Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ 2010-11-03
{mosimage}
“І повернулася!” – вигукнув на весь зал Бартошицького будинку культури Ярослав Марушечко, коли почув зі сцени запевнення депутата Сейму РП Мирона Сича, що бартошичани й усі українці реґіону дуже хотіли, щоб українська школа повернулася до Бартошиць. Дійсно, 20 років тому в Бартошицях наново була утворена українська школа – тоді тільки початкова, а після реформи – ще й гімназія. Комплекс шкіл з українською мовою навчання ім. Лесі Українки в Бартошицях 23 жовтня відзначав свій ювілей. Урочистість почалася подячною Службою Божою в місцевій греко-католицькій церкві, яку відправляв о. Дмитро Гарасим у супроводі священиків навколишніх парафій.
Перше пристановище – у казармах
Чого коштувало оце “і повернулася!” – найкраще знає сам Ярослав Марушечко, знають також Адам Василик, Дарія Якимець, Зенон Бриль, покійний уже голова бартошицької ланки ОУП, Олександр Стець та ще невеликий гурт активних людей, які переконували батьків у необхідності української школи, з’єднували представників влади і службовців різних рівнів – місцевих, воєвідських та центральних
– Це був шлях із перешкодами. Часто здавалося, що без світла надії, – скаже пізніше хтось із них. Однак упертість, породжена потребою душі і серця, принесла плоди. Прихильно поставився до справи тодішній бурґомістр Бартошиць Януш Домбровський, по різному – місцеві депутати. Щоб бути впевненим у позитивному рішенні ради, серед членів якої були й українці, велися нелегкі розмови. Врешті – позитивний результат. Проте до перемоги ще далеко – нема локалізації. І практично те, що повинна була б зробити влада, як самоврядна так і освітня, знову робить групка активних українців з Я. Марушечком.
Оце Марушечкове “і повернулася!” – це пам’ять про українські класи бартошицького педагогічного ліцею, який існував у 1956-1969/70 рр. Про ліцей, про його класи депутат Мирон Сич (і не лише він) не забуває привселюдно сказати, що це була кузня українських вчительських та інших кадрів для всієї Польщі, а також для західної чи навіть заокеанської діаспори. Розпорядженням № 18 куратора освіти і виховання м. Ольштина від 3 серпня 1990 р. утворено в Бартошицях Початкову школу № 8 з українською мовою навчання. Вона, хоч і не готує вчительських кадрів, є прямою спадкоємницею ліцею, символом відродження українського шкільництва. Її випускники продовжують навчання в українських ліцеях, вищих школах, а потім ідуть вчителювати та працювати на інших посадах для добра українців.
Однак спочатку, щоб школа заіснувала, треба було знайти для неї осідок. Проте влада Бартошиць не могла знайти будинку або хоч його частини на школу для понад сотні українських дітей. А якщо й були пропозиції, то локалізації не годилися з багатьох міркувань, зокрема через безпосередню близькість надзвичайно рухливої вулиці. Але так склалося, що тоді Бартошиці залишала одна з військових частин. Від слова до слова – і військове командування, – а передусім генерал бригади Ґжеґож Бушко, командир військової частини в Бартошицях, – погодилося дати українській школі в оренду декілька приміщень. Треба віддати належне батькам, які не побоялися послати своїх нащадків на навчання в досить складних умовах. Діти вчилися, діяли в художніх гуртках, колективах, концертували, популяризуючи свою школу. Водночас її перший директор Я. Марушечко з групою активних бартошичан не зупинявся в пошуках більш відповідного місця для школи. Був тоді час, коли місто ліквідувало дитсадки через демографічний спад, а серед них – і садок на вул. Лісній, 1. Отак 1993 р. українці домоглися від влади передати їм для української школи № 8 будинок колишнього дитсадка.
Школа на Лісній
Казарми після цього рішення залишилися тільки поганою згадкою, хоч і Ярослав Марушечко, і Любомира Тхір не забули про слова вдячності тодішньому військовому командуванню. Бо ніде правди діти: без його прихильності хтозна, чи так швидко вдалося б відкрити школу, або чи вдалося б її відкрити взагалі. Та коли настав “казармений” період, владі не залишилося нічого іншого, як визнати факт фізичного існування школи. І тут вона, через роки різноманітних вигадок (нібито немає відповідних будинків), мусила визнати також потребу забезпечення школи кращими умовами для функціонування. Та й часи змінилися: минало п’ять років від початку демократичних змін у країні, Польща прагнула увійти до Європи…
На восьмому році існування, 4 жовтня 1997 р., школі будо надане ім’я видатної української поетеси Лесі Українки. 1999 р. школа стала комплексом, що об’єднав початкові класи й гімназію, який протягом двадцяти років закінчило майже три сотні учнів. Нині українська школа дуже популярна не лише в Бартошицях, але й за межами міста і реґіону. Сьогодні цей освітній заклад має у своєму розпорядженні дев’ять класних кімнат, спортивний зал, бібліотеку, комп’ютерний кабінет, кімнату для групи продовженого дня, клас для шестирічних дітей. У комплексі діє близько десятка гуртків та з десяток художніх колективів. Шкільні хор “Лісова пісня”, ансамбль “Сонечко”, вокальний гурт “Веселинки”, танцювальний гурт “Барвінок”, гурт “Дар любові” й інші добре відомі не лише в реґіоні, а й за його межами. З переважною більшістю художніх колективів працює невтомна й талановита Наталія Шелест з чоловіком Сергієм, а з гуртом “Дар любові” – сестра Франциска.
З надією і впевненістю – у майбутнє
Бурґомістр Бартошиць Кшиштоф Наленч, виступаючи на врочистості з нагоди 20 річчя бартошицької “вісімки”, поділив історію її функціонування на два періоди – “чорний” і “білий”, тобто поганий і добрий. Якби голова на цьому зупинився, можна було б із ним погодитися. Але він, як представник органу, що опікується школою, додав, що під “чорним” він розуміє часи, коли його хотіли порізнити з українцями. Не сказав однак, що він був серед тих (були, зрештою, і українці), хто дуже хотів приватизувати школу, бо, мовляв, вона надто дорого обходиться бюджетові міста… Біді вдалося запобігти. Забудьмо й свідоме перекручування правди від пана бурґомістра. Триває -бо “білий період” – і Кшиштоф Наленч має в ньому свою суттєву частку. Влада Бартошиць дбає про школу, знаходить кошти для її зростання. Був відремонтований та отеплений шкільний будинок, упорядкований дах, збільшений спортивний зал, освоєно горище, де нині знаходиться секретаріат школи, кабінет директора, вчительська кімната, кабінет адміністративного керівника, бібліотека та комп’ютерний зал. Школа має справжній спортивний майданчик. Кращих часів чекає ще не використана частина горища.
– Нелегко було боротися за утворення школи, – говорить тепер Я. Марушечко. – Але чи не складніше – зберігати все надбання. Про це треба піклуватися кожного дня, і я задоволений, що це з розумінням справи робили і роблять мої наступники – попередня директор Данута Куницька і теперішня Любомира Тхір.
– Мені випала честь керувати цією школою в 20- річчя її існування, – говорила під час врочистостей директор Любомира Тхір. – Мені приємно, що з нами є всі вчителі нашого комплексу, усі працівники. Без перших починальників, засновників школи, без вас, без вашої відданої праці школа ця не розвивалася б. Щиро вам за це дякую!
Нинішня директор нагородила почесними грамотами своїх попередників – Я. Марушечка і Д. Куницьку. Голова ОУП Петро Тяма та член Головної управи ОУП Стефанія Лайкош подарували майже всім учителям і працівникам школи -ювіляра дипломи, а шкільній бібліотеці – книжки.
– Не можна говорити про історію українців у післявоєнній Польщі без Бартошиць, – зауважив П. Тима. – Зокрема, не можна говорити про цю історію, не згадуючи про Бартошицький педагогічний ліцей № 2, адже завдяки тому, що саме така школа була, сьогодні в багатьох кутках Польщі й світу, у наукових установах, українських громадських організаціях працюють люди, які своє знання української мови, свій патріотизм, знання з інших сфер здобували в цьому місті. І не можна цього не сказати саме в Бартошицях, при нагоді іншого свята: 20 ї річниці школи, яка створювалася в зовсім інших політичних умовах, інших політичних обставинах, тобто в період незалежної демократичної Польщі. Говорячи про обидві школи, треба сказати, що тоді у важчих умовах були люди, які мали відвагу домагатися своїх прав: на знання, на мову, на свою духовність, на свою релігію. І те, що сьогодні маємо власну школу й церкву – це не тільки те, що цього ви домагалися 1990 р., але й результат того, чого домагалися ті, хто був перед нами, – сказав голова ОУП.
Привітати бартошицький шкільний комплекс із ювілеєм поспішили не тільки представники влади реґіону, району, міста, громадських організацій, установ, церков, але й гості з за кордону. Майже тиждень гостювала подружена з бартошицькою “вісімкою” 20- особова група учнів і вчителів Середньої загальноосвітньої школи зі Синкова на Радехівщині, яку очолювала директор Галина Костюк. Це від побратимів з України красувався на сцені хліб. Відвідали ювілярку і гості з Рівного – директор творчого об’єднання телемовлення Рівненського обласного телебачення Петро Мідріган, а також артисти – молода співачка Наталія Мельничук і бандурист Назар Волощук, які приїхали на запрошення Ольштинського відділу ОУП, щоб усім присутнім на врочистості подарувати українську пісню. Святковий концерт виявився справжньою художньою бесідою. Верховодили на ньому колективи школи “Лісова пісня”, “Барвінок”, “Сонечко”, “Веселинки”, але також зведений хор працівників школи, який закінчував свято піснею про школу, слова до якої написала невтомна Наталія Шелест. Лад усьому давали, запрошували гостей та артистів на сцену Бартошицького будинку культури випускники бартошицької “вісімки” – студентка Наталія Манькут і ліцеїст з Ґурова -Ілавецького Григорій Мілян.
“Наше слово” №45, 7 листопада 2010 року {moscomment}
