Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ 2010-09-08
“Який такий “золотий вересень?!, – обурився кілька років тому на мій необережний вислів у доктораті промотор з Люблина професор Тадеуш Радзик, на жаль, уже покійний. – Це може у вас в Україні його й називають таким чином. У нас це день національної трагедії”. Я тоді вперше замислився: так, я знаю, вчинок Радянського Союзу розцінюється як ніж у спину, Польща була розірвана на шматки, але що робити з ідіомою “золотий вересень”, – чи ж так само її варто викинути на смітник історії, як “Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію”, чи “народно-господарський комплекс”? Парадоксально, донині пересічний українець не може однозначно відповісти: 17 вересня – добре це чи погано?
Історик з Національної Академії Наук України Олександр Лисенко ставить тлумачення вересневих подій 1939 року в один ряд з дискусіями про роль ОУН і УПА та проблемою відповідальності керівництва СРСР за поразки і втрати у війні, окреслюючи названі питання “найзапеклішими полями зіткнень на початку 1990-х”. Усі мовби знають, що Радянський Союз вчинив нечесно: для західняків “перші совіти” принести небачену досі підкореність окремої особистості системі, східняки воліють мовчати, чому через кілька років по вступу більшовиків на територію Західної України “оні [західняки] началі стрєлять нам в спіну”. Сходяться в одному: Волинь та Галичину Польщі ніхто б назад не віддав. І, до слова, не будуть одинокими в такому підході: польське підпілля під час війни, коли дізналося, що є намір передати відродженій польській державі Землі Одзискане, пораділо цьому фактові, хоча при цьому було категорично проти утрати земель на Сході…
Дискурс 17 вересня прямо пропорційно пов’язаний з терміном Велика вітчизняна війна, який активними темпами повертається нинішньою владою на київських пагорбах до обігу. Простіше кажучи, чим поширенішим буде термін ВВВ, тим менше згадуватиметься 17 вересня у контексті Другої світової війни, оскільки “вітчизняна війна радянського народу” почалася лише з нападом Гітлера на СРСР, до того звісно не можна вважати за війну “визволення Західних України та Білорусі”; та ще й з якогось дива маленька Фінляндія, клятий аґресор, надумала напасти на СРСР у найбільш непідходящий момент, взимку 1940-го; ще були звісно “добровільні входження республік Прибалтики”, але так їх і не переробили, у них і “за совка” була Європа… На думку молодого історика з Вінніпезького університету Андрія Заярнюка, котру він висловив у дискусії часопису “Україна модерна”, “українським працям про війну бракувало і бракує уваги до Радянського Союзу, радянської політики, суспільства та власне Червоної армії”. Якби нинішні дослідники в Україні не намагалися зшити докупи пострадянський та націоналістичний підходи, а називали речі своїми іменами, навряд чи теперішній владі так просто було б повернутися до “старих добрих наших” трактувань.
Побутує історичний анекдот, за яким “найвидатнішими українцями ХХ століття” є Ленін, Сталін та Хрущов: перший через т.зв. “право на самовизначення народів”, другий через приєднання Західної України, третій через ініціативу передачі Криму зі складу Росії в склад України. Якщо в останньому випадку говорять радше про “подарунок” Хрущова, то “внесок” Сталіна сприймається як даність та військова необхідність того часу, – до відвертого засудження його загарбницьких дій не доходять руки. Певною мірою винна в досить подібному ставленні в Україні до 17 вересня сама Польща. Навіть у найбільш ліберальних трактуваннях знайдемо вислови, коли “східні польські землі” наглим чином перетворюються на “так звану Західну Україну”. Коли так заслужений для справи польсько-українського поєднання історик як Влодзимєж Бонусяк із Ряшева називає свою статтю для ІНП “Економічні переміни у Східній Малопольщі у 1939-1941 роках” (2005 рік видання – а в тому ж виданні поруч вроцлав’янин Ґжеґож Грицюк спромігся чомусь на назву “Демографічні зміни у Східній Галичині в 1939-1941 роках”), то не дивно, що в Україні в штики сприймають поставу навіть найбільш відкритих до діалогу польських істориків молодшого покоління – Ґжеґожа Мотики, Рафала Внука, Маріуша Зайончковського, Томаша Стрийка.
Після минулорічного інтерв’ю Ґжеґожа Мотики українському часописові “Український тиждень” під промовистою назвою “Назвати злочин злочином” (http://www.ut.net.ua/art/168/0/2568/0/) можна було дочитатися від коментаторів таких висновків (подам найбільш промовисті, при тому прошу врахувати, що “Тиждень” вважається ліберальним журналом “для розумних людей”): “Скептик”: “Приємно, що Тиждень надрукував інтерв’ю Мотики, це означає, що в наступних номерах нас чекають інтерв’ю з Затуліним, Жириновським, чи якимось іншим “українолюбом”. Можливо з того світу покличуть Геббельса чи Розенберга […]. Бо хіба можна порівнювати мільйони вбитих українців навіть з одним вбитим поляком, цінність польського життя безумовно набагато вища. Як же ж українці мали нахабність не давати себе перетворити на худобу, які ж ці українці огидні різуни”; “Волинянин”: “ОДНОЗНАЧНО, що саме поляки спровокували трагедію на Волині 1943-44 р.р., бо думали, що після 2-ї Світової війни повернуть собі землі, якими вони володіли до 1939 р. Шляхом етнічних зачисток і впровадженням масового страху серед українського населення їм хотілось довести світові, що Західна Волинь – це суто польська територія”.
У згаданій вище дискусії, організованій часописом гуманітарної критики “Україна модерна”, був голос і з польського боку, висловлений щодо цієї проблеми. Анджей Ґіль, історик з Інституту Центрально- Східної Європи, запитав у присутніх колеґ-українців, не без нотки наукової провокації: “…що відрізняє поборника об’єднання українських земель 1939 року від поборника об’єднання Буковини, Бессарабії та Трансністрії з румунською батьківщиною 1941 року […]? Чим відрізняється соборна Україна від Romania Mare?” І тут виступає на перший план питання етнічного, чи державницького підходу. Воно свідчить про те, що доки історики з України і Польщі говоритимуть різними мовами (непомічання етнічного фактора істориками -державниками та відкидання державницької традиції представниками недержавницьких народів), консенсус і в такій простій на перший погляд проблемі як 17 вересня не буде знайдений. На мою думку, таким компромісом є на сьогодні підхід до позиції України у Другій світовій війні як об’єкта, а не суб’єкта тоталітарних дій тодішніх світових потуг. На момент 1939 року як Москва (під гаслом “визволення єдинокровних братів”), так і Берлін (натякаючи націоналістам про примару незалежності України), і навіть Варшава (мобілізуючи до лав ВП 150 тисяч українців, ще вчора принижуваних і гнаних), використали український фактор на свій розсуд. Лише в ході війни зродився самодостатній український визвольний рух, здатний відповідати за свої дії. Повоєнні ж кордони стали свідченням нової реальності, котра залишила 17 вересня у далекому 1939-му.
“Наше слово” №37, 12 вересня 2010 року
