Мирослав Гаврилець ■ ПОДІЇ ■ 2011-09-15
{mosimage}
В останні спекотні дні серпня Устрики загомоніли українською мовою, греко-католицька парафія заповнилася людьми – як це було колись, ще перед війною. Це наші брати з України відвідали устрицьку землю: так відбувається щороку на празник Успіння Пресвятої Богородиці.
Цього року до устрицької церкви привезено чудовий запрестольний хрест, що виглядає неначе оздоблений дорогоцінним камінням. Усередині церкви була відчутна атмосфера місії.
Багато гостей з України приїхало автобусами та автомобілями. У суботу 27 серпня відправлялася вечірня з участю священників – пароха Устриків і Гломчі о. Романа Кілика та о. Христофора Блажеєвського з Команчі. Місцеві українці теж збільшили свою активність, допомагали, хто як міг, щоб гідно прийняти гостей.
Уродженці устрицької землі та їхні нащадки гуртуються в товаристві “Устрики”, яке нараховує понад 400 родин, що проживають у різних областях України. Вони хочуть плекати традиції предків, пам’ятати історію Західної Бойківщини, відвідувати рідні місця, де були колись села, де стояли церкви, де похоронені їхні прадіди. Уже понад 10 років устричани реґулярно відвідують свої Бескиди, запалюють ватру. Голова товариства “Устрики” Віктор Козоглодюк – це людина-установа. Він дуже енергійний. І хоч невеликого росту, зате великого духу. Ми були приємно вражені його організаційним талантом і координацією заходу.
Закінчилася вечірня, люди заповнили площу. Ми віталися, шукали знайомих. Ось підійшла до нас Ірина Ковтун з Києва, уродженка Устриків, одягнена в стилізований бойківський одяг. Вітаються й інші. Якась жінка розпитує мене про село Середнє-Мале: чи знаю, де воно було, бо хоче відвідати тамтешнє кладовище. “Мама мені казала, що це має бути за 4 км від Поляни”, – пояснює вона. Приношу карту місцевих гір. Є таке місце. Виявляється, що тепер там є або кінна ферма, або теж туристична кінна стежка. Дарую карту, бажаю успіху. Автобуси й автомобілі їдуть до туристичного осередку “Olimpus”, де передбачено ночівлю. Поблизу вже чекають підготовлені на вогнище дрова.
Почалася ювілейна ватра, приурочена до 60-ї річниці депортації українців з цієї території. Люди обступили маленьке вогнище – і голова товариства “Устрики” надавав слово черговим представникам виселенців, які приїхали з далеких кутків України. Дехто – може востаннє, щоб подихати гірським повітрям, помилуватися природою своїх Бескидів, де пройшла молодість, щасливі дні. Виступали й керівники будинків культури, і дослідники, і поети, і письменники. Кількаметрова площа навколо вогнища стала уособленням Бойківщини, на цьому клаптику землі згуртувалися люди, уважно вслуховуючись у слова промовців. Вогонь пригасав, а довкіл неслися слова тужливі й докірливі: про втрачений малий Єрусалим; про жорстокість темних сил совєтської імперії, яка одним підписом змінила колись долі підкорених народів. І плакала душа, усвідомивши раптом, що тут сталося.
Надано слово багатоголітній приятельці товариства “Устрики”, голові місцевого гуртка ОУП Стефанії Гаврилець. Вона нагадала, що були різні депортації українців і що ми всі є жертвами цілеспрямованих ударів у наш народ. Подякувала й українцям – громадянам Польщі, теперішнім жителям Устриків та околиць, і тим, що вже відійшли у вічність, – за те, що вони започаткували, мали відвагу відновити хоч якусь діяльність в Устриках, а це не просто давалося. Розглядаюся й бачу, що попри малу кількість, устричани тут присутні й нині. Бачу Романа Басараба, який допомагає роздавати почастунок, Зигмунта Коцюбу з родиною, Романа Корбабича, Христину Куций та інших. Ці люди завжди прийдуть. Завжди підтримають українські заходи. Стало шкода, що не згадано про всіх голів устрицького – ще тоді “уесктівського” – гуртка, а саме Йосифа Голубовського чи Івана Федецького.
Потім почалася художня програма. Співав дівочий гурт. “Дивись, – каже І. Федецький, – якщо наші виселенці, що тепер живуть на півночі, цікавились би так цими землями, як гості з України, то ми мали б іншу ситуацію”. А вони сидять там, куди їх закинула акція “Вісла”, і хвалять Бога, не хочуть чути про “малу Батьківщину”. Якби тут поселилися хоч із чотири наші родини, то церква не світила б пусткою. Це саме, зрештою, стосується й інших українських осередків на Підкарпатті.
Пригадуємо, як ми організовували ватру “Хміль 86” чи “Хміль 87” – у селищі Хміль над Сяном. Було гарно, але потім багато з нас роз’їхалося по світі в пошуках ліпшої долі. Розпорошеність дала про себе знати. Багато чого не здійснилося. Тому нині слід дивитися з надією на діяльність товариства “Устрики”, приєднатися. Його заходи подобаються мені ще й тому, що вони не розмиті мультикультурною пропаґандою, як це часто діється на наших заходах у Польщі. З віддалі лунають слова пісні – устрицького гімну: “Хоч день чи два побути на землі, з якої нас колись зігнали сили злі”.
Празник Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня почався також велелюдно, хоч трохи прочан роз’їхалося, щоб відвідати місця, де вони хотіли вшанувати своїх родичів і знайомих бодай молитвою, згадкою. Знову лунав гарний спів. І ми були разом. Процесія з хоругвами обійшла церкву, блискали фотоапарати, записували камери. Ніби нічого надзвичайного – свято, яких багато, але це мало глибше значення. Цим разом, може, постане нова ідея, щось конструктивне виникне з цього в майбутньому. Захід, який не буде лише фіксацією заради одержання фондів.
Закінчилося богослужіння – і всі почали готуватися до поїздки назад. Не було кінця прощальним поцілункам. І фотографуванню. На квартирі “У Бальовського”, де колишні устричани часто ночують, В. Козоглодюк організував прощальний почастунок. Сидимо там разом і почуваємося так, немовби прийшли до рідних, яких віднайшли через багато довгих років. Жартуємо, хвалимо один одного. І тільки десь на самому споді душі залягає тінь депортаційного минулого, що не дає повністю тішитися світом.
Пам’ять передається через покоління, тож будемо її носіями до останніх днів. А поки що пісня-гімн шепоче: “І ми повернемось іще сюди”… До зустрічей, друзі!
“Наше слово” №38, 18 вересня 2011 року {moscomment}
