Мирослав Левицький ■ УКРАЇНА ■ 2010-01-05
Доволі часто доводиться мені переконуватись, що Україну у світі ототожнюють з Шевченком. На жаль, не з мислителем, поетом і художником Тарасом Шевченком, а з бігуном по футбольних аренах Європи, уродженцем української Київщини, російськомовним Андрієм Шевченком.
Укотре про це нагадали за круглим столом у книгарні “Є”, де 24 листопада 2009 р. обговорювалася тема “Українська культура і світ: як подолати комунікаційний розрив?”. Про футболіста Шевченка говорить уся Європа, а твори мислителя Шевченка в перекладі Віри Річ на англійську удостоїлися накладу аж… 500 примірників.
Основою для проведення цієї зустрічі став відкритий лист прем’єр -міністру України Юлії Тимошенко з приводу стану культурної комунікації України зі світом. Його підписала плеяда культурних діячів та вчених на чолі з почесним президентом Національного університету “Києво-Могилянська академія” В’ячеславом Брюховецьким. У листі зазначено, що нині, у час ґлобалізації, актуалізується проблема забезпечення розгалуженої та ефективної культурної комунікації України зі світом. Без цього Україна ризикує залишитися невпізнаною і нецікавою для інших. Як приклад глибокого розуміння цього процесу ставиться активна діяльність в Україні культурних центрів таких країн, як Франція, Іспанія, Німеччина, Великобританія, Польща… І хоч офіційно лист був переданий до Кабміну України 25 листопада, проте станом на початок грудня ще не була відома реакція прем’єр -міністра на це послання.
Головний редактор літературно -критичного порталу “ЛітАкцент” проф. Володимир Панченко відкидає натяки про політичну спрямованість ініціаторів листа. Він зауважив, що сама ідея виникла ще навесні, коли в Києво-Могилянській академії влаштовано круглий стіл, присвячений українському перекладові. Тоді, у присутності представників Посольства Франції і Польщі обговорювалися нагальні проблеми перекладачів.
До речі, Посольство Польщі в Україні активно працює в тому напрямку. А що робить Посольство України в Польщі? Саме так ставив питання в книгарні “Є” перекладач зі Львова Остап Сливинський. І тут же дав характеристику діяльності посольства у сфері підтримки літератури: мовляв, уся їхня увага зводиться до організування концертів українських колективів. Чи справді так, не беруся судити, бо предмет критики мені не є аж настільки відомим. Проте з гіркого журналістського досвіду знаю, що далеко не все з того, що відбувається, зафіксовано на сайтах. А древні казали: те, про що не написано – того не було. Тому О. Сливинський багато разів у своїй оцінці діяльності українських представництв за кордоном повторював: “Про яку-небудь діяльність наших посольств, пов’язану з промоцією літератури в країнах їхньої діяльності, я нічого не знайшов”.
Інші учасники дискусії в книгарні “Є” твердили, що він і не міг знайти, бо і ті, хто працює в українських установах за кордоном, і ті, хто стоїть при владі, є далекими від розуміння гуманітарних проблем. І як приклад наведено факт, що за кордон українські чиновники більше їдуть як на екскурсію, ніж для презентації України. Український видавець Юлія Олійник, директор видавництва “Темпора”, заявила, що на останньому книжковому ярмарку в Гамбурзі присутні там чиновники більше дискредитували, ніж представляли Україну… За деякі видавничі стенди було просто соромно.
І це, як би не “крутити”, є віддзеркаленням стану в Україні. Учасники круглого столу в книгарні “Є” з тривогою констатували, що нині на фоні патріотичних гасел зменшується українське природне середовище, яке потребує української книжки, української газети. Один із закордонних журналістів запитав культуролога та журналіста Юрія Макарова, чи у випадку програшу на президентських виборах Віктора Ющенка зупиниться процес українізації? Культуролог на численних прикладах показав, що в Україні українізації зовсім не було, а була образлива кожному чесному українцеві її імітація. Тому питання українізації ще попереду. Учасники круглого столу з обуренням стверджували, що ряд закордонних представництв видають в Україні свої проекти російською мовою. Це розцінювалося як вияв неповаги до українців з боку тих, хто це робить, та як брак самоповаги з боку влади, яка на таке дозволяє.
Вже давно про необхідність творення Українських культурних центрів, кафедр україністики говорить Оксана Пахльовська і звертається з цими пропозиціями до уряду, проте зрушень поки що нема. Тому потрібні громадські ініціативи, які тиснули б на владу. Одна з них – дискусійний сніданок з українськими та зарубіжними письменниками, перекладачами та книговидавцями на цьогорічному Форумі видавців у Львові, який відбувся за сприяння Британської ради та фонду “Open Ukraine”. Його тема: “Що потрібно українській літературі, щоб бути успішною за кордоном”?
Нині, говорилося в книгарні “Є”, українська присутність у світовому літературному просторі залежить не від держави, а від особистих стосунків самих авторів із закордонними партнерами. І трошки від якості роботи конкретного посольства, бо державної програми поки що в Україні немає. У дискусії та в листі до прем’єр -міністра наголошено, що нема чіткої системи представлення України у світі. Різкій критиці піддано діяльність так званих “українських домів”, які працюють при українських посольствах у різних країнах світу. Дуже часто культурницькою діяльністю займаються “земляцтва”. “А там же, де культурні центри є, то часом краще, щоб і не було. Бо будь-яку добру ідею легко спаплюжити і скомпрометувати”, – дорікнув один з ініціаторів листа, професор Володимир Панченко.
Учасники круглого столу наголосили, що потрібні перекладачі художньої літератури з іноземних мов на українську, що необхідна державна підтримка. Звертали увагу, що немає чіткої системи перекладання. Тут знову гостро постало питання “українізації”. “В неукраїномовному середовищі, – зауважив відомий перекладач з англійської мови Петро Таращук, – людина просто не може відчути потреби перекласти щось українською мовою. Люди гнуться, куди вітер віє”. Нині вітер віє в московський бік, попри високі слова про патріотизм. Тому більшість з тих, хто вміє перекладати, не підуть проти вітру.
Цікаво, що нині і в письменницькому середовищі помітна конфронтація між поколіннями. Молодь жаліється, що серед старшого покоління письменників, поетів і перекладачів стає наявною дуже неприємна тенденція не зауважувати молоді.
“Наше слово” №2, 10 січня 2010 року {moscomment}
