Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ 2011-04-07
{mosimage}
Приречені журналістами
У середині березня на сторінках польської реґіональної преси з’явилися заголовки: “Центральне антикорупційне управління (ЦАУ, пол. CBA) в церкві. Курія отримала її незаконно?”; “ЦАУ має підозри, що порушено закон під час повернення греко- католицької церкви”; “Прокуратура перевіряє питання передання церкви в Посаді -Риботицькій”, “Передання церкви греко -католицькій курії відбулося всупереч закону”, “ЦАУ перевіряє документи церкви”.
Останній заголовок – з видання “Życie Podkarpackie”, де журналіст у першому реченні цитує слова речника ЦАУ Яцека Добжинського, тобто: “У нас є сумніви щодо кількох питань – стосовно церкви в Посаді -Риботицькій ідеться насамперед про передання будівлі установі, яка не обґрунтувала права власності”.
Я телефоную до того ж самого Я. Добжинського. Виявляється, що він цих слів журналістові газети “Życie Podkarpackie” не сказав і не міг сказати. Коли хочу перевірити дещо з документів церкви в перемиському музеї, чую від особи з керівного складу, яка з цього питання давала коментарі журналістам, що вони спотворили її слова, а керівництво музею підтримує передання церкви греко- католикам.Не бажаючи знати суті справи, преса поставила греко- католицьку консисторію в Перемишлі поза законом, а навіть цьому законові протиставила. Преса, громадський барометр, знає, що греко- католики, українці, не мають права на власність і не мають права на присутність у південно східній Польщі (якщо вже і так, то в кількості 139 осіб, про що інформував нещодавно журналіст Норберт Зєнталь). А як мають право, то всупереч неписаному законові, який закарбований у головах журналістів і читачів: законові польського національного інтересу.
Порожні валізки
– Я не носив нікому з членів Майнової комісії валізок з грішми, – каже Аркадій Ґіза, виконавчий директор греко-католицької консисторії в Перемишлі. Він свого часу представляв питання церкви в Посаді -Риботицькій на засіданнях цієї комісії, що виконувала домовленості поміж урядом та Римо католицькою церквою Польщі, записані в законі від 17 травня 1989 р. про відносини між державою та Церквою.
Дехто з журналістів звернувся до А. Ґізи з питаннями, проте ні один не подав до відома його пояснень, які могли б зняти атмосферу недовір’я до Церкви. До Церкви, тому що журналісти не поквапилися збагнути: питання і сумніви мали б стосуватися Майнової комісії, яка передавала державне майно колишнім законним власникам. Легко зрозуміти тепер ситуацію Ґізи. Йому доводиться виправдовуватися за нескоєний злочин порожніми кишенями Церкви, у якої 1947 р. держава викрала буквально все. Гіркий жарт, але правдивий… Крім того, якби Греко -католицька церква в Польщі мала все те, що в січні 1947 р., то й Ґізине виправдання не було б потрібне.
Чи Майнова комісія справді могла вчинити таку помилку, яку приписало їй ЦАУ, інформуючи Генеральну прокуратуру 9 березня про підозру в скоєнні злочину? Прокуратура, своєю чергою, передала матеріали ЦАУ на розгляд в Апеляційну прокуратуру в Ряшеві. На чому спиралася арґументація комісії? З цим питанням я звернувся до А. Ґізи.
– 15 лютого 1991 р. владика Іван Мартиняк своїм декретом відновив діяльність парафії св. Онуфрія в Посаді -Риботицькій, а 15 березня того ж року, не ліквідуючи її суб’єктності, включив у склад парафії св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Це зроблено заради того, щоб парафія Івана Хрестителя могла на юридичному полі ефективніше управляти питаннями Святоонуфріївської парафії, яка не мала вірних та свого храму і приходства. Коли почалися клопотання про повернення Церкві майна, привласненого державою, владика Мартиняк окремим листом повідомив Майнову комісію про те, що парафія св. Івана Хрестителя є юридичним спадкоємцем парафі св. Онуфрія, – каже А. Ґіза.
Безсумнівне та сумнівне спадкоємства
Основним документом у цього типу справах є церковні шематизми. Ще влада Австро -Угорщини визнавала їх офіційними документами Церкви, які фіксували у відповідності з законом її майновий стан. Латиномовний греко-католицький шематизм за 1841 р. повідомляє про дочірню церкву в Посаді -Риботицькій – власність тамтешньої парафії. Інший, з 1880 р., інформує про існування в цьому селі окремої парафії. Це незмінно повторювалося в усіх шематизмах до середини 40 -х рр. ХХ ст. Доречно буде звернути увагу на той факт, що Перемиське православне єпископство та його власність існували вже в ХІІ ст., тобто майже за 300 років до того, як тут з’явилася польська держава.
Цікавим моментом є інше спадкоємство. Без угаву всі політичні сили повторюють, що між польськими державами, тими в роках 1918-1944, 1944-1989 та після 1989 р., немає нічого спільного, що це різні формування. І все- таки стосовно українського майна вони дотримуються однієї позиції. На українській лінії навіть комунізм не поділив Польщу, а навпаки: створив їй гарну нагоду оволодіти майном, зокрема, Греко -католицької церкви. І не повернула б його Церкві жодна сила, якби не… багато чинників. Так чи інакше, Майнова комісія 25 травня 2010 р. винесла рішення передати церкву в Посаді- Риботицькій давньому власникові.
А потім виявилося, як здогадуюся, те, що ЦАУ не прочитало як слід греко -католицьких документів (можливо, латина стала на заваді, хоч це – традиційна мова братньої Римо- католицької церкви…). І от 21 березня 2011 р. Апеляційна прокуратура в Ряшеві звернулася до парафії св. Івана Хрестителя в Перемишлі з проханням надати інформацію та документи, які підтверджують її право на успадкування майна в Посаді -Риботицькій. І цього ж самого дня їй була відправлена відповідь приблизно такого змісту, як я представив у цій статті.
“Наше слово” №15, 10 квітня 2011 року {moscomment}
