Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-07-21
{mosimage} Polski Słownik Biograficzny, tom XLVII/1, zeszyt 192, Warszawa-Kraków 2010, s. 66-70, 144-147, 148-154.
“Польський біографічний словник” (ПБС, пол. Polski Słownik Biograficzny) від 1935 р. в Кракові спершу видавала Польська академія умінь, а тепер його випускає Польська академія наук. До сьогодні вийшло 46 повних томів, які на найвищому можливому в Польщі науковому рівні подають у формі довідкових статей основну інформацію про життя і творчість або діяльність осіб, чий доробок є вагомим для історії польської культури і не повинен залишитися незакріпленим у цьому високоспеціалізованому виданні. Минулого року в рамках 47-го тому з’явився 192-й зошит ПБС.
У ньому привертають увагу біографічні довідки руських галицьких діячів: історика Ісидора Шараневича (1829-1901), священика й політика Григорія Шашкевича (1809-1888), священика й письменника Маркіяна Шашкевича (1811-1843) та юриста Володимира Шашкевича (1839-1885), автором яких є Станіслав Стемпень, директор Південно-східного наукового інституту. Автор, спеціаліст у сфері історії польсько-українських відносин у Галичині в ХІХ та ХХ ст., спираючись на архівні документи і прижиттєві видання названих осіб, а також пізніші дослідження, створив багато в чому зразкові і, здається, повніші, ніж доступні в українських виданнях, довідкові статті, спростовуючи, зокрема, чималу кількість помилок, які побутують у (не завжди коректних з погляду наукової критики) публікаціях Львова стосовно названих тут осіб.
Доводиться все-таки зробити деякі критичні зауваження насамперед щодо інформації про М. Шашкевича в останньому зошиті ПБС (довідка написана у співавторстві зі львівською дослідницею Оленою Аркушею), а також подискутувати з деякими теоретичними принципами. Основне стосується антиісторичного або ж зворотного застосування слова “український” до опису історичної дійсності Галичини у трьох перших чвертях ХІХ ст., коли там ніхто не знав і не вживав цього слова в значенні “руський”, як це робить сьогодні не лише С. Стемпень (до речі, перед ним робили те ж саме Ян Козік, Володимир Мокрий чи Ярослав Мокляк). Невиправдана заміна руськості українством унеможливлює зрозуміти історію русинів у Галичині наприк. ХІХ й на поч. ХХ ст., тому що тоді питання національного самовизначення з допомогою назв “русин”, “русский” або, нарешті, “українець” інколи мало просто кардинальне значення, хоча б щодо розуміння відносин між старорусинами і народовцями (пізнішими молодоукраїнцями). Наприклад, якраз тому Іван Франко міг написати відоме “Не люблю русинів…”, уважаючи русинство минувшиною щодо проекту молодоукраїнства. Тому треба заперечити також ужитий Стемпенем термін “молодоукраїнський” (с. 148, ліва колонка), яким він характеризує Шашкевича як політичного діяча та заразом руську культуру Галичини в 30-ті рр. ХІХ ст. Його слід замінити терміном “молодоруський” та послідовно вживати аж до того моменту, коли кількадесят років пізніше почнуть діяти справжні “молодоукраїнці” – Анатоль Вахнянин, а ще більшою мірою І. Франко.
Крім цього, автор довідки не звернув уваги на труднощі, які створює слово “український”, ужите незгідно з часово-культурним ладом. Він наводить-бо низку видань, де в заголовках наявне слово “руський”. Будучи послідовним, він мав би замінити в заголовках назви “руський” на “український”. Цитування не може тут бути оправданням, тому що назви в лапках (“”) не можна виривати з історичного контексту поч. ХІХ ст., вписуючи в нього всього сторічної давності слово “український”. До речі, незважаючи на наслідки, радянські редактори 50-томного видання творів І. Франка також майже всюди замінювали слово “русин” словом “українець”, та все ж “Не люблю русинів” залишили без змін, отож воно не набуло форми “Не люблю українців”…
Здається, подібною помилкою, яка полягає в поширенні сучасних назв на час, коли тих назв не було, є інформація, що “проявляючи зацікавлення початками Галицької Русі, Ш[араневич] досліджував історію Галичини в середньовічну добу”. Правильніше було б не вводити назви “Галичина”, а натомість ужити займенник і написати: “Проявляючи зацікавлення початками Галицької Русі, Ш[араневич] досліджував історію цієї держави в середньовічну добу”. Тут і друге зауваження: коли в одному реченні зіставляються дві історичні доби, то доба, у якій живе його автор, робить враження, нібито вся історія прямувала логічно до місцезнаходження саме автора. В цьому випадку виходить, що історія Галицької Русі логічно трансформувалася у віках в історію австро-угорського Королівства Галичини та Лодомерії. А цього в іншій сфері, як конструкція історіографічного речення, доказати неможливо.
Не цілком ясними є критерії національної класифікації носіїв прізвища Шашкевич. Володимир є українцем, натомість Маркіян українцем уже не є, а лише діячем молодоукраїнської орієнтації, а Григорій узагалі не має національної приналежності. Натомість І. Шараневич не має не лише національної, руської чи української, приналежності, але й ідеологічного елементу у своїй біографії. Результат, на жаль, ще й такий, що на сайті ПСБ (http://www.psb.pan.krakow.pl/) маємо: “Szaraniewicz Izydor (1829-1901), historyk, archeolog”, а далі: “Szaszkiewicz Grzegorz (1809-1888), ksiądz greckokatolicki, poseł do sejmu w Wiedniu i Lwowie”, а тільки раз: “Szaszkiewicz Włodzimierz (1839-1885), prawnik, pisarz ukraiński”.
Помилкою в Стемпеневому висвітленні правописного моменту у творчості “Руської трійці” є інформація, що “в альманаху редактори першими в Галичині застосували фонетичний правопис (т.зв. “кулішівку”)” (с. 149, права колонка). На час виходу у світ “Русалки Дністрової” 1837 р. Пантелеймон Куліш, нар. 1819 р., мав 18 років і питанням правопису не цікавився. Уперше “кулішівку” він ужив 1856 р. у виданні “Записки о Южной Руси”. Народовці, майбутні “молодоукраїнці”, засвоїли кулішівку в 60-ті рр. ХІХ ст., отож “Русалка Дністрова” була написана правописом, що його виробила сама “Руська трійця” (не обійшлося без контактів з творами чеських та польських учених, а насамперед серба Вука Караджича, який першим застосував у слов’янських літературах фонетичний принцип запису слів).
Помилка вкралася в наведений у ПБС повний заголовок невиданого альманаху “Зоря” (1834 р.). Отож, С. Стемпень пише, транскрибуючи, заголовок “Zorja, pysmennyce prys’viaščenoje rus’komu jazyku” (с. 149, ліва колонка), тим часом реально ішлося не про “писменнице”, а про “писемце” в заголовку “Зоря, писемце присвященноє рускому язику”. Інше помилкове написання заголовка – це “Roskoje vesile” Й. Лозинського (149, права колонка), що повинна мати кшталт “Ruskоje vesile”. Помилково написано також “učyl’ach” замість “učyłyščach” у заголовку “Čytanka dlja ditočok v narodnych učyl’ach rus’kych” (с. 149, ліва колонка) – його слід правильно писати як “Čytanka dlja ditočok v narodnych učyłyščach rus’kych”.
Тричі відзначає автор у біограмі вплив А. Міцкевича на окремі твори Шашкевича – навіть коли вже маємо “впливологію”, то треба було б виявити впливи також інших поетів, бо, імовірно, Шашкевич читав не тільки Міцкевича.
“Наше слово” №30, 25 липня 2011 року {moscomment}
