Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ 2011-04-15
Віктор Янукович відсвяткував свій перший рік на посту президента. Подію вшанували досить своєрідно – президент побалакав з народом у прямому ефірі. Першу річницю на посту відзначив також прем’єр-міністр Микола Азаров. Однак останній рік – це не лише посадові портфелі. Сам собою напрошується ширший контекст – суспільний, економічний та політичний. Адже за цей час змінилася геополітична позиція України, що пов’язане зі зміною пріоритетів у зовнішній політиці держави.
Владі вдалося повернутись до Конституції 1996 р. і перенести центр управління до Адміністрації президента. Це спричинило зменшення ролі парламенту та уряду, що створило нові умови для функціонування опозиції, проте зміни торкнулися всіх громадян без виключення.
На жаль, чи не головний супутник першого року нової влади – неґативні тенденції. По- перше, згадаймо спосіб формування більшості у Верховній Раді, яку створено з допомогою т.зв. “тушок” (перебіжчиків) з інших фракцій. Дуже швидко сформували Кабінет Міністрів, який очолив “консервативний реформатор” М. Азаров. Прем’єр має важливу рису – він абсолютно позбавлений власних політичних амбіцій. Йому цілком вистачає своєї високої посади. Однак серед заступників Азарова опинилися і близький до бізнесмена Рината Ахметова Борис Колесников, і недавній конкурент Януковича на президентських виборах Сергій Тигипко. Воістину українська політика перекреслює популярне твердження, що “в одну річку двічі не ступиш”. Прикладом є власне Тигипко, який 2004 р. голосно залишив посаду керівника виборчого штабу Януковича, та й взагалі світ політики. Проте, як і для багатьох українських бізнесменів, цей вибір виявився лише тимчасовим.
Нова влада дуже швидко налагодила вертикаль, усунувши конкурентів і заглушивши конфлікти між окремими гілками влади. Аналітики підкреслюють, що сама по собі ідея непогана, адже конфлікти всередині попередньої влади заважали проведенню ефективної політики реформ. Однак з посиленням реґіоналів пов’язані явища, які несуть загрозу демократії. Наприклад, боротьба з опозицією не політичними, лише адміністративно судовими методами. Так, заарештований Юрій Луценко. Статус політичного біженця в Чехії отримав Богдан Данилишин. А Юлія Тимошенко реґулярно “відмічається” в прокуратурі з метою ознайомлення з актами своєї справи. І хоч влада відкидає будь- які інсинуації щодо політичного характеру арештів та активності слідчих органів, важко знайти інші адекватні пояснення. Особливо у світлі надзвичайно сильного контролю над судовою гілкою влади. А Феміда, як відомо, стала “притчею во язицех” в Україні. Кульмінаційним моментом, який показав єдність сьогоднішньої виконавчої та судової влади, був вердикт Конституційного Суду щодо конституційної реформи 2004 р. На “замовлення” Адміністрації президента закон від 2004 р. скасували та повернулися до Конституції 1996 р. За новим “старим” варіантом президент отримав широкі повноваження, а центр влади перенісся на Банкову, тобто до Адміністрації президента. Таким чином de facto Янукович керує урядом, адже, як зауважив політолог Володимир Фесенко, уряд “позбавився своєї політичної ролі і функцій, він зараз не є політичним інститутом, це в прямому сенсі цього терміну орган виконавчої влади”. А парламент, у свою чергу, деґрадував до функції такої собі машинки для голосування.
Влада обіцяла широкі економічні реформи. Однак наразі політика реформаторів стала приводом шалених суспільних дискусій. Ухвалений Податковий кодекс об’єднав представників малого та середнього бізнесу і вивів людей на Майдан. Влада ніби вислухала підприємців, однак лідерами Податкового майдану зацікавилися слідчі органи.
Наступна реформа, що вже викликала масу переживань – пенсійна. Минулого року уряд стабілізував економічну ситуацію, але насамперед за рахунок допомоги Міжнародного валютного фонду. Ось і влада знову опинилася перед обличчям непопулярних підвищень усіляких тарифів, оплат за газ та воду. Антикорупційні дії поки що більше схожі на імітацію боротьби.
Влада повинна однак рахуватися з тим, що протестні настрої поглиблюються. Слідом за підприємницьким Майданом протестують студенти проти сумнівної реформи вищої школи, мітинґують учителі. При цьому незадоволення зростає практично в усіх реґіонах. Навіть на сході України виборцям замало факту, що це “їхня” влада.
Особливу увагу викликає посилення авторитарних тенденцій. Відомо, що СБУ минулого року прискіпливо займалася окремими журналістами, істориками та діячами неурядових організацій.
Поділена опозиція – у певному сенсі деморалізована – не в стані використати неґативний потенціал для позитивних змін. І годі шукати причини подібної слабкості виключно в авторитарному стилі влади. Адже нинішні опозиціонери зробили майже все, щоб дискредитувати себе і саму ідею опонентів влади. Показово, що станом на березень поточного року майже у 1,5 рази зросла кількість виборців, які не підтримують жодну партію (“проти всіх”). У жовтні минулого року їх було 7%, сьогодні – до 10%.
Напевне найбільш переломним моментом зовнішньої політики стала харківська угода. Взамін за знижку на газ українське керівництво дозволило продовження базування російського Чорноморського флоту в Криму до 2042 р. Однак швидко виявилося, що ціна на енергоносій не влаштовує українських партнерів, а Москва щораз голосніше натякає, що любов до “старшого брата” недостатньо щира. Тим часом Київ офіційно демонструє європейські устремління. Тривають переговори щодо зони вільної торгівлі та угоди про асоціацію України з ЄС. Однак головна проблема, як вказує В. Фесенко, це те, що немає з боку високих посадовців європейських цінностей. Українським керманичам однозначно бракує дещиці ментальності їхніх європейських колеґ.
І ще – гуманітарна політика, яка у свідомої частини населення викликає чи не найбільші побоювання. Адже епатажні заяви міністра освіти Дмитра Табачника, на думку багатьох експертів, лише посилюють поляризацію суспільства. Здається, українська влада трошечки страждає шизофренією, адже поставити за мету інтеґрацію з Заходом відверто “совєтизованими” засобами – це повна дурниця. Апофеозом абсурду можна вважати, що практично на 20 му році незалежності в деяких містах України 9 травня вивісять радянські прапори.
Протести підприємців, студентів та вчителів засвідчують, що в українському суспільстві наявний величезний потенціал самоорганізації. Однак спроби провести аналогії з подіями в Північній Африці, на думку експертів, не на часі, і повторення Майдану-2004 найближчим часом очікувати не варто. Це зовсім не означає, що суспільні спалахи можна передбачити зі 100- відсотковою вірогідністю. Нагальне завдання теперішньої команди – виграти парламентські вибори наступного року. За яких правил це може відбутися – показали місцеві вибори у жовтні минулого року.
“Наше слово” №16, 17 квітня 2011 року {moscomment}
