Людмила Лабович ■ РОЗМОВА ■ №47, 2016-11-20
Чверть століття тому, а саме 11 листопада 1991 р. вперше підляський слухач почув в ефірі Радіо Білосток передачу українською мовою «Українська думка». Спочатку це була щотижнева півгодинна програма. У листопаді 1992 р. збільшено її час, вона почала з’являтися тричі на тиждень як дві 15-хвилинні та одна півгодинна передача. Так залишилося донині. «Українську думку» тепер можна слухати в понеділок і середу о 18.30 та в неділю о 8.00, а також в Інтернеті (www.radio.bialystok.pl/dumka).
Увазі читачів пропонуємо інтерв’ю зі Славомиром Савчуком, який разом з Євгеном Рижиком є автором радіопрограми.
Людмила Лабович: Під час «Українського медіафоруму» у Варшаві автори україномовних радіопрограм у Польщі наголошували на проблеми, з якими зустрічаються у своїй праці, говорили про нестабільність, поганий ефірний час, втручання у зміст передач тощо. Як на фоні українських ЗМІ в Польщі виглядає ситуація «Української думки» в Радіо Білосток?
Славомир Савчук: Ситуація, можна сказати, стабільна. Тут від багатьох років нема якихось більших змін та, правду кажучи, схема, яка була опрацьована на початку існування наших передач, досі діє. Маємо програму тричі на тиждень: у понеділок і середу по 15 хвилин, а в неділю – півгодини. Це збереглося. Сказав би також, що нема якогось більшого втручання в те, що і як презентуємо в ефірі. Звичайно, керівництво інколи робить якісь зауваження, але вони торкаються переважно технічних справ.
Коли йдеться про буденні вечірні програми, це не prime-time (тоді, коли нас найбільше слухають). Тому не можемо тут конкурувати з телебаченням, а це, однак, такий час, коли люди включають телевізори. Звичайно, хотілося б мати передачу десь о 16-й чи 17-й годині. Якраз тоді люди повертаються з роботи і в автомобілі чи вдома слухають радіо. Але знаю, що в інших осередках буває ще гірше, бо вони взагалі мають передачі майже вночі. Зате в неділю маємо передачу в так званому prime-time. Це добрий час, бо люди якраз збираються до церкви. Тому того дня наша передача має найбільшу популярність і її знають. Та коли йдеться про програми в будень, то інколи люди навіть не знають, що вони є.
Чи відомо, як багато людей слухає вас?
Скільки маємо слухачів, точно не знаю. Щоправда, час від часу проводяться дослідження, однак на їх основі важко сказати, скільки людей слухає «Українську думку». Це спричинене хоча б тим, що 15 хвилин замало, щоб провести такі дослідження. Передачі національних меншин ідуть по черзі. Переважно спочатку звучить «Українська думка» або литовська програма, потім іде передача для білоруської меншини «Пад знакам пагоні». Тому ці дослідження – загальні для всіх «меншинних» програм. Але видно, що навіть як і зменшується кількість слухачів радіостанції в будень, то це не стосується передач національних меншин, які все-таки мають свого вірного слухача.
Що можна сказати про вашого слухача?
Це лише моє уявлення, тому що ніхто не робив досліджень, але думаю, що наш пересічний слухач – це люди віком від 50-ти років і старші. Відомо, якою є національна ситуація в реґіоні. Маємо багато українськомовних жителів Підляшшя, але менше свідомих українців. Тому чи не більшість наших слухачів – це просто такі україномовні симпатики з села. З другого боку, маємо так само задекларованих українців, для яких послухати передачу є свого роду обов’язком. Це молодші люди. Але все-таки пересічний слухач, на мою думку, – це старший житель села.
Чи година «Української думки» на тиждень – це оптимально вистачить для українського середовища Підляшшя?
Звичайно, можна було б робити більше, однак треба брати до уваги, що нас – лише двоє. Якщо думати про щоденні передачі, то мусив би бути інший формат. У нас все спирається на репортерські записи. Не читаємо інформації, не ретранслюємо подій, але сідаємо в автомобіль, їдемо і записуємо. Нашою базою є села, які лежать кількадесят кілометрів від Білостока.
Вважаю, що ми були би спроможні робити довші передачі. Євген їздить на північ, на Мазури. Не забуваємо і про українців у інших реґіонах Польщі. Треба було б, однак, поміняти формулу.
Сьогоднішній формат не завжди відповідає. Для прикладу, хотілося б дати більше пісень, чим, зрештою, часто здобуваємо серця слухачів, але 15-хвилинні передачі – закороткі. Зрештою, могла б бути окрема музична передача. Кілька років тому я вів таку програму, проте вона не була суто українською, а загалом з музикою народів, що пов’язані з підляськими меншинами – українською, білоруською та литовською. Звичайно, мені як українцеві хотілося б поміщати в передачі передусім українську музику, бо вона мене найбільше цікавить.
Коли йдеться про музику – що можна послухати у цих передачах?
Завжди маю таку дилему, яку пісню вибрати. Чи іти за новими, чи триматися традиційних течій. Люди, які нас слухають, тобто старше покоління, воліють музику на фольклорній основі. Тому в «Українській думці» найчастіше звучить фольклор або фольк. У неділю менше є музичних експериментів, вибираю більш відомі пісні в руслі поп-фольк. Уже в понеділок чи середу як остання пісня зазвучить часом, наприклад, рок.
Пісні – це важливий елемент передачі. Хоч уже не той час, коли мене просили, щоб повторити якусь пісню, бо хтось не встиг її записати з радіо. Тепер питають тільки про назву і шукають її в Інтернеті.
Видно, що маєте зв’язок зі слухачами…
Переважно після недільних передач. Колись був більший відгук на нашій сторінці в Інтернеті. Дивлячись на коментарі, було видно, що нас слухали не тільки в реґіоні, але і в інших місцях у Польщі чи за кордоном. Нині коментарів стало менше, можливо, тому що люди «пересіли» на фейсбук. Ми не маємо окремої сторінки фейсбука, є лише одна загальна сторінка Радіо Білосток. Може треба було б її створити, бо фейсбук є тим, що притягає людей.
Маєш майже 20-літній досвід журналістської праці. Як з такої перспективи мінялася «Українська думка»?
У радіо почав я працювати 1997 р. Від самого початку передача віддавала те, що діється в реґіоні, у житті української громади Підляшшя. Так є й сьогодні. Весь час концентруємося на реґіоні, тому що Радіо Білосток – це реґіональна радіостанція. Специфіка підляського слухача така, що він воліє інформацію з реґіону. Менше виносимо тем з України, та коли діється щось важливе або коли приїжджають до нас гості з України, ми, звичайно, про це говоримо. Однак думаємо, що є багато інших джерел інформації з України, а нам, маючи програму не щодня, а тричі на тиждень, важко часом коментувати поточні події.
За ці роки змінилися передусім теми передач, бо відходять старші носії підляської культури. У минулому зміст наших програм був переважно побутово-етнографічний (з уваги саме на специфіку реґіону). Тепер такого змісту є щораз менше. І взагалі щораз менше людей розмовляє українською говіркою. Крім того, ця мова щораз більше, так би мовити, «суржикується», мішається з польською. Бувають села, наприклад у Сім’ятицькому повіті, у яких покоління 60-літніх людей не користується говіркою. Отже перспектива може бути песимістична.
Щораз менше нині їздимо по селах. Колись було так, що ми в кожному селі знаходили якусь цікаву тему, наприклад, історичну, фольклорну або іншу. А тепер інколи навіть нема чого туди їхати, бо стоять порожні хати або живуть у них люди, які приїхали ззовні.
Дійсно, село вмирає та щораз менше в ньому користувачів говірки. А не маєш враження, що все-таки більшає людей, які розмовляють українською літературною мовою? Це хоча б випускники шкіл, у яких є уроки української мови.
Дійсно, коли починалося навчання української мови на Підляшші, деякі молоді люди розмовляли українською так, якби це була якась незрозуміла іноземна мова. Сьогодні все змінилося на краще, однак проблемою є те, що нема середньої школи. Як записую гімназистів, вони ще більш-менш розмовляють українською, та коли їх зустрічаю через два-три роки, видно реґрес. Хоч є і такі випадки, що батьки не вміють розмовляти українською, але діти розмовляють.
У мене складається враження, що хоч село вмирає, наше українське життя все ж розвивається. Щораз менше є такого живого фольклору, але щораз більше тем, пов’язаних з перейманням культурної спадщини, більше різного роду проектів, ансамблів…
Так, це правда. Видно, що життя перенеслося до міста. Тому є багато тем, які виходять з українського середо-вища, крім того, багато неукраїнських установ проводить культурні заходи з участю українських митців і науковців, а так само розгортається співпраця польських та українських установ. Приїжджають також громадяни України.
Чи це дає перспективи на майбутнє? Яка взагалі перспектива української радіопередачі?
Все залежить від кондиції самої громади. З одного боку, меншає кількість людей, які знають українську мову, тому може бути важко. З другого, однак є надія на тих, що прибувають з України. Питання, чи вони будуть слухати наші передачі, чи їх це буде цікавити. Бо ми все-таки занурені в підляські контексти.
У найближчі роки якоїсь революції не плануємо, тим більше, що від нас небагато залежить. Ми діємо в певній структурі, усе залежить від того, як ця структура буде працювати.
Деякий час тому в нашому радіо була дискусія про цифризацію. Ми говорили про те, чи маємо цифризацію, чи творення якихось мультімедійних проектів. Усе іде в Інтернет, але в ньому є місце і на радіо, і на фотографію, і на мультимедійні портали. Може, це якесь майбутнє для українських ЗМІ, серед них і для радіопередач на Підляшші.
Дякую за розмову. ■
