Анастасія Канарська ■ МІҐРАНТИ ■ 2010-12-09
{mosimage}
Дощовий початок дня. П’ємо з товаришкою каву в одній із львівських кав’ярень, а дивлячись на світлини, що висять на стінах, ми потрапляємо в екзотичні краї… По шибі котяться краплі дощу, а наше око мандрує і бачить вулканічні плато Іджен та Бромо, храмові комплекси островів Ява та Балі, землеробні тераси та кавові плантації гірських індонезійських ландшафтів… Саме в той час у кав’ярні експонувалася фотовиставка “За обрієм. Індонезія” Ірини Замори та Романа Бариляка. Захоплення фотографією і мандрами почало співпрацю цих двох людей. Ця спільна виставка стала для них першою в такому тандемі, але вони вже обговорюють різні наступні проекти.
Для отоларинголога-отохірурга Романа Бариляка фотографія, яку він завжди любив, стала улюбленим заняттям. Навіть на портретах у соціальних мережах його можна побачити завжди з фотоапаратом. Але це тільки один із проявів його особистості, те, що в поєднанні з мандрівками, пірнанням із аквалангом та захопленням лижним спортом допомагає йому відпочити від своєї серйозної та важливої роботи. Виявляється, що Роман вже понад 4 роки працює в Інституті фізіології і патології слуху у Варшаві. І, власне, тому я подумала, що цікаво було б розповісти його історію.
Як живеться молодому українцеві в Польщі? Але повернімося трохи назад. Перед тим було навчання у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького, інтернатура, робота в Окружному військовому госпіталі у Львові, клінічна ординатура в Інституті отоларингології ім. проф. Коломійченка АМН України, робота в Залізничній лікарні в Києві, потім виграв ґрант на стажування в Парижі, залишився там на клінічну ординатуру на півтора року. Власне тоді вперше гостро відчув, що означає бути чужинцем, коли так хочеться почути рідну мову, бо саме це є нашим генетичним кодом, тим, що нас відрізняє від інших. Коли повернувся до Києва, то з’явилося інше різке й болісне відчуття – контрасту становища лікаря тут і там… Саме тоді надіслав свої документи в один із найкращих медичних центрів зі своєї спеціальності. І його запросили на розмову. Роман каже, що в Польщі, на відміну від України, вже цілком природним є те, що, якщо ти щось вмієш, тобі запропонують роботу, і для цього непотрібно ніяких додаткових чинників. Просто, на щастя, це – вже цивілізований світ. Звичайно, що ніде не можна просто так приїхати і відразу почати працювати лікарем. Але, можна, так, як Роман, поставити собі мету і чітко до неї йти. Спочатку він працював науковим співробітником, потім пересклав іспити, пройшов стажування і тільки тоді отримав польську ліцензію.
Молодому лікареві дуже подобається працювати в Інституті фізіології і патології слуху, а саме, в Клініці оториноларингохірургії. Колектив там молодий, вік працівників – 30-40 років, а керівника – 54. Роман сміється, що з такою інтенсивністю, як вони працюють, старий би не витримав. За його словами, у Польщі все відрізняється, а передусім – сама система охорони здоров’я. Хоч можна також сказати, що є ще багато пережитків минулого, але це не стосується місця роботи Романа – там вже в усьому панує європейський підхід. За словами Романа, у Польщі так само нарікають на медицину, як і в цілому світі, але, порівнюючи з Україною, тут довіра до лікарів є вищою. На запитання, чи спілкуються колеґи поза роботою, відповідає, що так, але не всі гуртом, а в товаристві двох-чотирьох, ходять на каву, пиво, грають у сквош. Так складається, що в його професійному середовищі немає українців, тому Роман тільки кілька разів на рік буває на різноманітних акціях, зустрічах українців у Польщі, але це не означає, що він хоче асимілюватися. “Я завжди підкреслюю, що я – українець, і я цим горджусь”, – каже він.
Я запитую, чи він відчуває ностальгію, свою інакшість, чи хоче, планує повернутися до Львова? Роман відповідає: “Ностальгію відчуваю, а як же без неї. Я люблю своїх рідних, друзів, Львів. Відчуваю, що я тут іноземець. Поляки близькі нам по ментальності, але це – їхній край, вони тут у себе вдома, а я – іноземець. І таким буду – українцем у чужій країні”. Він не знає, чи повернеться колись до Львова. “У Львові добре, але робота…”, – зітхає Роман. Каже, що інституції творять люди і, можливо, колись у Львові народиться такий лідер, який поведе за собою молодих професіоналів. Чомусь подумалося: “А, може, ним колись стане Роман?” А сьогодні він пізно ввечері повернеться додому. Ще недописані статті, ще хочеться поговорити з близькими на Skype. Його пройме ностальгія, але, на жаль, то в цій країні більше цінують його талант і вміння, аніж вдома.
“Наше слово” №50, 12 грудня 2010 року {moscomment}
