Мирослав Левицький ■ УКРАЇНА ■ 2011-02-03
“Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши”, – ці слова В’ячеслава Чорновола нині і в Україні, і в усьому українському світі набирають нового, тривожного звучання. Хоч у середині 90-х рр., коли ці слова були сказані, уже велася супроти України інформаційно-пропаґандистська атака на її втягування в Єдиний економічний простір та в російську геополітичну зону, однак здавалося, що прагнення до нормальності є сильнішим від апетиту яструбів реанімації імперії.
Нині бачимо, що не тільки апетит яструбів не зменшився, але й в Україні вони отримали суттєве підсилення. На гребінь хвилі в Україні піднялися сили, які взяли курс на руйнування української соборності. А це не що інше, як прелюдія до руйнування державності.
Хоч у таборі влади доволі часто звучать такі слова, як “свобода” та “соборність”, я впевнений, що там багато хто не розуміє їхнього значення. Якби розуміли, то “Freedom House” не став би вилучати Україну з групи “вільних країн”. Вистачив неповний рік перебування на президентській посаді Віктора Януковича, щоб Україна була зарахована до кола 25 країн, які минулого року продемонстрували суттєвий занепад демократії. І не допомогло помпезне поновлення “комісії зі зміцнення демократії” – бо ж яке це може бути народовладдя, коли майдани, на яких критично налаштовані до влади люди хочуть провести мирні зібрання, обгороджено високими металевими щитами?! Не тільки в плані політичної свободи відбувся реґрес. “Репортери без кордонів” визначили, що за місяці правління Януковича Україна впала аж на 42 сходинки в рейтинґу свободи слова; на останньому місці в Європі опинилася вона й у рейтинґу економічних свобод.
Що стосується соборності, то тут також доводиться говорити про занепад. І хоч це красиве слово означає “зібраний в одне ціле, неподільний, монолітний”, проте нині все робиться, щоб Україна такою себе не відчувала. Українцям з маніакальною наполегливістю нав’язують ідею фікс, що їм краще буде жити в державі з федеральним устроєм, ніж в унітарній, себто соборній державі. І за це ратують нині ті, хто два десятиліття тому, посідаючи невеличкі стільчики в правлячій тоді комуністичній партії, обставали за збереження і неподільність єдиної держави. Чи в нинішніх глашатаїв українського федералізму ерозія пам’яті, чи ерозія совісті? Хоч багато фактів вказує, що вони всього ж наймані втілювачі чужої концепції.
А щоб мене не звинувачували в ненависті до Росії, хочу розповісти дещо про моє “русофобство”. Під час чергової поїздки в Україну Костянтина Затуліна (а було це наприкінці правління в Україні Леоніда Кучми) попросив мене Михайло Батіг поставити Затуліну питання польською мовою, оскільки той став доказувати, що його право, де б він не був, вести прес- конференцію рідною йому мовою. У силу життєвих обставин польською володію в такій же мірі, як і рідною. І своїм запитанням я викликав бурю, це було назване “русофобскім вапросом на нерєчії нєчто пахожим на польскій язик”. Затулін та друга особа, з якою він був на тій прес -конференції, російсько англійсько польською мовною мішанкою стали мене “вчити”, як слід розмовляти польською… То чого ж можна чекати від людей з такою тупою нахабністю?
Коли Росія, при мовчазній згоді Європи, затіяла по суті енергетичну війну проти двох членів ЄС і НАТО (у Європі нині взяли курс на незагострювання відносин із Росією), то чого Україні чекати при нарощуванні в Росії путінізму? Нинішнє і політичне, і мовне, і духовне загострення, свідоме й цинічне руйнування української національної та духовної соборності – це провокація путінізму.
Одним з елементів руйнування української соборності є провокаційне рішення про позбавлення Степана Бандери звання Героя України. І хоч це рішення вже було назване таким, що руйнує національну пам’ять, насправді це не так. Відомо, що для частини України ця постать все одно є і буде героєм. А для іншої частини – поки в Україні такі, як табачники керуватимуть гуманітарною сферою – ця постать ще довго буде неприйнятною. Буде вона “страшилкою” в руках аморальних сил, щоб викликати ненависть між реґіонами. Ім’я Бандери роблять інструментом руйнування соборності. І використовують як своєрідний параван, сподіваючись, що люди на фоні емоцій, спровокованих цим рішенням, не помітять, у скільки разів зросли ціни на газ для населення, порівнюючи з груднем минулого року. А головне – сподіваються, що не помітять того, що під прикриттям професійної непридатності почалися чистки – ще одна площина руйнування соборності. І все це відбувається напередодні 20-ї річниці незалежності України, відзначенням якої влада обіцяла всіх здивувати.
Усе це викликає неоднозначні настрої. Тому навіть від деяких українців, не згадуючи про недругів України, доводиться чути зверхні менторські повчання, що українці через хворі амбіції ряду політиків уже багато чого втратили. Проте мало хто задумується, які великі гроші заінвестовано, щоб між людьми і між політиками, зокрема, не було єдності, що є ще одним інструментом руйнування української соборності.
Великі гроші йдуть на формування через телебачення клімату української безперспективності, образу недолугості політиків та нації загалом. На це працюють телепередачі, у яких на першому місці стоять кпини з нації – замість представлення справжніх причин нинішніх українських негараздів. І для багатьох з них такі поняття, як нація, свобода та соборність є чужими. Українцям нав’язують страшну думку, що від свободи можна навіть і оп’яніти – проте ніколи не можна бути ситим!…
І водночас спостерігається інше, діаметрально протилежне явище – переконання, що українська доля в українських руках. Мені важко судити про настрої всієї України, проте з того, що я міг помітити в Києві, щораз частіше з неприхованою надією люди говорять про події в Тунісі, про втечу президента з країни. Навіть ті, хто свого часу розпинався за кандидатуру Януковича, кажуть, що влада, яка не слухає голосу національної еліти, у якої немає любові до нації, мусить відійти. Яким чином? Україна – не Туніс, Україна під носом має режим Путіна, який захищатиме своїх маріонеток. Це питання також є дуже поширеним на київській вулиці.
У 1989-1990 рр., коли йшла підготовка до нині вже історичного ланцюга злуки (він не тільки показав прагнення українців до свободи, а й змусив Європу і США серйозно ставитися до цього прагнення), ставилися такі ж запитання. І разом з тим була віра, що приходить година відбудови України, віра, що зненавиджений колоніальний режим мусить відійти.
– Усе таке наелектризоване, – сказав нещодавно колеґа зі студентської лави, – що мусить статися щось небуденне. До того дня треба відбудовувати поруйновану часом і обставинами соборність душ і помислів.
“Наше слово” №6, 6 лютого 2011 року {moscomment}
