Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ 2010-05-07
{mosimage}
Дніпропетровська журналістка Валентина Орлова вже протягом багатьох років шукає могили свого дідуся-телеграфіста Миколи Луця, солдата Червоної армії, який загинув наприкінці ІІ Світової війни, встановила, що він упав від ворожої кулі в околицях Ястшемб’я-Здрою. Дмитра Чиборака з Коломиї нещодавно повідомили, що його діда поховано в могилі під таким то номером на калінінградському цвинтарі. Михайло Клименко з Луцька вперше відвідав могилу свого дідуся в Ольштині, яку допомогли йому віднайти місцеві українці, вісім років тому.
Іван Сахрин з Верхрати, воюючи в рядах Червоної армії, пережив ІІ Світову війну, але був двічі поранений: раз під Сандомежем і вдруге – визволяючи Краків. У 1945 р., вже після перемоги, дослужував строк в Угорщині. Однак служба в радянській армії та два поранення не вберегли його від концтабору в Явожні і насильного виселення родини на Ольштинщину. Він помер два роки тому, у віці 87 років, але до самої смерті боліли його воєнні рани. Останній спочинок знайшов у нерідній землі, в селі Квєцево біля Ольштина.
Цього року Москва (а в її тіні й Україна) запрагнула помпезно, з портретами сатрапа й ката народів Сталіна, з делеґаціями всього світу, відзначити 9 травня 65-ту річницю закінчення ІІ Світової війни – чи то пак “Великої вітчизняної”, як вперто називають її комуністи й посткомуністи. Адже Москва вважає себе головним переможцем у тій війні, практично не згадуючи, що до перемоги причинилися не стільки самі росіяни, скільки мільйони представників інших народів, серед яких значну частину становили українські воїни. У найбільшій війні світу брала участь 61 країна, понад 80% населення Землі. У “білокам’яній” не хочуть теж пам’ятати, що це Сталін уклав пакт із Гітлером, забезпечував його сталлю, зброєю й готувався спільно з фюрером ділити світ. Виступаючи 22 серпня 1939 р. перед командувачами всіх збройних сил Німеччини Гітлер сказав: “З осені 1938 р. я вирішив йти разом зі Сталіном… Сталін і я – єдині, які дивляться лише в майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталіну і разом з ним розпочну новий розподіл світу…”. Наступного дня, як відомо, підписано сумнозвісний “пакт Молотова -Ріббентропа”. Диктатори ділили Європу, і кожен мав свої розрахунки. Однак у їхніх планах не було місця незалежній Україні.
Україна має страшний досвід, винесений з Другої світової війни. Ще й досі ніхто не наважився подати кількість убитих у ній українців, хоча достеменно відомо, що частина з них була вбита іншими українцями. Чимало українців воювало на боці більшовицької Москви, далеко не завжди з власної волі: одні – у радянській армії, інші стали червоними партизанами. Чимало українців були учасниками національно -визвольного руху. Українські втрати – найчисельніші серед усіх народів, охоплених війною: наших братів у ній загинуло на півтора мільйона більше, ніж німців, і від двох до трьох мільйонів більше, ніж росіян. За визволення самої лише Польщі в лавах радянської армії життя віддало понад 130 тисяч українців. Воювали українці також у рядах Війська польського (протягом 1939-1945 рр.). Були вони й під Монте-Касино, гинули в Катині, гітлерівських концтаборах, польському Явожні, радянських таборах смерті.
Майже не чуємо про те, що Друга світова війна почалася практично з України. Адже перші бойові дії були не 1 вересня 1939, а ще в березні того ж року: тоді солдати Карпатської Січі дали бій угорській армії, яка наступала на новостворену Карпато-українську державу. Ніхто не подав українцям у той час руку на допомогу. Подібне сталося пізніше з Чехословаччиною, в серпні 1939 р., коли на її територію увійшли гітлерівці. А Польща скористалася нагодою і “відрізала” собі Заользя. Ніхто не допоміг і Польщі, коли Німеччина пішла на неї війною 1 вересня 1939 р.
Те, що протягом ІІ Світової війни українці не мали своєї повноцінної держави, дозволяло використовувати нас як ресурс у протистояннях або як “біомасу”, як це називає історик Юрій Шаповал, аналізуючи участь українців у рядах радянської армії. Без вишколу, без будь-якої військової підготовки, українців (та й, зрештою, білорусів, грузинів, казахів, узбеків та інші нації) енкаведисти гнали під ворожі кулі. Вороття не було. Попереду чекала смерть від німецької кулі, а ззаду, якщо хтось наважився відступати, чекали автомати червоних комісарів. Єдиним справді українським суб’єктом у роки ІІ Світової війни був визвольний рух, який пізніше на довгі роки затавровано. І досі не дозволяється вшановувати пам’яті убитих воїнів – учасників цього руху. Не так давно “невідомі” злочинці знищили пам’ятник, встановлений на їхню честь у Бескидах…
Москва ласкаво дозволила, щоб цього року в параді на Червоній площі взяла участь і українська рота, поряд з польською й іншими представниками країн -альянтів. У відповідь російські солдати крокуватимуть Хрещатиком і вулицями Севастополя – міста, яке “український” президент здав нещодавно Росії без бою.
На чужинських землях лежать останки сотень тисяч українських воїнів ІІ Світової війни. І ніхто над їхніми могилами не заплаче, не запалить свічку. Вони бо безіменні. Їх ще не знайшли рідні – та й навряд чи знайдуть. Варто, отже, піти на військовий цвинтар і поставити там лампадку. У колективних чи окремих безіменних могилах серед радянських солдатів у Польщі кожен третій – українець.
“Наше слово” №19, 9 травня 2010 року {moscomment}
Напис на пам’ятнику: “Погыбшым в борбы з окупантом партизанам НГ-НА, охотникам советской арміі польського войска з Лемковины 1939-1945”
