Павло Кост ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №32, 2014-08-10
Andrzej Szeptycki, Ukraina wobec Rosji. Studium zależności, Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, Warszawa 2013, 506 s.
Події останніх місяців у стосунках України з Росією вкотре засвідчують, наскільки важливими є температура їх взаємовідносин для безпеки України і Європи. Москва де-факто ніколи не відмовилася від спроб повернути Київ у свою орбіту впливу. Підписання Угоди про асоціацію з ЄС та Євромайдан йшли в розріз із планами Кремля. Події, які почалися в кінці 2013 року і тривають по сьогоднішній день, можна назвати продовженням болісного процесу розлучення України з Росією, якому старт було дано ще у 1991 році. Саме тому тема, яку вирішив проаналізувати викладач Інституту міжнародних відносин Варшавського університету Андрій Шептицький у книжці «Україна щодо Росії. Дослідження залежності», є надзвичайно актуальною.
В польській історіографії українсько-російські відносини неодноразово були предметом досліджень, але ніколи не публікувалася робота, яка б аналізувала їх з погляду взаємозалежностей обох країн. Навіть, якщо схожі роботи з’являлися, вони не були настільки комплексними та всебічними, як книжка Шептицького.
Книжка складається з восьми розділів. Перший з них присвячений вивченню поняття «залежність» у теорії міжнародних відносин. На особливу увагу заслуговує авторська модель відносин залежності, яку презентує Шептицький. Він вказує на шість головних вимірів залежності: політична система, економіка, безпека і оборона, суспільство, культура та ідеологія і зовнішня політика. Другий розділ дозволяє зрозуміти історичний контекст та зумовлення залежності України від Росії, починаючи від періоду Київської Русі. Тематика шести наступних розділів співпадає з авторською концепцією залежності України з Росією, про яку мова вище. В кожному з них описано загальний стан відносин у даній сфері та детально проаналізовано ключові елементи, які впливають на існування залежності України щодо Росії.
Починаючи дослідження, Шептицький поставив чотири гіпотези: 1) Україна є асиметрично залежною від Російської Федерації; 2) Залежність України від Росії зумовлена історичними аспектами, сучасною зовнішньою політикою Москви та політикою Києва, який значною мірою акцептує цей стан; 3) Залежність слід назвати довгостроковою та 4) Залежність від Росії впливає на внутрішню політику Києва.
Шептицький звертає увагу, що сучасна політична система України є значною мірою залежна від Росії. Основними проявами цього є їх схожість та намагання політичних та бізнесових еліт над Дніпром копіювати стандарти Кремля. Причому межею зближення з РФ є приватні, замість національних інтересів. На думку автора, оцінка ефективності спроб Кремля щодо утримання Києва у своїй зоні впливу є неоднозначною. Наприклад, Москві не вдалося забезпечити перемогу Віктора Януковича у 2004 році, але вдалося ускладнити проведення реформ під час правління Віктора Ющенка. Не можна не погодитися з цими твердженнями, проте варто додати, що у 2005–2010 роках над Дніпром не зафіксовано навіть серйозних спроб модернізації країни. Тому в цьому випадку можна говорити радше про українську безпорядність чим російську ефективність.
Важко не погодитися з твердженнями Шептицького, що ключовою сферою залежності в економіці є енергетика. Українська економіка значною мірою є залежною від поставок енергоносіїв з РФ. Залежність Росії від транзитних можливостей Києва для Москви є суттєвою, але не настільки відчутною.
Також автор пише про низький рівень енергоефективності української економіки та брак суттєвих диверсифікаційних зусиль Києва, які поглиблюють цей стан. Влучними слід назвати висновкиавтора щодо залежності вНе викликає жодних сумнівів думка Шептицького щодо асиметричної залежності в торговельних відносинах Росії та України.
Автор звертає увагу на ключеві безпечні виміри залежності від РФ. Найбільш яскравим прикладом цього є присутність ЧФ РФ в Криму. Іншим називає відсутність демаркації сухопутного кордону та відсутність делімітації кордону на морях. Також викликом є ситуація в Придністров’ї, територія якого є джерелом злочинних угрупувань та контрабанди.
Проте, дещо спрощеною слід назвати тезу автора, що «Україна залишається залежною від Росії у сфері оборонно-промислового комплексу» (ОПК – ред.). Водночас, сам наводить дані, за якими 20% експорту українського ОПК потрапляє в Росію, що можна називати залежністю з певною натяжкою. За даними експертів, потенційні втрати РФ від цілковитого призупинення кооперації в цій сфері досягнули б щорічно приблизно 2 млрд. дол., що свідчить про співзалежність. Для України ця цифра була б значно менша і склала приблизно 400 млн. дол. Більше того, експорт української продукції ОПК в Росію постачається переважно за дещо заниженими цінами, що у випадку переорієнтації ринків збуту дасть можливість значною мірою компенсувати ці збитки.
Також на амортизацію залежності від РФ впливає факт, що значна частина експортованої там продукції має критичне значення для російського ОПК. Наприклад, запорізький «Мотор-Січ» забезпечує двигунами 95% російських вертольотів та дещо менше літаків. А це все елемент впливу на великі російські контракти на міжнародних ринках. Те саме стосується газотурбінних двигунів миколаївської «Зорі-Машпроект». Заяви з боку Заводу ім. Климова в Петербурзі та заводу «Сатурн» в Рибінську з 2006 року щодо унезалежнення від українських комплектуючих, про які згадує Шептицький, – це не більше, ніж блеф. Кращим доказом цього є факт, що такі заяви лунають до сьогоднішнього дня. Нарешті, про не таку вже й високу залежність від російського ринку збуту для ОПК свідчить все більше успіхів Києва на міжнародних ринках, який все легше знаходить альтернативних покупців. Інший цікавий випадок – це ситуація з літаком Іл-476, який Москва вирішила збудувати «самостійно» на противагу Ан-70. Проте, сам тільки харківський ФЕД виробляє 35 унікальних комплектуючих, без яких Іл-476 ніколи не побачимо у повітрі.
Не можна погодитися з твердженням Шептицького, що «в деяких сферах продукція ОПК перевищує потреби української армії», що примушує шукати покупців за кордоном. Безумовно, експорт буде й надалі ключевим напрямком для українського ОПК – на даний момент більше 90% продукції продається на світових ринках. Однак, не варто забувати, що справа тут не в «потребах української армії», які насправді є вкрай високими, а в безвідповідальному підході до армії всіх урядів незалежної України, які фактично не оснащували ЗСУ новою технікою.
Влучними слід назвати висновки автора щодо залежності в суспільній сфері, яка випливає з історичних причин та міґраційних процесів. 17% російської меншини в Україні – це також приклад залежності. На цьому фоні Кремль підтримує розвиток реґіоналізмів в Україні, особливо в Криму. Яскраве підтвердження цієї тези ми спостерігаємо в останні місяці. Також не можна не погодитися з характеристикою культурно-ідеологічного виміру залежності. Шептицький за ключеві її прояви вважає мовну проблему, брак власної історіографії, діяльність Української православної церкви (Московського патріархату) та діяльність ЗМІ.
Нарешті, цікавим є аналіз щодо залежності у сфері зовнішньої політики. На думку автора, Москві не під силу втягнути Україну до своїх інтеґраційних проектів. Але, водночас, Кремлю вдається блокувати її інтеґрацію з ЄС та НАТО.
Шептицький констатує: дослідження виявило, що всі чотири гіпотези, поставлені на початку, підтверджуються;
також вважає, що залежність України від РФ має, в основному, неґативні наслідки. Дуже влучним і важливим є висновок, що суттєвим елементом, який може амортизувати залежність від Росії, є потреба більшої відкритості щодо України з боку Заходу.
Без найменших сумнівів, книжка є важливим внеском у розвиток літератури, присвяченої цій тематиці. Становить комплексний аналіз проблеми залежності України щодо Росії з наведенням великої маси арґументів, підтриманих фактажем. На особливу увагу заслуговує теоретична та авторська концепція залежності. Такий підхід гарно систематизує великий потік інформації, що робить аналіз прозорим та зрозумілим. Однак, парадоксально, з цим пов’язаний і певний недолік чи навіть «пастка». Інколи у читача може скластися враження, що в усіх невдачах України винна політика Росії. Іншими словами, дещо затирається межа між «російським тиском» та «чистими невдачами Києва», тобто нездатністю українських політиків до модернізації держави, яка не залежить від політики Кремля. Ключеві реформи в Україні – боротьба з корупцією та реформа державного управління – не мають жодного відношення до залежності від Росії. Українські державні органи були б неефективними, непрозорими та ненадійними й без російської політики. Так само, як причиною того, що корупція є однією з найбільших проблем України, не є тиск Москви. Водночас, Москва вміло використовує ці недостатки українських реалій. Хоча, в кінці автор пише, що зловживанням було б пояснювати низькі стандарти демократії та неефективність економічних реформ залежністю від Росії, варто було б чіткіше на цьому наголосити. Межа між «російським тиском» та «чистими невдачами Києва» була б помітнішою, якби автор доклав дещо більших зусиль до визначення рекомендацій Україні щодо обмеження залежності в окремих сферах.
На повагу заслуговує дуже широка база джерел. Список використаних документів та літератури варто рекомендувати майбутнім дослідникам української та українсько-російської тематики, тим більше, якщо врахувати факт, що аналіз охоплює дуже широкий спектр відносин Києва з Москвою. Тектонічні зміни в українсько-російських відносинах, які відбуваються на наших очах в останніх місяцях, не роблять аналіз Шептицького менш актуальним. Навпаки, попри формальну дезактуалізацію деяких питань, суть проблеми залежності України від Росії та більшість її складових залишаються незмінними, а сам факт загострення стосунків робить її ще більш актуальною. Без перебільшення, книжку Шептицького можна назвати важливим джерелом інформації для дипломатів, експертів, журналістів та студентів, які прагнуть зрозуміти суть викликів, що стоять перед Києвом на російському напрямку. ■
