Олег Коцарев ■ КУЛЬТУРА ■ №25, 2013-06-23
У Національному музеї народного декоративного мистецтва, розміщеному на території Києво-Печерської лаври, 17 травня відбулося відкриття першої в українській столиці виставки знаменитого лемківського художника-примітивіста Никифора. Виставку організовано за сприяння Окружного музею в Новому Санчі (частиною якого є й музей Никифора в Криниці), Польського інституту в Києві, Міністерства культури і національної спадщини Польщі, Міністерства культури України та департаменту культури Київської міської державної адміністрації.
Митець насправді звався Єпіфаній Дровняк, проживав (1895–1968) переважно в Криниці – одному з центрів лемківського краю. Неписьменний, соціально невлаштований, з вадами мови, він з дитинства був цілковито відданий малюванню. Хоч його спершу сприймали радше за міського божевільного, ніж за справжнього художника, Никифор абсолютно усерйоз ставився до своєї творчості, малювання було для нього місією, обов’язковим завданням (про що свідчить, зокрема, його автопортрет «Художник по дорозі на роботу»). Навіть іронічне прізвисько «Матейко», надане кимось із земляків-скептиків, не сприйняв він як знущання, а навпаки, став користуватись ним поряд з іменем Никифор, кумедно підписуючись то «Никифор художник – Никифор митець», то «Никифор, або Матейко з Криниці».
З часом Никифора помітили. Першим, ще у тридцяті роки ХХ ст., популяризацією творчості самородного митця з Лемківщини зайнявся львівський художник Роман Турин, потім мистецтвознавці Еля та Анджей Банахи. Праці Никифора успішно демонструвалися на польських і міжнародних виставках, він став знаменитістю. Мабуть, це допомогло йому повернутися додому після депортації в рамках Акції «Вісла» (є дані, що він вертався кілька разів, його відсилали, він знову приїздив, аж нарешті влада примирилася з його впертістю).
Творчість Никифора, зокрема експоновані в Києві малюнки, – надзвичайно яскраві зразки примітивізму, наїву. В цьому сенсі символічно, що між двома «крилами» зали музею, в якому примістилася виставка, можна було побачити низку робіт відомої української примітивістки Катерини Білокур. Звісно, йдеться не про буквальну подібність чи стилістичну близькість двох митців. Спадок і Никифора, і Білокур, і Піросмані чи інших автентичних примітивістів демонструє, – кожен на свій спосіб, – як структури народного мистецтва у ХХ ст. змінювались, очуднювалися під впливом цивілізаційних змін і робили те, що цікаво, суголосно з принципами модернізму й аванґарду. Можна також зауважити паралелі не вельми щасливих біографій…
До уваги відвідувачів: на виставці експоновано графіку Никифора з кількох основних «серій». Перша – низка автопортретів, портретів і жанрових сценок. Тут уже згаданий художник, який поспішає на роботу, і меси чи інші «храмові ситуації», і, наприклад, достатньо зворушливий «Бенкет художників», оформлений не без ознак сакральності, і навіть автопортрет у ролі «вчителя у храмі». Постійна наявність церковної та релігійної тематики у творчості Никифора, до речі, додає логіки тому фактові, що відкриття виставки розпочалося з молитви й освячення. Друга серія – це, як її називають мистецтвознавці, «фантастична архітектура»: наприклад, зображення будинку «бальної зали» з людьми, котрі танцюють на вершечку башти, чи фабричної будівлі з чоловічком, який курить так само на башті (обабіч нього – два прапори, що їх, за бажання, можна інтерпретувати як польський та український), або й узагалі містичні «фабрики доларів». Третя – гірські краєвиди Лемківщини з церквами та залізничними станційками на передньому плані.
Твори Никифора виконані аквареллю, олівцем і гуашшю. Як розповів директор музею в Криниці Збіґнев Волянін, художник часто малював на якихось макулатурних листках паперу. Скромність матеріалу тільки підкреслює деяку дитинність Никифорової манери творчості. Химерні, інфантильні, зворушливі образи його накладені в дуже ориґінальний спосіб, позначені загадковістю й дивакуватою мудрістю, у них нескладно побачити своєрідну вигадливість, тонкий гумор, внутрішню свободу. Забавна фіґуративність сполучається в Никифора з цікавою колористикою, проробленою в усіх куточках кожного малюнка. Хрестоматійним моментом також є його манера змальовувати гірські ліси ромбоподібним штрихуванням та поля «шахівницями».
Безумовно, київська виставка стане важливим чинником більш осмисленого входу творчості художника в український контекст. Бо дотепер вона перебувала в ньому радше епізодично, постать Никифора не була об’єктом пильної уваги в інформаційному просторі країни. Передбачувано, у зв’язку з цим, з’являються також різночитання в трактуванні належності митця до національних культур. Якщо в польському вступі до каталогу виставки З. Волянін каже, що «мистецтвом Никифора пишаються сьогодні поляки, лемки та українці», то генеральний директор Музею народного декоративного мистецтва Адріана Вялець пише про розуміння «глибинних мистецьких витоків наших двох культур». На щастя, різні національні інтерпретації творчості (та й самої особи митця) в сучасному світі зовсім не повинні заважати цією творчістю насолоджуватися та над нею замислюватись. ■
