диякон Петро Сивицький ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2011-05-12

{mosimage}

Значення події
16 січня 1991 р. проголошено відновлення Перемиської єпархії та призначення її владикою Івана Мартиняка (урочиста папська булла має дату 25 січня 1991 р.). Це призначення набрало повної юридичної сили 13 квітня того ж року, коли новий перемиський єпарх був інтронізований. Сьогодні, можливо, ці події стали для нас малозначущими – їх начебто затьмарили інші: хіротонія кир Івана 1989 р., створення 1996 р. митрополії, а якщо ж ідеться про 1991 р. – то пам’ятаємо радше окупацію давнього собору “перемиськими патріотами” та те, що Іван-Павло ІІ відвідав нашу спільноту і їй передано на катедру костел Ісусового Серця.

Проте якраз призначення повноправного єпарха було по суті зламним моментом, коли греко-католицький владика став господарем у нашій церковній спільноті, а не лише “намісником” (генеральним вікарієм) латинського ординарія. Це, можна сказати, і є отой момент, коли УГКЦ у Польщі отримала внутрішню самостійність – що означає воднораз і права, і обов’язки. А що ми зробили з нашою самостійністю протягом оцих 20-ти років?

Досягнення
Баланс почнімо від позитивного. За 20 років Церква структурно укріпилася. Дві єпархії замість однієї, десять протопресвітератів (деканатів) замість чотирьох. Створено й ряд нових парафій, нечисленні ж ліквідації стосувалися радше ефемерних станиць. Маємо кілька десятків церков – деякі нам повернули чи ми їх отримали, інші збудували чи адаптували з будівель світського призначення. Нині ситуація, коли греко-католицька парафія відправляє свої богослужіння як гостя латинської парафії – у митрополичій єпархії рідкість, а й у Вроцлавсько-Ґданській чимало є власних храмів, зокрема, в найбільших парафіях.
Після гострої кризи покликань до єпархіального священства, що збіглося з входом Польщі до ЄС (на старших курсах семінарії, від четвертого до шостого, – лише один вихованець), протягом кількох років люблинська семінарія могла радіти постійним допливом по 2 кандидатів на І курс щорічно. Це начебто й небагато, але коли взяти до уваги реальну кількість греко-католиків у Польщі, то наш показник не гірший від латинського, ба – навіть кращий! Єпархіальний клір у нас переважно молодий (до 1960 р. народжені одиниці), доволі численний (знову ж таки: кількістю реальних вірних на священика залишаємо далеко позаду найкращі єпархії Римо-католицької церкви), час від часу трапляються т.зв. “запізнілі покликання” – отож ситуація з єпархіальними священиками у нас і справді непогана. Додаймо, що після різних бурхливих подій, пов’язаних з питанням священицького целібату і висвячування одружених пресвітерів (пам’ятаємо суперечності навколо цього ще у 80-х рр., найбільшого же розголосу справі надав лист кардинала Содано 1998 р.) – сьогодні без проблем висвячують для УГКЦ в Польщі одружених священиків, тільки чомусь іще на пресвітерське висвячення мусять вони їхати в Україну.
Згаданий уже вище перехід багатьох парафій УГКЦ до власного храму приніс певне підвищення стандартів із дотримання чистоти обряду. Звичайно, картина й досі не ідеальна, але храм, обладнаний з дотриманням хоча б мінімальних обрядових вимог – тепер не якась мрія-казочка, а повсякденна дійсність. Навіть там, де наші громади моляться ще по костелах, помічаємо усвідомлення ваги іконостасу, чому доказ – використання переносних намісних ікон. Фактором великого значення в обрядовій сфері стало створення в Перемишлі Дяківсько-реґентського інституту з маестро Ярославом Вуйциком на чолі. Через роки дискусій, спроб у Вроцлавсько-Ґданській єпархії – над Сяном постав та успішно діє центр професійного вивчення літургійного співу. Коли взяти до уваги, що літургійне життя загалом відіграє першорядну роль у східних Церквах, а в нашій дійсності є основним і не раз єдиним проявом церковного життя – значення церковного співу і його вдосконалення стає очевидним (якщо для когось іще таким не було).
Якщо ми вже говоримо про Перемишль, то слід відзначити створення 2009 р. веб-крамниці sofija-net.pl – важливого засобу поширення літератури, журналів, ікон та іншої церковної атрибутики. Цей “свіжий” іще почин (діє від 1 липня минулого року) заслуговує підтримки, адже завдяки ньому вперше в Польщі з’явився єдиний, формалізований канал розповсюдження потужної книжкової, журнальної та мультимедійної продукції, що її випускає УГКЦ в Україні.
Дуже важливе явище – церковний патронат над мистецтвом і культурою. Знаковий приклад – збудований і прикрашений за проектом проф. Юрія Новосільського храм у Білому Борі. Але й на межі Церкви і “зовнішнього світу” з’явилися досить цікаві проекти. Згадаймо хоча б хор “Синтагма” і пам’ятник високого мистецтва – архієрейську літургію композиції братів Дроздів. Не можна промовчати і про діяльність двох фондів, заснованих греко-католицькими священиками: Фундації духовної культури пограниччя о. митрата Стефана Батруха і Фундації ім. митрополита Андрея Шептицького о. Іренея Кондра. До досягнень першого суб’єкта належить, зокрема, урятування церкви в Корчмині та організування протягом кількох років Днів добросусідства на кордоні України і Польщі. Другому з фондів належать ініціативи, зв’язані з реставруванням церкви в Чертежі, створення соціального центру підтримки в Щепкові-Боровому, ведення декількох веб-сайтів (grekokatolicy.pl, andrej.pl тощо), а також видання першого часопису, присвяченого справам Греко-католицької церкви, який не є органом курії і водночас видається двома мовами – польською та українською, з перевагою першої.
Вищезгаданий часопис, який появляється друком двічі на рік, має назву “Grekokatolicy.pl”. Його значення годі переоцінити. По-перше, він дає змогу самим греко-католикам вести живу, автентичну дискусію на церковні теми. По-друге, видання є засобом і свідченням відкриття греко-католиків до місцевого суспільства, яке в Польщі є вочевидь польськомовним.
Якщо говорити про відкритість на зовнішній світ, то важко не помітити величезних змін, що сталися за минуле двадцятиліття. Колись, як пам’ятаємо, греко-католицької тематики не було в державному телебаченні (а ще раніше – на сам факт існування Греко-католицької церкви в комуністичній Польщі цензура наклала свою печать-табу). Нині ж телебачення реґулярно ретранслює розлогі уривки святкових богослужінь УГКЦ (на Різдво, Йордан, Великдень, празник у Хшанові та в Білому Борі), фінансувало також два фільми про митрополита Андрея та один – про бл. священномученика Омеляна Ковча. Якщо додати до цього присутність Церкви в Інтернеті – можна з упевненістю констатувати, що від колишнього інформаційного бар’єру нічого не залишилося.
На завершення слід згадати про успіх у сфері міжконфесійних відносин, а саме про угоду від 16 грудня 2008 р., завдяки якій можливим стало основне погашення майнового спору з Польською автокефальною право славною церквою. Правда, факт, що греко католицька сторона отримала державну компенсацію лише за два прийняті у власність православними храми (адже всю цю ситуацію і міжконфесійний спір спричинив не хто інший, як саме держава – Польська Народна Республіка – своєю політикою) може насторожувати. Одначе позитивне, думаю, переважає: покладено основу для формування між УГКЦ і ПАПЦ не конче сердечних та дружніх (для цього потрібно часу), але принаймні нормальних, цивілізованих відносин. Може, врешті решт зуміємо бути нормальними партнерами, може закінчиться політика блокування участі УГКЦ в екуменічних заходах? Ця політика, до речі, і так останніми роками була не до кінця успішною. УГКЦ, наприклад, стала учасницею, а то й співорганізатором ґнєзненських з’їздів – її представник, о. Петро Кушка ЧСВВ, зайняв місце в офіційній з’їздівській комісії.

Поразки
Баланс нашого 20 ліття, крім плюсів, містить ще й мінуси. Це природно, як знаємо з життєвого досвіду. Проте в нашому випадку непокоїть те, що деякі з поразок стосуються, так би мовити, програмних та організаційних основ церковного буття.
Не до кінця вирішеним залишається статус УГКЦ у польській державі. Усупереч термінології, приписаній Кодексом канонів східних Церков від 1990 р., для Польщі ми й надалі не УГКЦ, а “візантійсько -український обряд Римо- католицької церкви в РП”. Чинним залишається і правило, яке Конференцію єпископату Польщі (КЄП) окреслює терміном “юридична особа Церкви загальнопольського розповсюдження” (закон від 17 травня 1989 р. про ставлення держави до Римо- католицької церкви, ст. 6.1). Наші владики є повноправними членами КЄП, структури Римо -католицької церкви (РКЦ), – натомість не можна створити місцевого митрополичого синоду, тому що колеґіальний орган мусить мати щонайменше трьох членів. Отже, за минуле 20- ліття не вироблено такого статусу УГКЦ у державі, який водночас віддзеркалив би католицький характер цієї Церкви та її окремішність від римо- католиків. Певним проблиском оптимізму можна тут вважати створення спільної комісії для контактів і переговорів між УГКЦ та урядом РП – яка, на жаль, почала працю зовсім недавно. Цей відрадний факт хоч і змін в юридичному статусі УГКЦ не приніс, але, можливо, він стане першим кроком в цьому напрямку? Дай Боже!
Крім незадовільного статусу в державі (який впливає, у свою чергу, на стосунки з римо- католиками та іншими Церквами і на деякі питання, як от функціонування спеціалізованих видів душпастирства, майнові справи тощо), на суто церковному форумі не вдалося нам закріпити за УГКЦ визнання Римським престолом історичних меж власної території нашого патріархату (верховного архієпископства) на території Польщі – ідеться тут про землі історичних єпархій з’єднаної Церкви: Перемиської, Холмської та митрополичої. Звичайно, не отримали ми також “спеціального тимчасового права”, яке б зрівняло решту Польщі з історичною територією. Через кілька десятків років дослідники встановлять, чи взагалі були щодо цього старання на відповідному рівні. Що знаємо напевно – це те, що у славних мирянських протестах проти включення Перемиської єпархії до Варшавської митрополії РКЦ, зокрема, в листі до папи від 3 квітня 1992 р., підписаному майже 10 тис. вірних, стосовно питання території, допущено разючу помилку. Слушний протест супроводжувався проханням створити в Польщі греко- католицьку митрополію “на таких самих принципах, на які спираються греко -католицькі митрополії у США та Канаді” – тобто в країнах очевидної діаспори, extra fines territorii. Іншими словами, одну діаспорну організаційну схему, яку застосовують, наприклад, єпархії УГКЦ в Австралії, Арґентині чи Бразилії, просили замінити іншою, не менш діаспорною. Таким чином, самі наші миряни зробили внесок у те, що сьогодні де -факто УГКЦ у Польщі вважають діаспорною, попри наявність у ній реґіонів, які історично входили до Києво -Галицької митрополії. Варто про це згадати – тим паче, що загалом в цьому питанні царює повна іґноранція. Промовистим її доказом були нещодавні висловлювання в “НС” Юрія Рейта (людини, причетної до справи, тодішнього голови ОУП), що буцімто УГКЦ в Польщі на початку 90- х “хотіли підпорядкувати під польський єпископат”, і після мирянських протестів ця Церква “підлягає Львівському синодові” (!).
Закінчуючи тему організації Церкви, хотів би звернути увагу на те, що не вироблено в нас відповідних механізмів комунікації між церковними “верхами” і “низами”, які створювали б у “низах” почуття спільної відповідальності за долю Церкви. Існують в цьому питанні готові канонічні рецепти, правила про єпархіальні та парафіяльні ради, про єпархіальні собори – але все це (поза, можливо, деякими парафіями) або залишається на папері, або вводиться в життя формально, “про людське око”. Підкреслюю, що не йдеться про введення в Церкві демократії. Хто за народовладдя в Церкві, хай згадає “липківську” УАПЦ з її руйнівним “радоправством”, хай зайде на luteranie.phorum.pl і побачить, що наявність формальних демократичних механізмів нічого не ґарантує. Церковне право в соборах і радах бачить перш за все дорадчі органи для допомоги єпископату. Але, на мою думку, ще важливіша їхня менш наголошена функція – “каналу вниз”, завдяки якому єпископ доводить свої ідеї, свою програму до відома кліру, чернецтва і мирян, а разом з тим – виховує еліту вірних єпархії в почутті спільної відповідальності за місцеву Церкву. Такого в нас немає. Найкращу нагоду, тобто собор 2002 р., ми змарнували: нема чого дивуватися тому, що наші партикулярні закони не вплинули на церковне життя, адже їх, опублікованих під назвою “Рішення собору”, сам собор так і не бачив. Їх опрацювали “післясоборні” комісії, а проголосили єпископи в січні 2005 р. (!) – не було спільної дискусії над проектами, не було спільного читання і врочистого проголошення на соборі. То й не дивно, що загал вірян практично не помітив цих законів.
Переходячи від проблем устрою до питання ідентичності, хотів би в першу чергу зупинитися на темі покликань. Коли з покликаннями до єпархіального священства в нас доволі добре, то з чернечими – трагедія: довготривалий брак місцевих вступників до всіх орденів. Правда, наші ченці і черниці до деякої міри можуть розраховувати на поповнення з України, проте це лише “протез” – та й короткий до того. Це не тільки проблема чернечого середовища – але й усієї Церкви: чернецтво в ній, зокрема у візантійській традиції, не малозначущий додаток, а основний елемент!
Проблема покликань, усупереч стереотипам, стосується також і мирян. Кількісним аспектом займуся насамкінець. Тут зверну увагу на якісний вимір – з ним далеко не все гаразд.
По -перше, зауважмо: у нас практично немає мирянського руху. Крім того, що немає механізмів активізації мирян, – про що була мова вище, поза братством “Сарепта”, яке має свою специфіку і своє коло потенційних зацікавлених, – нема в нас по суті мирянських організацій! Братство св. Володимира, після успіху 1993 р. і переходу Мирослава Чеха в політику, практично завмерло. Чи це означає, що нема в нас активних мирян? Ні, вони є, але чомусь мирянського руху нема. Чому? – Це питання для глибшого дослідження.
По -друге, усе ж актуальна в нас проблема основ ідентичності. Навіщо, заради яких цілей і цінностей, бути греко- католиком у сучасній Польщі? Що це означає? Чи “бути християнином- католиком візантійської традиції в її українському варіанті”? А може, головне тут бути українцем і розмовляти українською? Латинізація, йосифінізм, бездержавність українського народу – віками сприяли послабленню суто релігійної ідентичності греко като ликів та заміні її національною ідентифікацією. У наших умовах додатковий удар нанесла акція “Вісла” і пізніша політика ПНР – украй утруднивши релігійне життя греко- католиків і громадське існування українців, витворивши поняття про УГКЦ і її парафії як “останній оплот і криївку українства”. Синдром діаспорного церковного етноцентризму (у Православній церкві має це назву “єресь філетизму”) є неабиякою проблемою для УГКЦ в Польщі. Якщо Церква не подолає його, тобто якщо не навчимося про церковні справи думати по -церковному, а не по- національному, – УГКЦ у Польщі не матиме майбутнього.

Перспективи
Що чекає УГКЦ в Польщі в майбутньому? Поступовий занепад? Демографічні показники тут оптимізмом не надихають: похоронів більше, ніж хрестин, змішаних шлюбів багато, але досить мало з цих пар та їхніх дітей практикують в УГКЦ (чому важко дивуватися, враховуючи україноцентричну атмосферу в багатьох громадах і брак інституційної підтримки для таких осіб), приєднання до УГКЦ шляхом вільного вибору дорослої людини здійснюють лише дуже рішучі, лічені одиниці. За станом на 1947 р. було в Польщі майже 100 тис. греко -католиків. Шематизм Української католицької церкви в діаспорі о. д ра Д. Блажейовського (“Schematism of the Ukrainian Catholic Church: a Survey of the Church in Diaspora”, Рим 1988), коли підрахувати разом усі дані з окремих станиць, подає загальне число вірних на рівні приблизно 41-44 тис. (у випадку двох чи трьох станиць подане число не віруючих, а “сімей”). Підрахунки, які я зробив на основі опублікованих джерел, дозволяють говорити про число майже 31 тис. вірян за станом на початок тисячоліття, ще перед входом РП до Євросоюзу. Отже, за несповна 60 років від “Вісли”, греко- католики втратили 2/3 “особового складу”. Скільки вірних УГКЦ залишилося в країні декілька років пізніше, уже після хвилі міґрацій “за хлібом”? Перепис населення, який протягом квітня-червня ц.р. відбувається в Польщі, вимагає від греко- католиків певних організаційних зусиль, щоб не допустити “статистичної компрометації”.
Та це ще найлегший виклик. Щоб не програти в боротьбі за виживання, УГКЦ – яка мусить рахуватися з повністю від неї незалежними чинниками, як от розпорошеність віруючих, виїзди за кордон, загальна демографічна криза в країні та процеси атеїзації – мала б подбати про справи, про які писав я вище в розділі “Поразки”. Упорядкувати питання назви і юридичного статусу, активізувати мирян та будувати почуття спільної відповідальності за Церкву всіх її членів, певно теж і реорганізувати структуру – або шляхом збільшення кількості єпархій до 3-4 (попри малу кількість вірян), з одночасним можливим перенесенням митрополичого осідку на північ (Варшава? Ольштин?), або навпаки: шляхом повернення до 1 єпархії, з почесним архієпископом -митрополитом на чолі. На верхах Церкви в масштабі Польщі мав би стояти або один архієрей, або синод із 3-4 владик, очолюваний митрополитом.
Та головне інше – повернення до джерел нашої ідентичності, перехід від етноцентризму до христоцентризму. Щоб урешті- решт дивитися на УГКЦ як на Христову церкву par excellence, а не на установу, створену заради “зберігання українства”. Щоб навчитися думати про Церкву і свою в ній роль саме в ключі Божого покликання – шукання волі Божої стосовно себе самого і церковної спільноти, шукання місії, яку має УГКЦ виконати як східна католицька Церква тут і тепер. Щоб розвивати свою ідентичність християнина, католика, вірного візантійської традиції в її українській чи пак київській версії. Щоб, як і серед цивілізованих людей водиться, навчитися врешті розрізняти віросповідання та національність як дві різні складові самосвідомості людини.
Без цієї духовної революції (чи радше контрреволюції – повернення до нормального ладу) перспективи УГКЦ в Польщі – під великим сумнівом.

“Наше слово” №20, 15 травня 2011 року{moscomment}

Поділитися: