Розмовляв Григорій Сподарик ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-12-09
{mosimage}
Наталя Кляшторна народилася на Херсонщині в сім’ї депортованих із Західної Бойківщини. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Публіцистка та етнограф, авторка публікацій “Акція-51. Останні свідки” та “Акція-51. Книга пам’яті”. Це історико-документальні видання, у яких устами десятків людей розповідається про трагічну долю переселенців з Бойківщини в степи півдня України. Виселення здійснено 60 років тому на підставі польсько-радянського договору про обмін ділянками територій. У його результаті не лише 32 тисячі українців, але й 16 тисяч поляків втратили рідну землю. Н. Кляшторна розповідає “Нашому слову” про долю бойківських переселенців.
Поясніть, будь ласка, чому дійшло до акції 1951 р.?
-У листопаді 1950 р. уряд Польської Республіки звернувся до керівництва Радянського Союзу з пропозицією обмінятися територіями. Після цього почалися переговори між Варшавою і Москвою: це був суто економічний проект, в якому уряди не передбачали залишати населення з можливістю зміни громадянства. У планах було виселення людей – і можновладців двох країн це жодним чином не зупиняло. Ішлося про те, що в околицях Червонограда (колишній Кристинопіль, нині промисловий центр Львівсько -Волинського вугільного басейну – ред.) були знайдені досить значні поклади кам’яного вугілля, а СРСР потрібне було таке паливо на його західних рубежах. Замість цього польський уряд хотів отримати терен Західної Бойківщини з нафтопромислом, зокрема, в районі Нижніх Устрік, Лодини та в селі Чорна. Крім того, як свідчить аналіз фактів, польський уряд мав твердий намір будувати греблю та ГЕС на Сяні, а для цього слід було посунути кордон далі на схід, щоб два береги ріки в околиці Солини перебували на польській території. Угода була підписана 15 лютого 1951 р. з таким порозумінням – 480 км2 Східної Сокальщини заміняли на 480 км2 Західної Бойківщини.
Не лише вигнання скривдило людей: як показують спогади у Ваших книжках, на місці поселення в Україні вони отримали статус ледь не кріпаків. Чому так сталося?
-Імовірно тому, що ці люди були виселені з західних теренів. Як правильно пише історик Роман Кабачій, це робилося для того, щоб вони не “заражали” націоналізмом, щоб не мали змоги плекати власну культуру, пам’ятати хто вони і звідки. Тоді виховувався новий тип людини, будівника комунізму – “совєтскаво чєлавєка”: і самобутність чи прояв власної гідності – цього СРСР не потребував. Радянські комуністи не забували і про економічний зиск, про спрямування робочої сили в південні реґіони України, які були слабо заселені. Після голоду та війни населення тут не відновилося, а багаті чорноземи потребували робочих рук. Бойків виселяли в місцевості, віддалені від міст, і, як говорили вони під час спогадів, “у гарне місце не потрібно виселяти – туди переселяються самі”. Люди в основному потрапляли до колгоспів, не маючи права не лише йти працювати на кращих умовах на виробництві, а навіть змінювати колгосп на інший, ніж вказаний у т.зв. переселенському квитку. Органи правопорядку, Служба безпеки та партфункціонери не давали жодної змоги будь-куди переміщуватися. Я маю спогад однієї жінки, яка говорить, що квитків у західному напрямку їм не продавали взагалі. Щоб потрапити до рідної сестри, вона навмисне спочатку їхала в напрямку Донецька – і вже звідти на захід. Звичайно, треба було їхати в кілька етапів, ховатися, давати хабарі провідникам у поїздах тощо. У Радянському Союзі після тюремного ув’язнення видавали паспорт. Але селяни залишалися без паспортів аж до 60-х років. Переселенців паспортизували в останню чергу. “Щоб стати чєлавєком – треба було відсидіти”, – це не просто афоризм в устах переселенців, а гірка правда життя.
Однак люди не завжди мирилися з долею і намагалися повертатися на рідні землі. Як виглядав цей процес?
-Дуже багато залежало від ситуації в кожному конкретному селі. Наприклад, чимало уродженців Михнівця змогло покинути Миколаївську область завдяки тому, що одна з переселенок влаштувалася прибиральницею в кабінеті голови колгоспу. Вона мала доступ до печатки, якою посвідчувалися довідки, з якими можна було їхати за межі села. Знаю випадки, коли хлопці, які під час виселення перебували в армії, отримавши інформацію про важке життя на сході, відразу намагалися їхати в Західну Україну. Там влаштовувалися на роботу і щойно через кілька років могли відвідати своїх батьків. Понад половину мешканців Бандрова спочатку 1946 р. виселено в Сибір, потім 1951 р. вони потрапили в Донецьку область: але майже всі поступово виїхали. І це при тому, що вони залишали там будинки, за які сплачували досить високі на той час суми.
Чи питали Ви людей про те, яка саме сила гнала їх, змушуючи повертатися до себе?
-Для того, щоб повернутися, тоді насправді потрібна була велика сила. Як кажуть: переселитися – це майже те саме, що й погоріти. Половина майна залишається, бо ти не можеш його взяти. До цього додаймо тяжке життя, важку працю й постійну скруту. Здається, важкі умови життя і безвихідь повинні були давним-давно деморалізувати цих людей. Але часто так не було. Інший великий феномен: це те, що люди, живучи в місцях відселення, своїм справжнім домом вважали той, який їх примусили залишити. Коли мої батьки кажуть “дома”, всі розуміють, що це не Херсонщина, де вони прожили 55 років, і не Київщина, де нині мешкають, – це село Літовищі, в якому не були 60 років. Я особисто повніше усвідомила цей феномен, коли потрапила в село, звідки виселено моїх батьків. Там починаєш розуміти – нехай далеко цей дім, але він у тебе в серці. Тебе можна виганяти, забрати все, що маєш, але цей дім у серці залишається і звідти тебе нікому несила вигнати. Це – найбільша спадщина, яку наші діди і батьки могли нам залишити. Цього літа я більше спілкувалася з людьми, які були виселені 1951 р. зі Східної Сокальщини. Вони не мали обмежень у переміщенні, могли вільно їхати на захід чи північ Польщі – туди, де були кращі умови для життя і праці. Але багато з них залишилося в горах лише тому, щоб бути ближче додому. Для них домом залишається Сокальщина, так само як для наших людей – гори.
А в домі жили вже нові господарі…
-Саме на Західній Бойківщині маємо унікальну ситуацію, коли в наших хатах жили й живуть люди, які так само були скривджені, так само приїхали не з власної волі. Вони теж постійно розповідають, що їхній дім деінде: і видно, що мають духовний контакт з іншою землею. Спілкування між виселенцями або їхніми нащадками й цими людьми, можливо, саме тому зазвичай тепле й приязне, що вони пережили подібні події. Хоч, зрозуміло, трапляються й менш приємні та незручні моменти…
Чи нині самі переселенці або їхні нащадки ще намагаються повертатися на рідну землю?
-Ми, теперішні громадяни України, не можемо бути власниками землі в Польщі. Я можу купити квартиру, але не землю. Знаю кількох людей – уже нащадків виселених, які обговорювали таку можливість, їздили в села, дивилися, хотіли відкупити своє. Вони саме хотіли відкупити, не думаючи про якісь компенсації чи повернення цього майна. Однак на перешкоді стоять власне згадувані формальності.
Влада, яка на ділі доказала, що не рахується з людським правом зберігати свою етнічну ідентичність далеко від рідних земель, напевно не принесла нічого хорошого.
-Я запитувала переселенців: “як вам вдалося зберегти свою бесіду?” Мені відповідали – ми не вміли по-іншому, ми говорили так, як говорили наші батьки. Я питала: “як ви зберегли звичаї?” У відповідь чула: ми не знали інших і думали, що по людському можна тільки так. Допомагало й те, що бойків переселяли більш компактно, 1951 р. бойків з одного села не розсіювали більше як на три села. Наприклад, у нашому селі бойківське населення навіть домінувало над місцевим. Ми також говорили говіркою, як і старше покоління: хоч у школі нас за це сварили, бо учні повинні були володіти літературною або наближеною до місцевої говірки мовою. З дитинства пам’ятаю також, що музика на весіллі складалася з двох частин – сучасної і нашої, народної з бубном і скрипкою. Також були запальні коломийки – апогей будь-якого народного гуляння. А молодь у цьому була нерідко активнішою, ніж старші люди. Тепер – це лише спогад, на жаль.
Як виглядає бойківська свідомість у степах України сьогодні? Чи з боку держави були прийняті якісь кроки з компенсації за переселенське горе?
-Старше покоління відходить, тому багато втрачається. Більшість нащадків виселених покинули села й розійшлися по всьому світі. Нас єднає, наприклад, розуміння говірки. Я завжди наголошую, що наша архаїчна лексика – це також ключ для розуміння інших слов’янських мов. З іншого боку – пам’ятаємо про пережите нашими батьками й намагаємося про це розповідати. Тому виходять монографії сіл, книги спогадів тощо. Щороку зустрічаємося на храмовий празник Успіння Пресвятої Богородиці в Устриках. Щораз більше людей гуртує захід “Бойківське літо”. Найвідомішими нашими організаціями є товариство “Устрики” в Миколаєві Львівської області та “Бойківщина” на Івано-Франківщині. Частина наших людей задіяні в лемківських товариствах, котрі постали в Україні раніше, ніж бойківські.
Як виглядає ситуація з визнанням виселених з Польщі українців на державному рівні? Чи видно в цьому плані проґрес?
-Уже понад 15 років ведеться мова про те, щоб українці, виселені з Польщі у 1944-1951 рр., отримали статус депортованих, а злочин був названий злочином. Маємо 4 законопроекти різних авторів, але досі українським парламентарям не до того – то немає достатньої кількості голосів, то відкладається прийняття, то ще якісь інші причини перешкоджають, щоб ці рішення були ухвалені. Єдине, чого домоглися виселені, – це отримання статусу учасників війни, завдяки чому користуються певними пільгами, зокрема, у сплаті комунальних послуг. Але навіть до цього виселені 1951 р. йшли через суди – кілька років засідань, рішень, апеляцій, прослуховувань, листування з міністерствами тощо. У кожного керівника громадських організацій виселених є стоси паперів з цього приводу. Однак моральна складова – визнання людей потерпілими – у двадцяту річницю незалежності, за наявності архівних документів, зібраних свідчень, коли вже все ясно, як білий день, так і досі не з’явилася. Політична воля до ухвалення такого рішення завжди зростає напередодні виборів – але щоразу виявляється, що вона лише на словах…
“Наше слово” №50, 11 грудня 2011 року {moscomment}