“Український альманах” дав мені відповіді на запитання, що нагромадилися в голові, пояснив та систематизував незрозумілі, розкидані в хаотичному порядку факти, а найголовніше – “склав” це все разом і допоміг у формуванні цілісної картини життя української громади в Польщі. Упорядковані за розділами статті з різних ракурсів висвітлюють важливі для українців питання.

У них розкриваються теми, які зачіпають актуальні проблеми сучасності (“Сьогодні”) та минувшини (“Коріння”, “На просторі віків”), знайомлять з цікавими особистостями – видатними мистецькими та громадськими діячами (“Люди”), і, звичайно ж, культурним надбанням (“Література, мистецтво, критика”, “Рецензії”, “Літакцент”).

Стаття “Переломний 2012 рік” Петра Тими стала вступним словом до видання, а для мене – ще й ознайомленням з ключовими напрямками діяльності Об’єднання українців у Польщі. Автор торкається наріжних моментів, важливих як для української громади над Віслою, так і для України, а саме: футбольного чемпіонату 2012 р. і парламентських виборів, відзначення 65-ї річниці Акції “Вісла” та відбудови Народного дому в Перемишлі як національного центру українства. У статті наголошується на необхідності врешті-решт “з’ясувати ставлення сьогоднішньої польської влади до виселення українців”. Незалежно від того, за яким сценарієм розвиватимуться події, ми мусимо пам’ятати, що “президенти приходять і відходять, уряди змінюються зі швидкістю пір року. Україна є і буде”. А якою вона буде – вирішує кожен з нас.
На сторінках “Альманаху” обговорено другий в історії демократичної Польщі перепис населення. Я ознайомилася з оцінками й прогнозами цього заходу, а також труднощами та проблемами, з якими зіткнулися під час його проведення. Зокрема, не було узгодженої з нацменшинами інформаційної кампанії, бракувало коштів, а на додаток ще й страх не дозволив частині українців “публічно виявити свою національність”. Щодо останнього – не дивуюся, адже завжди “старші брати і сестри” нав’язували нам власний погляд на нашу державу і народ, сусіди (як не східні, то західні) віками переконували в нашій меншовартості… Яким сьогодні є образ України й українця у світі? Яким він може бути, коли в самій державі не лише не шанують, а й цілеспрямовано нищать все українське? Що ця країна зробила для того, щоб українці пишалися своєю батьківщиною та національністю? Питання риторичні… Однак варто задуматися й над тим, що ми зробили для того, щоб стало краще. Думаю, кожен з нас повинен взяти на себе відповідальність за те, що відбувається, захотіти змінити щось, своєю працею, а не (як зазвичай) порожньою балаканиною, показати, хто чого вартий. Не забуваймо, що саме ми формуємо імідж свого народу та своєї країни. Але наразі дуже часто українцеві вдавалося хіба що псувати собі репутацію. Ми не до кінця усвідомлюємо, що, можливо, саме з поведінки окремої людини робитимуть висновки про менталітет усього народу. Щодо перепису населення – то вже маємо результати. Чи цифри, зазначені на папері, відрізнятимуться від реальної кількості українців у Польщі, чи правильну стратегію вибрала українська меншина та чи достатніми були витрачені зусилля? “Потрібно активно діяти вже задля наступного перепису: так, щоб почуття національної гордості […] стало зброєю меншини, а не її слабким місцем”, – наголошує Дорота Ковалевська.
У розділі “Люди” поміщено матеріали про видатних українців у Польщі. Для мене це було знайомством з цікавими людьми, про яких я раніше не чула. Дуже влучно висловився Петро Скрійка про художника Юрія Новосільського: “Що він зробив для України? […] Може, навіть нічого. Показав лише потужність творчих українських генів – інтелектуальних і художніх”. Думаю, цими словами можна охарактеризувати тих особистостей, які навколо себе творять свою Україну, незалежно від того, де вони народилися й мешкають. Прикро, що пересічні громадяни не знають або дуже мало знають про цих людей.
У матеріалах, присвячених темі мистецтва, дійсність відображена крізь призму людських переживань. “По-пудляському” написані “Страшні історії роду Перепудуов” Юрія Гаврилюка розбудили дитячі спогади про дідусеві оповідки, зачепили за щось таке тепле й сокровенне, чого словами не описати, можна лише відчути українським серцем.
Варто зазначити, що “Український альманах” дещо відрізняється від збірників статей, які траплялися мені до цього. Передусім – висвітленням матеріалів з нової точки зору, особливим трактуванням історичних фактів, маю на увазі – незалежно від стереотипів, уперто нав’язаних нам державною освітньою політикою України. Відчувається свобода, відкритість, свіжість думок і висловлювань, незалежність авторів. У виданні я знайшла багато нового для себе, поглибила знання з історії української нацменшини в Польщі і ще раз пересвідчилася, що ми, українці, незалежно від місця проживання, маємо спільну долю й несемо спільну відповідальність за майбутнє.

“Наше слово” №16, 15 квітня 2012 року {moscomment}