(бг) ■ ІСТОРІЯ ■ №8, 2014-02-23
Пошук закінчується…
Спогади Дмитра Галанича, сина Марії та Павла Галаничів, народженого 12 лютого 1922 р. в Кальниці Ліського повіту, з доповненнями Теклі Вархоляк, дочки Марії і Павла Галаничів, народженої 10 листопада 1924 р. в Кальниці, та Михайла Галанича, сина Марії і Павла Галаничів, народженого 22 травня 1933 р. в Кальниці.
То їх не погнали на цвинтар і до церкви, а до Балигорода?
Михайло Галанич: Як ми стояли при плебанії, приїхав якийсь радянський офіцер. Поговорив з офіцером польським, і як сів на коня і поїхав, тоді вони сформували [нас] і вже не до церкви чи на цвинтар, а до Балигорода забрали всіх.
Церква тоді згоріла?
Дмитро Галанич: Ні, церкву тільки з того… Вистрілили снаряд з танка і пробили стіну, і знищили дуже вівтар, бо він всередині розірвався. Но, й пізніше тих людей тримали цілу ніч. На другий чи на третій день тих людей – у яких варунках [умовах] їх тримали, то відомо, у шопах по навозах – перевели босо, так, як вивели з хати, так люди були, тих людей перегнали до Ліська. З Ліська так стопньово [поступово] через два тижні по однім, по дві, по три особи випускали. Так, ніби випускали, ніби ті люди втікали, але то… Але випустили, так же там пізніше не стріляли, випустили сповротом [назад]. Так-то наше село…
Ви залишилися в селі? Як виглядала Кальниця? Чи Ви бачили тіла людей? Кого з убитих Ви впізнали?
Д.Г.: Село виглядало страшно. Горіло все. Зараз змінилася погода. Падав дощ. Ті люди, відомо, так зісталися. Сусіди лежали побиті. Но, й ми до рана [перебували] [у Кальниці], а на другий день ми переїхали, бо зараз приїхало військо й казали тим людям, хто хоче виїжджати до Радянського Союзу. Ніби тоді [переселення] ще не було примусове. З нашого села частина людей зараз виїхала. І з села Кам’янка – там були, ми їх називали, москвофілами – виїхали охоче. Вони хотіли виїжджати. І частина виїхала, то ми пізніше, на другий день, перейшли там, до того села, до Кам’янок.
А тепер так. Як з тими особами, котрі зістали повбивані? Що далі робити? Но, то вже буде говорити брат, бо я вже там не був і…
Не були ви в селі?..
М.Г.: У селі був, тільки дальше.
Як ті два вояки пройшли, вас залишили.
М.Г.: Так.
Що ви бачили тоді в селі?
М.Г.: Но, тоді попросту ми нічого не бачили, бо один огонь. І ми не знали, чи вони є останніми… Звідки ми знали? Ми не знали дійсно, же останні. Пізніше ми міркували, же так, же остатні, бо більше ми не бачили.
Но, і пізніше ми там… Зараз по-сусідству була така старушка-жінка Коляда. І вона мала такий домик… Но, була хатка, я знаю, як частина того покоїку [кімнати]. І її, ту хатку, лишили. То була маленька, низенька хатка. І ту старушку лишили і її лишили. Не вбили її, ту хатку не спалили. Но, і ми там пізніше прийшли до тої хатки. І ніч там при тій хатці вже були, так що я вже пізніше, як хлопець, то дальше не знаю, що діялося… Но, бо відомо, бо ми були сильно змучені, налякані. Но, того… А тепер дальше скаже брат, як там сусіду… і так далі.
Д.Г.: Вам ходит о [йдеться про] забитих.
Скажіть, як Ви побачили це вбивство?
Д.Г.: Бачив так, як ту говорить брат: то було одно спалення, тільки поміж ті всі люди були…
Розкажіть детально, починаючи від того, як поляки з Балигорода прийшли по корови.
Д.Г.: То в той спосіб, яке я вже зачав: то так є на схід, і так. Но, й пізніше то вшистко [все] брат казав. Прийшли, повстанці наші зробили засідку і відігнали їх. Одного поляка вбили. На другий день прийшли так, як ту говорить брат, зробили помсту страшну. Тих, котрих убили, тридцять шість осіб, то вбили, але ціле село і в сусідніх по пару хат попалили. Аж нарешті 360 або понад забрали до Балигорода, нагнали до в’язниці через ніч. А на другий день двадцять п’ять кілометрів – до Ліська. Жінки, діти, старці, і так були вбрани, як хто вийшов. Там [у Ліську] мали кілька днів.
Розкажіть про себе: де ви були, як відбувалося вбивство? Як ви це бачили?
Д. Г.: Я бачив в той спосіб. Як я ховав Хвастяка Дмитра, старця, що його вчора забили, ми вийшли копати гріб, і я ховав. І вже священик був, [аж] ми відчули щось такого… що на границі щось показується. Затримаємо [копання гробу]! Священик пішов на плебанію, на право, ближче них. А я просто селом до своєї хати. Уже до хати прийшов, уже чути було, же надходять на наше село. Брат, котрий в партизанці був і згинув на Чехословації, сів на коня і, взявши другого, утік, а я пішки втік до лісу. А вони, мама і тії зостали…
Як я втік, то з лісу дивився, що робиться з селом! Як палять! Як страшно то виглядить! Як уже чули, же бандити відійшли, прийшли ми. Бачили тільки що? Трупи, і решта допалюється.
Як виглядали ті трупи?
Д. Г.: Дмитро Куземчак згинув з сином, син мав хіба шістнадцять літ, Дмитро Куземчак десь п’ятдесят-шістдесят років, десь у такому віці. То його не застрілили чи щось того – катували, катували аж ся село спалило. І не добили його, тільки таким, же був цілком не до пізнання, у такий спосіб.
А забили в такий спосіб. Жінка взяла, бабця [взяла] внука, два-три літа, на плечі, як вже село палилося, як [її] хата палилася, і взяла втікати в ліс. І летіла з ним на плечах.
Як вона звалася?
Д. Г.: Притискач, вона мала внука.
Текля Вархоляк: Ім’я мала Ксеня.
Д.Г.: Пізніше вбили Вархоляка Василя, інваліда воєнного. Дальше вбили Катерину Галанич, Куземчака Дмитра з сином, дальше Лабикови: забили інваліда воєнного, котрий теж вернув, звабили його доньку й забили тесцьову [тещу], три особи.
М.Г.: Але варто було би описати, як забили.
Д.Г.: Садзінського взяли на той, узяли його на цвинтар, щоби показав, де лежить той жовнір убитий, бо жовніра похоронили. І як його запровадили, він думав, же йому того… Він так само служив у армії. І як показав, де того, його там пізніше на тім цвинтарі страшно катували і нарешті аж так, що взяли дошку і язик прибили цвяхом до дошки й так його там замучили. То їх [так] двох, Садзінського і Куземчака. Куземчака коло хати зламали, Садзінського на цвинтарі страшно катували.
І там помер?
Д.Г.: Там помер. А тих решта, то так попросту стріляли. Дальше подавати вбитих?
То був Павло Садзінський… Юрша Андрій – забитий. Узяли з хати, вивели кавалок, розстріляли. Лисик Лукаш, з хати [вивели], розривну кулю дали – півголови тільки там було. Нарешті дальше: Мацко Андрій, хлопчак шістнадцяти літ, забили. Дальше Тхорик Марія, син Андрій шістнадцяти літ. Дальше Кохан Талька – забили її і доньку, вісім-сім літ, таку вбили. Дальше йдемо. Галанич Катерина розривною кулею дістала в плечі, то ту [жест обома руками покладеними на груди] все вийшло. То я її пересунув з пивниці, з порога. А зараз Дзюбак, сусіди наші, то та жінка, така дев’яносто там п’ять чи кілько літ, то вийшла з хати, забили, вона там зостала вбита, а там спалилися… А син її десь там був трохи укритий, то одинадцять дір мав, але не смертельно, тільки десь якось пересунувся кавалок там до сусідів, до пивниці. Там його такий хлопчак накрив соломою. Дальше, що я пам’ятаю, Катерина Гнапова, а решта тих осіб?…
Т.В.: Найгірше, найбільше в горішнім кінці вбили.
