Мирослав Левицький ■ УКРАЇНА ■ 2008-09-06
{mosimage}
Часто у Києві серед політологів лунає риторичне запитання: 17 років – це багато чи мало для країни? Я не стану вступати у полеміку з цього приводу, а лише проілюструю конкретними фактами. З одного боку, за цей час уже виросло зовсім нове покоління, для якого синьо жовтий прапор не є чимось чужим, а органічним атрибутом України. Для цього покоління вже не здаються дивними розмови про українських націоналістів. Ярослав Дума з Австралії розповідав, що на початку незалежності, коли він з друзями у ресторані в Києві завів розмову про Бандеру, то люди за сусіднім столиком вчинили справжню істерику. “Нині люди до наших розмов на політичні теми ставляться нормально”, – сказав він.
Тепер багато ровесників української незалежності одягають вишивані сорочки, на торбини чіпляють значки з написом “Я ♥ (люблю) українську”. Це народна ініціатива молоді, спрямована на формування поваги до державної мови. І хоч ці люди ще не змогли створити критичну масу необхідну для докорінних змін у мовній царині, проте це свідчить, що Україна за роки незалежності стала іншою. Для кардинальних змін з боку держави потрібна рішучість. Ця пропозиція чи радше вимога часто звучить на форумах українських культурних діячів. Вона була також провідною під час засідання IX Світового конґресу українців, який проходив у Києві 20-22 серпня 2008 року.
Охоронці українських свят демонстративно розмовляють неукраїнською. На зауваження з того приводу вони, як і 10 чи 15 років тому, реагують так само: “Ми знаємо також і англійську, якщо ви не розумієте російської, то ми можемо розмовляти англійською…”. Вони живуть стереотипом ще окупаційної доби, за яким в Україні української мови може домагатися лише діаспора. І хоч це звучить як анекдот, проте це затяжна недуга успадкована від доби президента Леоніда Кучми, коли мова подавалася як засіб спілкування, а не як один з атрибутів державності.
За словами Віктора Ющенка, які прозвучали у стінах Софіївського собору під час молитви за Україну і у виступі з нагоди Дня незалежності, Україна (у кожному разі її нинішнє керівництво) добре усвідомлює загрози, що все гостріше проявляються як у східній частині Європи, так і в ґлобальних світових зносинах. Віктор Ющенко висловив найглибше співпереживання з усіма без винятку постраждалими людьми неподільної грузинської землі. І заявив, що Україна засуджує будьякі спроби підірвати нинішній світовий порядок та демократичні цінності.
Звичайно, за словами мали б іти реальні кроки. “Ми повинні прискорити роботу з набуття членства в загальноєвропейській системі безпеки і підвищення обороноздатності нашої країни. Лише ці кроки ефективно ґарантують нашу безпеку, недоторканність наших кордонів і цілісність нашої землі. Кожен, хто дбає про Україну, має сказати відверто: членство в євроатлантичній системі безпеки – це єдиний спосіб повноцінно захистити життя і добробут наших сімей, дітей і внуків. (..) Альтернативи немає – зовнішні небезпеки і інтереси розвитку країни повинні мобілізувати всі здорові сили України”, – сказав Президент України у промові з нагоди свята незалежності України.
Ці слова глави української держави пішли луною сторінками світової преси. Однак після грузинських заяв та придністровських натяків наївно було б сподіватися, що вони викличуть захоплення у Москві, що там відмовляться від озвученої у квітні тоді ще російським президентом Путіним думки, що частина земель сучасної України – це подаровані їй РФ та Польщею території. Хоч і Президент, і Прем’єр РФ вітали Україну з Днем незалежності, наголошуючи, що Україна є важливим для РФ партнером.
Коли ще в середині серпня у Києві говорилося про можливість збройного нападу з боку нового “вибраного народу” (саме так про себе заявляли усі без винятку російські політики) у коментарях з приводу визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії, то тепер кажуть про намір РФ вести економічну війну проти непокірних сусідів. На це вказує відкликання підпису РФ під протоколами Світової організації торгівлі. Російські правителі на прикладі Грузії побачили, що бомби і танки мобілізують націю, тепер вони сподіваються, що недоступна ціна на газ та інші російські товари приведе до її деґрадації.
Як від цього може застерегтися Україна? У першу чергу потрібна сильна армія. Однак, окрім війська, не менш важливим для стабільності у державі є патріотизм народу. У тому плані Україна має великі прогалини, бо колишні правителі дотримувалися принципу: буде економіка – буде все. І зовсім не хотіли бачити, як Путін формував загрозливий усьому світові російський проект – ідею нового вибраного народу.
“Наше слово” №36, 7 вересня 2008 року {moscomment}
