Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №37, 2014-09-14
Stanisław Łoś, Sprawa ukraińska we wspomnieniach, korespondencji i publicystyce. Wybór pism, red. Maciej Marszał, Sylwia Wójtowicz, Posłowie Marek Łoś, Ośrodek Myśli Politycznej, Kraków 2012, 410 stron.
Про автора
Станіслав Лось (1890–1974) – історик, політик, дипломат, публіцист. У 1918–1931 рр. працював у Міністерстві закордонних справ ІІ Республіки Польщі, де, зокрема, займався українською меншиною. С. Лось був представником РП на форумі Ліґи Націй. У середині 20-х рр. клопотався про пришвидшення Константинопольським патріархатом надання автокефалії Польській православній церкві. Відійшовши з дипломатичної служби, осів у своєму маєтку в Любартівському повіті. Він і далі писав та активно включився в русло польсько-українського порозуміння. Від 1932 р. співпрацював з журналом «Biuletyn Polsko-Ukraiński», публікував статті в консервативних медіа «Bunt Młodych», «Polityka», «Dzień Polski», «Nasza Przyszłość», «Przegląd Współczesny», друкувався в українських медіа, наприклад, «Новій зорі» і «Меті». С. Лось займався секретними переговорами у справі нормування польсько-українських відносин, листувався з головними політиками й публіцистами українського національного життя, а також від імені польського уряду проводив дипломатичні місії. Польський уряд 1922 р. доручив йому пацифікацію Галичини проти саботажів УВО та бойкоту українцями виборів. На прохання польського уряду 1939 р. зустрічався з митрополитом Андреєм Шептицьким, щоб дізнатися про настрої українців стосовно війни з Німеччиною.
Збірка публіцистичних праць С. Лося сучасному читачеві дає уявлення про куліси переговорів і відносин між польським урядом та українською політичною елітою, зокрема з Західної України. Позиція Лося вказує на те, що він вважав польським державним інтересом порозуміння з українцями.
Зрущені ляхи
У першій частині видання можемо прочитати неопубліковані спогади «Sprawa ukraińska» з 70-х рр., які є частиною ширших мемуарів. На відстані часу цікаво прочитати роздуми учасника процесу польсько-українських відносин у 20–30 рр. ХХ ст. Ця частина в книжці повинна бути останньою, щоб порівняти її з попередніми текстами.
У роздумах маємо і спогади про історію польсько-українських відносин у Галичині. С. Лось бачить Галичину як землю, спільну для поляків та українців. Проте його тези в деяких місцях досить суперечливі. Він вважає, що початки українства беруться від лехітів (тобто поляків), які прибули на Русь і прийняли православ’я, а потім повернулися в католицизм через унію. Ці русифіковані поляки визнавали себе частиною російського народу, а лиш наступне покоління усвідомило, що вони не росіяни, тому відмовилися від назви «русини», щоб прийняти назву «українці». Русини, які (крім Гуцульщини) говорили двома мовами (польською та українською) також усвідомили, що вони не поляки. Цю курйозну думку С. Лось висловлює на основі того, що його рід 400 років тому назад осів на Русі Червоній, тобто в Галичині, і вважає себе автохтоном цієї землі. Якось забув, що двомовною могла бути хіба що полонізована шляхта. Дивує, що історик і поважний політик серйозно висловлює таку думку у 70-ті рр. ХХ ст. Фактом є, що поляки після приєднання Казимиром Великим Галичини до Польщі почали заселяти цю землю, але вважати, що значна частина греко-католиків це нащадки «мазурів», є щонайменше дивним. Скоріше було навпаки, то руська шляхта переходила на римо-католицизм, наприклад Острозькі, Вишневецькі, Сапіги. Римо-католицька церква мала великі привілеї, тому не було сенсу покидати західне віросповідання. Ці ідеї нагадують ендецьку думку, що українці та, зокрема, греко-католики – це русифіковані поляки. Хоч деякі пізніші фраґменти тексту заперечують це, одначе позиція С. Лося є незрозумілою.
Щирість і фальш
В «Українському питанні» можемо прочитати про національні відносини на селі, а також цікаву інтерпретацію невдалого атентату на Юзефа Пілсудського як українського акту розпуки. Як державний службовець, С. Лось пропонував польсько-український спір про Галичину розв’язати компромісом на основі автономії та мовного, культурного і політичного паритету, тобто рівності у квотуванні. Плодом його праці був прийнятий 26 вересня 1922 р. Сеймом РП закон про самоврядування. Цей закон не був реалізований. Читаючи в цій книжці лист з 1930 р. до о. Тита Войнаровського про адміністративну реформу, звану «автономією Східної Малопольщі», бачимо правдиві мотиви цього закону. Виникає враження, що С. Лось старається переконати розмовника про користі закону, але справжньою інтенцією було бажання відсунути західні держави від впливу на долю Галичини, тим більше, що в пізнішому тексті бачимо, що Лось знав, що реформи не реалізуватимуть!
Як учасник переговорів у процесі отримання автокефалії Православної церкви, С. Лось критикує акцію руйнування православних церков. До православ’я в Західній Україні відносився не дуже зичливо і волів би мирним шляхом «створити православ’я типово польське», тобто щось схоже на проект неоунії. Одночасно він критикував польську колонізацію, яка спричинювала загострення економічної ситуації.
У спогадах, які закінчують меморіальну частину, прочитаємо ще про його відносини з митрополитом А. Шептицьким та його оцінку.
Вельми цікавим є порівняння післявоєнного тексту автора з передвоєнним листуванням і публіцистикою. Тут маємо живу реакцію на події, свідком та учасником яких він був. Автор звертає увагу на подробиці й оцінює їх.
Пишучи до міністра закордонних справ (лист з 1922 р.), С. Лось вбачає вирішальну політику Австро-Угорщини в націоналізмі й ненависті українців до поляків і поминає вплив польської політики, а дії української інтеліґенції в Галичині вважає сепаратистськими, критикує політику голови ЗУНР Євгена Петрушевича, аналізує вибори до парламенту й рекомендує системну політику щодо Галичини.
Натомість у листі до Тадеуша Ромера з 1931 р. шкодує про неґативні наслідки саботажів та пацифікації 1930 р., оскільки вони принесуть Польщі на міжнародній арені погані результати, хоч розуміє таке рішення. Тут також можна прочитати про куліси переговорів із львівською курією Греко-католицької церкви, зокрема з митрополитом А. Шептицьким. При тих розмовах С. Лось вимагає повної лояльності і засуджує українську сторону за боротьбу за Львів, бо тим самим вони зупинили польські війська, які могли визволити Київ від більшовиків.
Він також критикує польську владу за брак розумної політики стосовно українців і подає свій рецепт.
У листі до міністра уряду з лютого 1932 р. С. Лось презирливо оцінює українську інтеліґенцію і дає пораду, як її переконати на користь польської держави. Проте бачить необхідним піти на деякі поступки західним українцям.
Аналізи та пропозиції
У листуванні з прелатом Т. Войнаровським (1922 р.) польсько-українську війну називає громадянською війною та аналізує програш українців. Він обговорює і реальну можливість існування української держави в Західній Україні в конфронтації з дійсністю.
Третя частина збірника «O konstruktywną politykę ukraińską w Polsce» – то роздуми, опубліковані в журналах і бюлетенях у 30-ті рр. Вони видаються нам найціннішими. Автор писав їх не як державний службовець чи політик, але як незалежний публіцист. С. Лось обмірковує тут ставлення польського суспільства до українців, розглядає генезу націоналізму. Деякі тези цих статей можемо помітити в текстах з 1970-х рр. У статті «Galicja Wschodnia» польсько-українську боротьбу в Галичині бачить як двобій за мову, тобто культуру, а не територію. Старається зрозуміти український інтерес. Поляків у Галичині бачить як автохтонів при владі, тому вважає їхнім правом впливати на організування українського життя. Ці тези з ліберального погляду видаються неприпустимими, але, реально дивлячись, поляки мали тоді всі важелі впливу. З другої сторони, може непокоїти ідея місіонерства стосовно українців, але С. Лось так цього не бачить. Це скоріше борг. Пригадаймо собі польських хлопоманів та інтеліґенцію, яка записалася в історії українського народу, наприклад, Тадея Рильського, В’ячеслава Липинського.
Чергові тексти присвячені тематичним блокам: українській боротьбі за самостійність та кордонам України, де С. Лось слушно сумнівається в ролі української еліти та суспільства; не погоджується на етнічні кордони й обґрунтовує свою позицію. Дивується наївності уряду ЗУНР стосовно намірів західних держав, адже вони хотіли цю територію віддати Росії. Польську політику полонізації бачить як штучність. Помічає вплив аґентури Німеччини та Росії на геополітичну ситуацію Галичини. Автор теж не бачить сенсу пацифікації 1930 р. невинних селян, висловлює свою думку про ідею рівності у праві національних груп і відкидає терміни національної більшості та меншості, критикує брак польської політики. Далі розглядає систему освіти серед українців, зокрема польсько-українські школи (utrakwistyczne), де протиставляється національній дискримінації та підтримує ідею українського університету. висловлює невдоволення тим, що економікою в Галичині не володіють польські руки, пропонує пакет ідей з економічної, культурної, освітньої діяльності; аналізує велике роздроблення українських селян, урбанізацію та колонізацію польськими селянами, вважає жидівське майно як чуже й подає ідеї боротьби в економіці. Тут бачимо Лосеву позицію, яка скоріш є націоналістичною, але не до українців. Щоб в економіці перемогти жидів, пропонує викупити жидівське майно і ввести ремісничу дискримінацію в дусі numerus clausus. Цю політику називає: «odżydzenie».
Автор займається також міжнародною політикою і розвінчує українські сподівання на гітлерівську Німеччину. На геополітичній арені бачить результати сліпоти проросійських польських правих кіл. С. Лось полемізує з польським інтеґральним імперіалізмом. «Порівнюючи з жидами і німцями, українців не дасться з Польщі усунути». Таке речення насторожує. Як такий політик бачить можливість позбутися численніших від українців жидів?..
Є ще публіцистика про Закарпаття 1938 р., коли воно вибороло автономію. Автор у цьому тексті не уникнув духу місіонерства – хоче розвивати народи РП під опікою Польщі.
С. Лось як прихильник консерватизму бачить роль Польщі в дусі Ягайлівської І Речі Посполитої. Українську державу передбачає на схід від Збруча, а всі меншини в Польщі повинні мати рівні права. Він не українофіл, дбає про польський державний інтерес. Хоч критикує почуття польської вищості стосовно українців, сам впадає в цю пастку. Він речник порозуміння з українцями, але на своїх правилах. ■
