Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-07-22
{mosimage}
Український альманах 2010, ОУП, Варшава 2010, 323 ст.
Видання щорічника “Український альманах”, який складається з календарної частини й статей, – інтелектуального доробку української громади, – є доброю нагодою, щоб прослідкувати стан активності й напрацювань представників нашої спільноти. У ювілейний рік 20-ліття ОУП редактори видання подбали про фотодокументування організації. Світлини на обкладинках зображують головних діячів об’єднання та архівні фотографії з І З’їду (24-25 лютого 1990 р.). На жаль, статей, у яких містилося б глибше осмислення 20 років діяльності, немає.
“На двадцятиліття ОУП” Мирослава Чеха – це лише вступ до ширшого аналізу, якого на сторінках альманаху забракло. І все ж таки у статті з’являються важливі слова, що вносять лепту в описання української національної меншини в Польщі, які варто процитувати: “Наша громада свідома присутності патетики у своїй діяльності. Довгими роками ми відчували, що на нас лежить відповідальність за долю всього українського народу, бо в самій Україні національне життя українців ще більше обмежувалося, як у Польщі. (…) Тому багатьох із нас не любило патетики. Ми вважали її замінником холодного аналізу, професійності та розслаблювання себе “шараварщиною”, де кожне вставання під час “Заповіту” сприймалося як вияв патріотизму (…). Для кожної національної меншини, ще й такої, яка живе в умовах діаспори, емоційність мусить бути прикметна. В іншому випадку, як же будувати і зміцнювати національну тотожність. За допомогою апеляції до самого “ratio” ще нікому не вдалося. Завжди має бути присутній елемент емоційного навантаження, почуття місії і спадкоємства поколінь. Їхній фундамент, це почуття відповідальності – за Батьківщину, батьківщину, власну родину і сім’ю” (с. 18).
У виданні звертає на себе увагу блок статей про альтернативну Україну, підготований Романом Кабачієм. Короткий матеріал цього ж автора (“Вагітна альтернативою”) у змістовній формі представляє вияви сучасної української культури. Про літературу, яка врешті стала нормальною – без почуття місії спасти світ і Україну – пише Наталка Сняданко. Однак для мене ця стаття малоконкретна й занадто узагальнена. Цікавими є доповіді про сучасне українське кіно та мистецтво. Панораму альтернативного театру показує Ірина Колодійчук (“Театр починається з альтернативи”). Весь розділ про Україну вирізняється свіжістю й динамікою.
У розділі “Корені” варто прочитати матеріал з антропології культури про повернення лемків на рідні землі авторства Беати Василевської-Клямки (“Їхнє повернення. Матеріали до історії лемків”). У публікації авторка аналізує причини повернень і сягає до джерел мотивації лемків. Опирається на культурологічні теорії, аналізує й ставить тези про психологічно суспільний механізм повернення; показує роль землі, дому, механізм ідеалізації та міфологізації втраченого простору. Знаменною є цитата з висловів лемка: “Навіть ці поляки з Кресів нам заздрили, що ми маємо куди повернутися. А вони не мають куди повертатися. […] Ніщо не рахувалося. Ніщо. Щоб бути в горах. І на своєму” (с. 90). Що з цього вийшло – це вже інша казка.
Щодо цієї статті маю зауваження до редакторів: у мене склалося враження, що примітки непослідовно укладено. При скорочуванні статті виникає небезпека, що пояснення втечуть: що, наприклад, означають примітки “AKE 8004”, “AKE 7783” і т. д.? Можливо, треба було більш обережно скорочувати, адже опис “там само” може не завжди відповідати дійсності. Це – типові пастки при редаґуванні наукового тексту.
У розділі “Острови українства” вельми цікавим є аналіз Марка Сирника про українське шкільництво останніх років (“Система вивчення української мови і літератури українцями у Польщі в 2005-2009 рр. Інтеґрація вітчизняного й діаспорного досвідів”). Промовистими є таблиці, які показують тенденції: з них виходить, що кількість учнів в українських школах протягом десяти років зменшилася на 266 осіб. З таким темпом спадок може призвести до ліквідації українських шкіл приблизно за 25 років. Залишаться тоді пункти навчання, які сяк так ще тримаються. З поданих чисел випливає, що помітне зростання учнів відмічається в пунктах навчання Підляшшя (+50%), зате серйозно непокоїть ситуація в Ельблонґу (-48%), Кошаліні (-54%), Слупську/Ґданську (-23%) – до речі, поєднання двох міст для мене тут не зовсім зрозуміле, варто було б це пояснити. У школах натомість констатується зменшення кількості учнів: у Білому Борі – на 33%, у Перемишлі – на 25%, у Ґурові-Ілавецькому – на 54% (вітаю людей, які до цього спричинилися), зріст відзначено лише в Лігниці – на 4%. Щодо рівня українських шкіл цифри не брешуть, отож почитайте й переконайтеся, що наші школи на нормальному, а деякі навіть високому рівні (початкова школа і гімназія в Перемишлі, гімназія в Лігниці та в Білому Борі. Шкода, що не подано показників рівня навчання в ліцеях).
Погані явища в українських школах та пунктах навчання в Польщі вже 2006 р. спостерегли ОУП та Українське вчительське товариство. Вони розробили “Стратегію розвитку українського шкільництва у Польщі”, яку запропонували МВСіА та МНО. Проте щойно цього року будуть вирішені проблеми, які виникають з цього документа. Чому так пізно – варто запитати і авторів проекту, і відповідні державні відомства. Стратегія передбачає розв’язання низки питань: фінансування, адміністративного підпорядкування, відкриття нових шкіл (напр. у Варшаві та в Більську-Підляському), праці методистів, навчання через інтернет та – що особливо важливо – розробку механізму відокремлення шкільництва від політичної кон’юнктури чи капризів службовців.
До цієї статті маю чергове зауваження до редакторів – Нехай визначаться, чи “правило дев’ятки” застосовувати, чи ні; напр. на с. 108 маємо поруч “Щецинський” і “Щецін”. Це саме – щодо Алжиру, який чомусь виступає в тексті як “Алжір”. “Не бійтесь заглядати у словник” – цим разом орфографічний.
Найбільш широкою рубрикою “УА-2010” стала історія (їй присвячено 103 сторінки, майже третина щорічника). Це не дивує, адже відповідальним редактором був доктор історії Ярослав Сирник (тепер вже габілітований). На основі цих статей бачимо також потенціал, силуй активність українських істориків та їхні зв’язки з польським історичним середовищем. Серед ряду матеріалів вражає силою образності допис Омеляна Вішки про табір у Буґшопах (“Галичани у “таборі смерті” в Буґшопах. Поразка Української галицької армії та арешти цивільних осіб (літо 1919)”). У статті зображено страшні, нелюдські умови табору, кількісний склад і рівень смертності українських воїнів. Історик яскраво оприлюднює ставлення тюремних наглядачів до українців. Аж дивує, що контролі нічого не викрили і винні не понесли за це відповідальності.
До теми полонених та інтернованих українських воїнів збройного чину часів ЗУНР і УНР нав’язує передрук з “Літопису Червоної калини” (брак року видання) “З поїздки до Вадовиць” про побут Богдана Карабівського на військовому кладовищі Вадовиць. Цей текст подає прізвища померлих і кількість, хоч автор не подає дати поїздки (напевно в листопаді).
На 90ліття угоди Пілсудський-Петлюра куліси порозуміння і загальну політично мілітарну ситуацію представляє Олександр Колянчук – “Від збройного конфлікту до угоди і її зриву”.
Генезис заснування табору в Березі-Картузькій та кількість українців у ньому подає Роман Висоцький (“Табір у Березі-Картузькій”). Серед в’язнів були такі знаменитості, як Роман Шухевич, Ярослав Старух, Тарас Бульба Боровець, Дмитро Донцов. Проте тут також одне невелике зауваження до редакторів – українське словосполучення “між іншим” у польській мові значить “poza tym”, а польське “między innymi” перекладається українською “зокрема”.
Наступна цікава історична стаття – це опрацювання Ігоря Ільюшина про інтерпретації українських істориків на тему початку ІІ Світової війни (“Переддень війни і вересень 1939 року в пострадянській українській історіографії (до 70річчя від початку Другої світової війни)”). Стаття допомагає нам прослідкувати за інтриґами сталінської Москви стосовно Закарпатської України, а також за радянсько німецькими відносинами.
Роман Дрозд у своїй публікації представляє точну кількість українців, поселених на Члухівщині (“Розміщення українців у Члухівському повіті в 1947-1952 роках”). Виявляється, що були села, які в 100% заселили українці – Білиця, Димінек, Тшмелево, Валдово. Цікаво, як це виглядає зараз у світлі перепису населення 2002 р. і як виглядатиме в наступному – за рік.
І ще одне правописне зауваження: paragraf109 1. в) чинного українського правопису говорить, що рос. е передається через укр. є: “Коли російському е основи відповідає в аналогічних українських основах і (тобто на місці колишнього ять)”, наприклад: Бєлгород, Бєлово, Бєлорєцьк. Отож, унаслідок аналогії, польське село Bielica повинно писатися без апострофа. Далі в правописі йде мова – &109 4. 6) , що польськ. і в суфіксах ic передається як и (иц). Таким чином, правильний запис назви села повинен бути такий: Бєлиця або Білиця – як показує доповнення до paragraf109 (польськ. іе та іа можна записати українським і, наприклад оз. Біле, Біловезька Пуща, Білосток). Тому на с. 167 не повинно бути назви Б’єліца.
Цікавою є стаття “Ситуація в південно східній Польщі у 1945-1946 роках в документах чехословацького війська та органів безпеки” авторства Міхала Шміґеля та Богдана Гальчака. Дослідження, фінансоване з ґранту VEGA, показує, що на основі чехословацьких військових звітів армії, прикордонної служби та органів безпеки можна відтворити ситуацію на польсько-чехословацькому порубіжжі. Нестерпні погроми польськими військами українського населення спричинили масову втечу селян до Словаччини і відмову від повернення додому. На основі цих документів ГУ ОУП звернулася із заявою до слідчого відділу ІНП розпочати слідство у справі вбивств селян польськими військами в селах Душатин, Карликів, Поляни, Радошиці та Команча. Ряшівський відділ ІНП прийняв рішення розпочати слідство.
Ірина Мусієнко показує, що депортації – це звичайний засіб комуністичної влади часів сталінщини (“Депортації населення з території Північної Буковини та Хотинщини в 1941-1951 роках”). Однак редактори, на жаль, не пояснили деякі слова румунського походження, які не всім відомі: наприклад, кузист, тобто прихильник румунського фашизму (с. 191), чи примар – себто мер (с. 192).
Про долю членів військового суду ОГ “Вісла”, зокрема, генерала Стефана Моссора, пише Кшиштоф Шваґжик (“Військовий суд Операційної групи “Вісла””).
Діяльність Михайла Ковальського, стеження за ним і – що головне – масштаб дій СБ проти нього показує стаття Аркадія Слабіґа. Вражає незламність М. Ковальського, якого посадили в тюрму, а він після виходу й далі діяв. За ним слідкували за допомогою українських донощиків аж до січня 1990 р.!
Серед знаменитих авторів цьогорічного “Альманаху” маємо Ізу Хруслінську, яка пише про роль Яцека Куроня в процесі польсько-українського примирення, та Адама Міхника, який розповідає про книжку-інтерв’ю з Ярославом Грицаком.
У літературній частині мене вразив вірш Мирослави Олійник про заробітчанську долю: “Коли ви повернетесь додому, / “греки”, “італійці”, “португальці”…? / всіх робіт не перероблять ваші пальці, / і ніхто не доцінить вашу втому”. І далі: “Чом мовчиш, / вкраїнська земле- мати / чи не вмієш діток виглядати / чи не вмієш кликати, ридати?.. / міцно зачинила двері в хату…”
Проте, на жаль, біографії авторів викладено не зовсім послідовно: одні досить широкі, а інших взагалі немає.
Попри зауваження відносно редаґування, тим, хто ще не придбав “УА-2010”, щиро його рекомендую: є що почитати.
“Наше слово” №30, 25 липня 2010 року {moscomment}
