КУЛЬТУРА ■ №32, 2018-08-12
Він привітав мене похмуро. Похмуро і якось… скуйовджено. Йому зібралося на плач, але Він ще вагався: плакати чи ні. Розчинив-розчахнув ворота й впустив мене до середини. В душу свою впустив, знову: хочеш – молися, а як не хочеш, то… У серці Його домівки пахло цинамоном, кавою й коньяком. А ще шоколад, що повноцінною частиною строю-вистрою і – на-маєте: затишок з гіркуватим присмаком гріха… «Штруделю, штруделю скуштуй!», – ге-гей ноооо… затопилися думки у дзвонах його, злилися нам воєдино.
Потягнувся смугасто й хвостато, муркотливо-хижо: «Рандкуєш, знову рандкуєш зі мною. Та не ти ж єдина», –
підморгує. Усміхається крізь хмари сонячно.
Довбуше думок моїх…
Пробач.
Я також пробачаю.
Ех… е-х. Ехом….
Старенькмй мій, зболений,
Ти…
Тіло Твоє стигмами пломеніє… та, хоч зораний рубцями бруківки й увесь у зморшках неба, Ти й далі заворожуєш ґалантністю перук фасадів Твоїх, і таки ж молодецько почуваєшся. Викрешуючи лелітки, ударяєш дзвінким копитом контрфорсів й спалахуєш в оксамиті темряви. Запалюєш смолоскипи ліхтарів Твоїх. Ге-гей! Козаче! Не припиняєш гиготіти ночами: винá! Винá! Причащаєш. Завіхурюєш золотим листям, охрещуєш у водах своїх, небесних. Каплицями та кам’яницями заглядаєш увічі, ворожиш небом в люстрах калюж своїх, вічних…
Ти,
Ти,
Живий,
Мій
Львове*.
*Черговий раз, опісля довгої перерви, прибувши до захмареного, парного липневого Львова, сидячи у цукерні на Вірменській й раз-по-раз, ритуально підносячи горня з запашною кавою до вуст, я спостерігала за довгим смугастим котом, котрий перетинав собі вуличку, ліниво, як гусінь, й аніскілечки не зважав на натовп поспішаючих у різних напрямках людей навколо. Милуючись впевненістю його повільних кроків, я раптом чітко усвідомила собі, що маю цілих 10 годин у Львові. Зі Львовом. Віч-на0віч. Раптова хвиля радощів так мною сколихнула, що я схопила телефон й написала повідомлення моєму доброму другові і наставникові, режисерові Яну Шурмєєві: «Яночку, ділюся з тобою чудовою львівською кавою. Смачнющою! Я щойно прилетіла і рандкую собі зі Львовом… а Він підморгує мені шибами каплиці Боймів, усміхається звабливо крізь хмари і, хоч зораний зморшками старезної бруківки, все ж не перестає почуватися молодецько».
Написала й надіслала. А потім занурилася у серце Львова… а у моєму серці вже заквітали лінійки.. котрими власне щойно з вами поділилася.
Львів-Ужгород, 18-20 липня 2018 р.
