Першого грудня 1991 р. українці в першому в історії загальнодержавному референдумі підтримали Акт про незалежність України, ухвалений Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., таким чином остаточно висловилися за суверенітет своєї держави.

Уголосуванні взяли участь 31 891 700 громадян, що становило 84,2% від загальної кількості включених до списків, з яких 28 804 100 громадян (90,3%) сказали “так” для незалежності. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від національної приналежності. Цю подію коментував увесь тогочасний світ, а разом з ним – більшість впливової польської преси.

Інформація про результати референдуму часто була вміщена на перших сторінках видань, згадувалося в них і про те, що саме Польща першою визнала незалежну Україну. Предметом аналізу були президентські вибори, які проходили водночас з референдумом і в результаті яких Леонід Кравчук переміг кандидата від демократичних сил В’ячеслава Чорновола.

Ще перед референдумом (27 листопада) Яцек Калабінський згадував у щоденнику “Gazeta Wyborcza” про дві школи мислення у США про українську незалежність. Згідно з першою, офіційно визнавати Україну як державу належало щойно тоді, коли вона після проведеного референдуму дасть ґарантії на дотримування укладених раніше з СРСР міжнародних договорів стосовно контролю озброєнь. Друга школа вважала, що необхідно українську державу визнати негайно, щоб не довести до напружень у відносинах з однією з найбільших країн у Європі. За словами коментатора, американцям не давала спокійно спати заява Києва про створення 500-тисячної армії, брак інформації щодо 6,5 тис. радянських танків на українській території та доля радянської ядерної зброї. Американці побоювалися й того, що Київ схоче використати цю зброю як козирну карту в переговорах з Москвою.
У перші дні грудня “Gazeta Wyborcza” писала про те, що українському референдуму “допомогли” якоюсь мірою аґресивні атаки з боку російських політиків. Тогочасна Москва словами президента Бориса Єльцина говорила: якщо Україна на схоче увійти до будованого Кремлем нового політичного союзу, то можуть бути застосовані “всі можливі кроки”. Ще чіткіше висловлювався Михаїл Горбачов, який, закликаючи Україну залишитися в складі СРСР, водночас остерігав, що “Росія може висловити територіальні претензії незалежній Україні”. Газета наводила також позицію Заходу, який давав зрозуміти, що визнає розлучення України з СРСР щойно тоді, коли вона погодиться взяти на себе свою частку фінансових зобов’язань Союзу й дотримуватиметься укладених ним трактатів щодо роззброєння. “Історія польсько-українських відносин – це історія змарнованих шансів. Тому сьогодні треба сказати: цього шансу не можна змарнувати”, – писав тоді в коментарі Адам Міхник, який наголошував, що Україна, вибираючи незалежність, уперше входить до сім’ї європейських народів як самостійна держава.
Інший польський щоденник – “Trybuna” – також аналізував на своїх сторінках ситуацію в Україні. Третього грудня, уже після референдуму та виборів, він надрукував висловлювання польських політиків. Так, Александер Галл з Демократичної унії говорив: “Незалежність України для нас цілком натуральна й очевидна”. Подібно висловлювався й Владислав Сила-Новицький (Християнсько-демократичне об’єднання праці), відзначаючи, що незалежність східного сусіда є необхідною справою і треба її прийняти абсолютно позитивно. Єжи Вятр з Союзу лівих демократів не був упевнений, чи Україна після референдуму стане повністю незалежною державою, чи може часткою якогось нового союзу. Щодо наслідків для Польщі, відзначав: одним з найважливіших питань буде те, чи Україна схоче налагодити партнерські відносини з найближчими сусідами, чи теж піддасться “націоналістським течіям” і, “спираючись на географічно далекі сили”, діятиме проти найближчих сусідів. Вятр уточнював, що побоюється українсько-німецького зближення. Інші матеріали показують, що “Trybuna” стояла на позиції: не конче треба поспішати з визнанням України, бо це відбирало засоби дипломатичного тиску на Київ.
У статті “Україна очікує на незалежність”, опублікованій у щоденнику “Życie Warszawy” на зламі листопада і грудня, її автор Ґжеґож Ґурний подавав результати опитувань в Україні, які свідчили, що президентом стане Л. Кравчук, а результат референдуму буде позитивний. Ґурний відзначав, що помилкою української опозиції було виставлення кількох кандидатів, через що голоси виборців “розпорошилися”. Автор наводив думки українських журналістів щодо небезпек, пов’язаних із референдумом, наприклад, якщо округи, де живуть представники нацменшин, висловляться проти незалежності, то в майбутньому в цих реґіонах можуть з’явитися сепаратистські течії, які будуть підтримуватися ззовні. Казимеж Вуйцицький в коментарі “Споглядаючи в краще майбутнє” відзначав 3 грудня на шпальтах газети “Życie Warszawy”, що з огляду на складне минуле (зокрема, роль УПА), частина польських політиків зі скептицизмом зустріла утвердження української незалежності: “Великий і приязний Польщі український сусід змінив би повністю наше геополітичне становище”, – писав Вуйцицький. І наголошував: обидві країни, як і вся Європа, потребують відважних політиків, що зможуть працювати задля кращого майбутнього. У номері також друкувалися висловлювання польських політиків.
Кшиштоф Круль з Конфедерації незалежної Польщі головну небезпеку вбачав у визнанні основним партнером Варшави Москву замість Києва: “Польща та Україна повинні діяти спільно, бо стоять перед політичними загрозами зі Сходу й економічними з Заходу”. Ришард Чарнецький з Християнсько-національного об’єднання рекомендував поміркованість, пояснюючи це, зокрема, тим, що… українців є більше, ніж поляків. Він також побоювався небезпечного для Польщі українсько-німецького зближення. Серед користей убачав лише появу нового ринку для польських товарів, а свій коментар закінчував словами: “Польсько-українські відносини залежатимуть від підходу української влади до поляків, що проживають в Україні”. Представники партії “Порозуміння Центр” з одного боку побоювалися перемоги в Україні націоналізму, а з другого вбачали в зацікавленні Києва польським досвідом щодо економічних реформ і політичних змін базу для позитивних взаємин. Анджей Галицький з Ліберально-демократичного конґресу рекомендував не роздумувати про історичне минуле, а зосередитися на виході на східні економічні ринки через зв’язки з новоутвореними державами.
Чергові коментарі надрукував щоденник “Rzeczpospolita”. На його шпальтах радник Б. Єльцина Серґєй Станкевич повторював, що український референдум не мусить означати повного зірвання відносин з Росією. У контексті можливих проблем між країнами Станкевич говорив: “Для мене очевидним є беззаконний характер акту Хрущова від 1951 р., відповідно до якого Крим приєднано до України”. Натомість проф. Збіґнев Бжезінський відзначав, що незалежність України дозволить Росії стати демократичною державою. Бжезінський вважав, що негайне визнання Заходом незалежної України відсуне небезпеку розвитку анархії та конфліктів у цьому реґіоні. Професор Роман Шпорлюк з Українського інституту Гарвардського університету говорив у виданні “Rzeczpospolita”, що визнання української незалежності буде для Росії важким шоком, таким собі “бунтом у сім’ї”. Проте водночас оцінював, що коли вдасться подолати ці проблеми, то відносини між державами можуть бути такими ж, як між Канадою та США. В тому ж номері видання поміщено огляд німецької преси. Там у думках публіцистів домінував страх перед хаосом, путчами, економічною кризою та браком нагляду над ядерною зброєю. Кристина Ґжибовська, яка робила огляд німецької преси, підсумовувала: “Самостановлення народів, їхнє право на свободу – усі ці високі гасла, що зазвичай вживаються в подібних випадках, цього разу випали зі словника німецьких коментаторів”.
Четвертого грудня “Rzeczpospolita” наводила слова голови “Руху” Івана Драча, який так коментував те, що Польща першою визнала незалежність України: “Уперше в нашій спільній історії, коли Україна знаходиться в потребі, Польща подає нам руку допомоги. Про це будемо пам’ятати”. “Rzeczpospolita”, як і інші видання, наводила слова міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, який запевнював, що Київ хоче повністю контролювати ядерну зброю на своїй території, відповідно до договрів буде її ліквідувати, щоб у майбутньому стати без’ядерною державою, не вступатиме у військові блоки, якнайшвидше виходитиме на співробітництво з західним світом. Щоденник друкував також інтерв’ю з В. Чорноволом, який побоювався провокацій у Криму та Донбасі, говорив, що міцний результат референдуму змусив, зокрема, Б. Єльцина визнати незалежну Україну. Серед основних завдань для Києва Чорновіл назвав введення власної валюти, забезпеченння східного кордону, за який масово вивозили товари, та декілька інших. Відповідаючи на запитання про ситуацію поляків у західних реґіонах, відзначав, що не бачить тут великих конфліктів, окрім антипольських матеріалів у деяких виданнях, при чому звертав увагу, що така ж проблема існує і в польській пресі: “Мусимо напевно зрозуміти одне – чи нам подобається польсько-український кордон, чи ні, таким його подарувала нам історія”, – говорив Чорновіл. У розлогому тексті “Чудо над Дніпром” Богдан Скарадзінський 16 грудня закликав мудро творити добрі взаємини, а не перераховувати кривд, які були вчинені з обох боків: “Робити з них (українців – гс) ворогів ще до того, як використано всі можливості діалогу, – це більше ніж злочин”, – писав Скарадзінський.
Анджей Романовський у виданні “Tygodnik Powszechny” відзначав: усі сподівалися, що українці виберуть самостійність, але ніхто не передбачав, що це матиме такий виразний прояв. Романовський задумувався над тим, чи Росія насправді буде в силі відмовитися від України, володіння якою ґарантує Москві імперіальний характер. Автор додавав, що “оточена” Росією та Румунією з їхніми територіальними претензіями, Україна шукатиме тісніших зв’язків із Польщею. Однак, чи підніметься Варшава під час чиєї-небудь аґресії на мілітарний захист України? – питав автор і щиро відповідав: ні. “Декларування на одному подиху підтримки для Кравчука та Єльцина (бо Горбачов беззаперечно відходить у минуле) – це складне завдання, але воно не мусить свідчити про “польське лицемірство””, – писав Романовський.
Такі настрої щодо українського волевиявлення можна було знайти 20 років тому на шпальтах польської преси. Частина побоювань, на щастя, не стала реальністю, але, на жаль, це стосується й частини сподівань. Цікаво, чи з нагоди ювілею українського референдуму польські мас медіа спробують зробити підсумки, чи радше виявиться, що “київський” напрямок перестав бути цікавим…німецьких коментаторів”.
Четвертого грудня “Rzeczpospolita” наводила слова голови “Руху” Івана Драча, який так коментував те, що Польща першою визнала незалежність України: “Уперше в нашій спільній історії, коли Україна знаходиться в потребі, Польща подає нам руку допомоги. Про це будемо пам’ятати”. “Rzeczpospolita”, як і інші видання, наводила слова міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, який запевнював, що Київ хоче повністю контролювати ядерну зброю на своїй території, відповідно до договрів буде її ліквідувати, щоб у майбутньому стати без’ядерною державою, не вступатиме у військові блоки, якнайшвидше виходитиме на співробітництво з західним світом. Щоденник друкував також інтерв’ю з В. Чорноволом, який побоювався провокацій у Криму та Донбасі, говорив, що міцний результат референдуму змусив, зокрема, Б. Єльцина визнати незалежну Україну. Серед основних завдань для Києва Чорновіл назвав введення власної валюти, забезпеченння східного кордону, за який масово вивозили товари, та декілька інших. Відповідаючи на запитання про ситуацію поляків у західних реґіонах, відзначав, що не бачить тут великих конфліктів, окрім антипольських матеріалів у деяких виданнях, при чому звертав увагу, що така ж проблема існує і в польській пресі: “Мусимо напевно зрозуміти одне – чи нам подобається польсько-український кордон, чи ні, таким його подарувала нам історія”, – говорив Чорновіл. У розлогому тексті “Чудо над Дніпром” Богдан Скарадзінський 16 грудня закликав мудро творити добрі взаємини, а не перераховувати кривд, які були вчинені з обох боків: “Робити з них (українців – гс) ворогів ще до того, як використано всі можливості діалогу, – це більше ніж злочин”, – писав Скарадзінський.
Анджей Романовський у виданні “Tygodnik Powszechny” відзначав: усі сподівалися, що українці виберуть самостійність, але ніхто не передбачав, що це матиме такий виразний прояв. Романовський задумувався над тим, чи Росія насправді буде в силі відмовитися від України, володіння якою ґарантує Москві імперіальний характер. Автор додавав, що “оточена” Росією та Румунією з їхніми територіальними претензіями, Україна шукатиме тісніших зв’язків із Польщею. Однак, чи підніметься Варшава під час чиєї-небудь аґресії на мілітарний захист України? – питав автор і щиро відповідав: ні. “Декларування на одному подиху підтримки для Кравчука та Єльцина (бо Горбачов беззаперечно відходить у минуле) – це складне завдання, але воно не мусить свідчити про “польське лицемірство””, – писав Романовський.
Такі настрої щодо українського волевиявлення можна було знайти 20 років тому на шпальтах польської преси. Частина побоювань, на щастя, не стала реальністю, але, на жаль, це стосується й частини сподівань. Цікаво, чи з нагоди ювілею українського референдуму польські мас -медіа спробують зробити підсумки, чи радше виявиться, що “київський” напрямок перестав бути цікавим…

“Наше слово” №48, 27 листопада 2011 року {moscomment}