Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ 2010-12-09
{mosimage}
Біля тридцяти українських депутатів до самоврядувань різних рівнів у Вармінсько-Мазурському воєвідстві, по кілька в деяких інших реґіонах, а до цього два бурґомістри і декілька війтів. Стільки спромоглися вибороти українці, які пішли на вибори і проголосували за кандидатів, яких рекомендувало Об’єднання українців у Польщі. Добре й так, хотілося б сказати, проте причин для особливої радості немає.
Хоч була можливість, однак жоден з двох українців, які кандидували до сеймику на Вармії та Мазурах, не потрапив до нього, а в інших воєвідствах, здається, такий же результат.
У кожному разі, на Вармії та Мазурах це сталося на наше власне бажання. Бо Дарієві Гаврильцю в його виборчому окрузі забракло тільки 250 голосів, щоб виграти вибори, натомість ольштиняни, хоч добре знали свого кандидата Степана Сахрина, не пішли голосувати за нього, з малими, звичайно, винятками. Українські виборці з колишньої Ельблонжчини та з Бартошицького повіту віддавали голоси за тих кандидатів, кого обіцянками купили ті партії чи комітети, які, делікатно кажучи, любов’ю до українців не палають. Лідери тих формувань на українських голосах “в’їхали” також і до сеймику. Насправді ж півтори тисячі українських голосів на одній тільки Ельблонжчині можна назвати змарнованими, бо ж відомо наперед, що ті депутати, які завдяки ним увійшли до самоврядування, взагалі не будуть займатися українськими справами. Вони будуватимуть (як окреслили у своїх програмах) “польський патріотизм і польськість на цих землях”, а допоможуть їм у цьому ті українці, які опинилися в їхніх виборчих списках, і ті, хто за них голосував.
Беручи до уваги мале зацікавлення польського суспільства виборами, великим шансом для українських кандидатів була б зразкова участь українців у них. Однак так не сталося. Ще під час виборчої кампанії доводилося чути навіть в Ольштині не від одного “гордого” українця: “я в цю гру не граю”, тобто, “не беру участі у виборах”. Оце така їхня свідомість. Видно, що таких виборців було чимало. Бо як інакше пояснити відсутність в ґуровській міській раді українців, хоч у списках вони були? Подібно сталося в Бані-Мазурській ґміні, численно заселеній українцями, у Лідзбарку -Вармінському, Решлі, Кентшині, Ґіжицьку. Коли б кожний український виборець з тих повітів, ґмін і міст пішов на вибори та проголосував за наших кандидатів, українських депутатів було б тут значно більше. Але знову задіяла українська звичка – моя хата скраю. Задіяла й зневіра, мовляв, що одна чи дві особи спроможні зробити в раді? Але ж насправді вони можуть багато. Довів це єдиний українець, який засідав у сеймику вармінсько мазурського воєвідства протягом трьох скликань (не один раз подаю цей приклад), нинішній депутат Сейму Польщі Мирон Сич. Довела це й відсутність у деяких радах ґмін, хоча б у Барцянах, одного чи двох радних попереднього скликання – одразу суттєво зменшилася підтримка для українських заходів у цій ґміні, хоч українці там дуже активні. Так є також в інших випадках, коли в самоврядуванні немає жодного українця. Тому завжди варто йти на вибори та голосувати за своїх, а не ховатися в хаті, арґументуючи це нехіттю до політики. Навпаки, у цю гру нам треба грати. Бо чужий за нас не подумає.
“Наше слово” №50, 12 грудня 2010 року {moscomment}
