Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №20, 2016-05-15
Zarys literatury ukraińskiej. Podręcznik informacyjny Bohdana Łepkiego, Pracownia Wydawnicza, Warszawa 2014, 272 s.
Написану 1928 р. і видану 1930 р. книжку Богдана Лепкого слід розглядати в контексті культурологічного процесу популяризації української літератури та культури в польському середовищі міжвоєнного періоду. Видання є своєрідним публіцистичним голосом у дискусії про українську самобутність серед європейської культури.
Свідомий вибір автора більше уваги присвятити давній українській літературі мав на меті довести окремішність української літератури від російської. Таке самоутвердження й спроби переконати навколишнє середовище в цінності української культури збереглося до сьогодні серед українських науковців, публіцистів, журналістів, учителів та ін. Це засвідчує про багато симптомів, пов’язаних з почуттям боротьби за своє місце в культурі, почутті меншовартості, але теж реаліях – продовженням імперської політики Росії, яка для пропаґандистських цілей витягає старі заяложені схеми. На тому втрачає наука, яка має сама захищатися своїми працями. Інше питання, як ці наукові дослідження є популяризовані.
Книжка Б. Лепкого – це не наукове видання, а популярний ескіз. У перших розділах автор зайнявся історією українського народу, починаючи від часів формування слов’ян, що може дивувати в підручнику про літературу. Спроба довести в короткому мовознавчому розділі з елементами історії мови та її дослідження також не вміщається у стандарти історії літератури. Сама література є доказом окремішності мови. Візьмімо таки до уваги реалії, у яких працював Б. Лепкий, коли не лише Росія заперечувала існування українського народу, але й у Польщі появлялися такі голоси, де русини були тільки селянським народом, який нічого цінного не створив, і легко буде його полонізувати. Однак щодо цього він тактовно мовчить, проте своєю працею дає відсіч таким теоріям.
Порівнюючи північні літописи з південними, професор ідеалізує київські над новгородськими, щоб показати їхню вищість. Потім він ґрунтовно аналізує літературу Київської Русі та вказує на спорідненість жанру і мотивів з тодішнім європейським літописанням. Цим самим намагається доказати єдність з європейською культурою та непереривність творення української літератури від давніх часів.
Змішання публіцистики з історією літератури можемо зауважити теж у розділі, що присвячений «першому українському відродженню» в ХVІ–XVII століттях. Ці розділи з детальним аналізом і критичним поглядом є найбільш цінні. Вони показують, наскільки глибокими є літературознавчі знання історика літератури. Це стосується й епохи ХVІІІ ст. У них показано вклад української культури в розвиток Росії, де науковець бачить аналогії з ситуацією між підбитими греками та панівними над ними римлянами.
Як зауважив д-р Ростислав Крамар у багатогранному вступі, найменше місця письменник присвятив літературі ХІХ ст. Окремо Богдан Лепкий виділив Тараса Шевченка. Зрештою, у післямові автор сам в цьому признається. Його наміром було показати багатство української культури читачам, які не знають України. Проте можна було кілька історичних розділів про праcлов’янські часи скоротити або взагалі не давати, а більше уваги присвятити добі модернізму (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.), тобто сучасній для письменника добі. Польський інтеліґент міг би порівняти живу творчість Польщі та України, яка тоді на всій території України не відставала ні від польської, ні від європейської літератури.
Мовний стиль монографії зраджує дух епохи, але й показує мовний хист автора. Польська мова тут соковита.
Книжка «Нарис української літератури» Б. Лепкого, хоч архаїчна, дає загальне поняття про українську літературу, особливо ранню. Читач може проаналізувати голос у дискусії стосовно місця української культури у європейському контексті.
Сучасне факсимільне перевидання нарису пригадує нам роль українських науковців у міжвоєнному періоді, які часто, навіть утративши свою батьківщину, прославляли українську незалежну науку у світі. ■
