011, 375 с.
В Україні видано книжку, яку можна назвати «Українсько-лемківським словником». Ідея упорядника створити такий посібник зрозуміла, адже багато лемків не вживають правильних лемківських форм і часто використовують полонізовані варіанти, або лексику з української літературної мови. Можна також цим привернути увагу лемків, які не мали змоги вживати лемківську говірку.
Ігор Дуда (родом з Ганчової на Горличчині) зі свого досвіду слововживання та всіх доступних йому лемківських словників і діалектологічних розробок вибрав найбільш питомі лемкам слова і подав їхні варіанти (не забув же вказати джерел). Він також розкрив лемківські граматичні та орфографічні норми. Викладені вони ясно, але все-таки маю застереження до кількох пунктів.
По-перше, розумію, що приголосні «з», «с», «ц» найчастіше вживаються м’якими, проте перед «і» нема потреби робити ще одне пом’якшення за допомогою «ь», наприклад «бесьіда», «зьіля». Упорядник напевно хотів показати, що пом’якшення приголосних шиплячих є таке, як у польській мові «ś», «ź», а не як в літературній українській. Однак немає потреби використовувати фонетичний запис слів усієї лемківської лексики. Таким чином можемо перейти до фонетичної транскрипції (графічна фіксація всіх мовних звуків, що реально вимовляються в потоці мовлення, точний запис звуків – ред.) всіх звуків, але йдеться не про це.
По-друге, я не переконаний, що «льо» в усіх позиціях (льогіка, Павльо, понедільок) вживалося і вживається на всій Лемківщині, адже зустрічаються і «Павло», і «понеділок». Це явище не є питомо лемківським. У 20–30 роки нормою української літературної мови були слова з «льо», здебільшого іноземного походження: льомбарт, льотерія, льокомотив, Кольомбо. Внаслідок русифікації та насильного штучного злиття мов, сучасну українську мову пристосовано до російської, і нині нормою є слова співзвучні з російськими, зокрема, «ломбард», «лотерея», «локомотив», «Коломбо». Це саме стосується слів «Атени» і «Афіни», про які згадує упорядник в 27 пункті (19 с.).
Такий посібник і спроба внормувати лексику лемківських говірок частково збігається з ідеєю «Стрыка Андрия», який на «Лемківскій сторінці» в «Нашому слові» намагається створити «лемківску літерацку бесіду (чи язык)». Питання досить дискусійне. Лемківські говірки – це велика варіантність слововживання. Явище творилося віками, і сьогодні ми маємо вибирати правильні слова й відкинути ті, які вже вкоренилися в лемківському мовленні, бо вони є запозиченнями з мов: літературної української, словацької, польської, бойківських говірок, угорської, румунської, німецької, а тепер ще й англійської. Якщо вважати, що говірка одного села краща, а другого гірша, то різноманітність варіантів зведеться до єдиного правильного, вибраного високоосвіченими самозванцями. До того, живе мовлення не стоїть на місці і весь час міняється. Тут ще виникає політичне питання: діалект чи мова, народ чи етнографічна група? Носієм мови є скоріше народ… Говір (те саме, що діалект, а говірки входять у склад діалекту – я.п.) вживають члени етнографічної групи, які мають почуття спільноти і з етнографічною групою, і з народом, у нашому випадку з лемками як етнографічною групою і з українським народом. Хоч, звичайно, не можемо іґнорувати тих лемків, які відносять себе до окремого лемківського народу. Хочемо, чи ні – вони є.
Зосереджуся і на тій частині видання, яка мене шокувала. Перша частина передмови – це короткий нарис про лемків та Лемківщину. Тут можна причепитися тільки до надмірного розширення кордонів Лемківщини. Північна межа Лемківщини не проходить «попід» населеними пунктами Перемишль, Березів, Коросно, Біч, а біля Ліська, Сянока, Риманова, Дуклі. Біля Коросна були розкидані острівцями лемківські села. Карта Лемківщини з 1958 р. Т. Шевчика, яка, до речі, висить на території «Лемківської ватри», не є добрим джерелом, тут прослідковується поширення своєрідного «лемківського імперіалізму» на бойківську (і не лише на цю) територію.
Істотним, однак маловідомим, з історії лемків є факт, що 3 листопада 1939 р. Німеччина підписала договір з СРСР про обмін німецьких колоністів на близько п’ять тисяч лемків. Перші добровільні виїзди почалися в лютому 1940 р., проте згодом більшість повернулася.
У другій частині передмови упорядник називає етнонім (назва племені, народності чи народу – ред.) «лемки» образливим, оскільки вважає, що самоназва цієї етногрупи – «русини». Підхід цікавий.
Частина передмови, яку хочу обговорити, щиро кажучи, компрометує упорядника. Він підтримує позиції псевдонауковців, які вбачають українців (раніше русів, русинів) «пранародом, з якого вийшли інші народи», а русинами були, наприклад: шумери, скити, сармати, кіммерійці, етруски, кельти, гуни, венеди, варвари, перси, оскільки «це різні форми одного найменування «рус». Мало цього, І. Дуда шукає паралельні мовні споріднення давньої мови з сучасними словами так, ніби час не вплинув на еволюцію мов. Меж абсурду автор досягнув у розвідці, у якій зіставив Галілею з Галичиною і зазначив, що «Христос не був євреєм, він був галілеянином-галичанином» (бракує тільки додати, що міфічні Адам і Єва співали «Лемковино, світку ти наш»). Думаю, цих прикладів достатньо, щоб ствердити, що цим освічена людина просто робить із себе посміховисько. Незрозумілою для мене є мегаломанія в українському менталітеті, коли шукають насилу підтвердження вартості свого покривдженого, забутого світом, виняткового народу.
однак це не міняє факту, що словникова частина варта уваги. Проте: «У словник заглядай – свій розум май».
