Анастасія Канарська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-11-10
{mosimage}
Володимир В’ятрович, Друга польсько-українська війна. 1942-1947. Київ: Центр досліджень визвольного руху, Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2011, 288 с.
Польсько- українські стосунки в 1942-1947 роках у документах ОУН та УПА (у двох томах), ЛНУ ім. І. Франка, Центр досліджень визвольного руху, Львів, 2011, 1367 с.
Наступного року Україна і Польща спільно прийматимуть Чемпіонат Європи з футболу, а останнім часом поляки та українці тісно співпрацюють у науковій і культурній сферах.
Загалом відносини між країнами можна назвати добросусідськими, та, попри все це, час від часу спливають болісні згадки про минуле, недалекоглядні, закриті для діалогу персонажі провокують міжнаціональну нетерпимість, історичні факти часто подаються однобоко, що не сприяє примиренню й взаємоповазі. Словом, є ще над чим працювати і що переосмислювати й усвідомлювати. Багато кроків у цьому напрямку робить історик Володимир В’ятрович. Одна з останніх його праць – книжка “Друга польсько-українська війна. 1942-1947” – є тим джерелом інформації, з яким потрібно ознайомитися небайдужим до польсько-українських взаємин по обидва боки кордону.
Можна сказати, що видання вийшло друком у двох частинах: адже першою ластівкою був двотомний збірник документів, архівних матеріалів, що стосуються досліджуваного періоду, а другою – саме ця монографія, яка стала логічним продовженням попереднього видання. За словами В. В’ятровича, бажання відстояти, не віддати на поталу політикам пам’яті про неоднозначні моменти в історії українсько польських взаємин спонукало його написати цю книжку. В анотації до неї вказано, що вона базується на інформації з архівних документів, зокрема, раніше недоступних, на основі яких дослідник розглядає причини, перебіг та наслідки довготривалого конфлікту між українцями і поляками на території сучасних Західної України та Східної Польщі. У книжці показано вплив політичних процесів на хід військових дій, спроби налагодження співпраці між українцями і поляками під час та після Другої світової війни. Окрему увагу приділено ролі й місцю цієї війни в пам’яті обох народів.
{mosimage} Особливістю і, можна сказати, винятковістю монографії “Друга польсько-українська війна. 1942-1947” є те, що історик у своїй праці використав документи з архіву діяча ОУН Миколи Лебедя, які зберігаються в Гарварді. Тепер це єдине видання в Україні, в якому опрацьовано ці матеріали. Як розповідав автор на презентації у Львові, “складалося враження, що таких документів нема. Це здавалося логічним. Тому що суб’єктами цього протистояння були підпільні рухи: з одного боку – український, з другого – польський, а в підпіллі, що очевидно, мінімально користувалися документами, їх, отже, мало б не бути”. Тож приємним відкриттям для історика стало ознайомлення з архівами у США 2007 р.: дослідник побачив, які об’єми документів про підпілля існують і значна кількість з них – саме про польсько-українське протистояння. Інші джерела, використані у праці, – з архіву Служби безпеки України. Коли В. В’ятрович очолював цей архів, то побачив, як багато насправді існує інформації про УПА і який великий відсоток з цього – документи підпілля. Автор перш за все працював над тим, щоб зафіксувати, зробити збірку документів, які входять у науковий обіг. Отак народилося двотомне видання “Польсько українські стосунки в 1942-1947 рр. у документах ОУН та УПА”. До книжки увійшло близько 500 документів українського підпілля, починаючи з 1942 р. і закінчуючи 1947-м. Щоб увести читача в контекст, автор підготував вступну статтю, яка вже й розрослася в монографію “Друга польсько-українська війна. 1942-1947”.
Чому “Друга польсько-українська війна”? В. В’ятрович пояснює: якщо говорити про історію українсько-польських взаємин, то ця війна була “надцятою”, а от якщо про історію України, то цей конфлікт був другим після війни 1918-1919 рр. Чому “війна”?
– Бо головними суб’єктами були збройні сили обох сторін, – відповідає дослідник. – Вони мали свої політичні організації, вели фронтові дії. Фактично існував фронт, який періодично пересувався. Всі учасники цієї війни здійснювали військові злочини. Такі злодіяння чинили як учасники з української сторони, так і з польського підпілля. Часто були дії, які є просто симетричними. Є прості, дуже промовисті документи. Ультиматум українською мовою селянам одного села з вимогою покинути його за 24 години – інакше вони будуть знищені. Та абсолютно аналогічний ультиматум польською мовою селянам українського села з такими самими вимогами й погрозами. Також особливістю цієї війни було те, що вона почалася під час іншої війни. Фактор інших у стані війни сторін суттєво посилював це протистояння. Активну участь брав радянський партизанський рух (що цікаво, українсько-польські сутички спалахували там, де з’являлися радянські партизани). Прихід радянських партизанів провокував руйнацію хиткої рівноваги між учасниками війни. Участь в цьому конфлікті брали й німецькі окупанти, які підтримували то тих, то інших, очікуючи їхнього виснаження, – говорить історик.
Ця книжка не є спробою “перетягнути ковдру” на бік України, звинувативши протилежну сторону в більших злочинах. Це – бажання знайти середину, відкинути всі надто суб’єктивні судження, балансувати, пізнаючи історичну правду.
На думку В. В’ятровича, через те що досвід польсько-українського протистояння багато років замовчувався – адже ані в радянській Україні, ані в комуністичній Польщі про це не можна було вголос говорити, – з розвалом комуністичної системи відбувся спалах спогадів із взаємними образами, який став об’єктом маніпуляцій політиків зі сторони Польщі, і, на жаль, ця війна – тепер уже на інформаційному рівні – ще й досі триває.
Тому такі праці є нині дуже потрібними. Про те, що в Україні є попит на такого роду видання, свідчить факт, що на цьогорічному Форумі видавців у Львові всі примірники “Другої польсько-української війни. 1942-1947”, які привіз Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, були розпродані.
“Наше слово” №46, 13 листопада 2011 року {moscomment}
