Розмовляла Дарина Крамар ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-06-18
{mosimage}
З року в рік у варшавській греко-католицькій церкві на вул. Медовій хтось замовляє поминальну Службу Божу за Січових Стрільців. Як же я була здивована, коли довідалася, що про молитовне поминання стрільців дбає людина, яка добре пам’ятає бурхливі події І Світової війни. Це пані Юліанна Шевчик, якій 1 червня виповнилося… 109 років! Ця українка, що мешкає у варшавському районі Охота, є чи не найстаршим мешканцем польської столиці. Пані Юліанна має чудову пам’ять і не менш чудове почуття гумору. Її помешкання зустріло мене різнобарв’ям подарованих квітів та святковими солодощами.
Пані Юліанно, більшість свого життя Ви провели в польськомовному середовищі. Як Вам вдалося зберегти таку чудову українську мову?
-“Мово рідна, слово рідне, / Хто вас забуває / Той у грудях не серденько, / Тільки камінь має…” – ці слова пам’ятаю з дитинства. Я народилася у свідомій українській родині Голинських у Вижньому Березові на Коломийщині. Мої батьки були незаможними людьми, але вони зробили все, що тільки могли, аби дати мені освіту. До початкової школи тато завів мене тільки першого разу, потім я мусила ходити туди сама, бо батьки працювали, не розгинаючи спини. Після І Світової війни я вступила в учительську семінарію в Коломиї, яку закінчила 1922 р. У семінарії нам давали глибокі й ґрунтовні знання, тому я здобула фах учителя з кількома спеціалізаціями: польської, української і німецької мов, математики, а також музики (гра на скрипці і спів).
Як Ви опинилися у Варшаві?
-Після вчительської семінарії мене направили на роботу в Центральну Польщу. Потрапила я до початкової школи в Кампіносі, неподалік столиці. Саме там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Адамом Шевчиком, який був директором школи. У Кампіносі народилися наші четверо дітей, там ми мешкали аж до закінчення ІІ Світової. Пережити воєнну скруту допомагало власне господарство, у голодні роки воно рятувало не тільки нас, але й наших приятелів. Під час німецької окупації мені дуже допомагало знання німецької мови. У складних ситуаціях я могла вдавати австрійку. До Варшави ми приїхали вже після війни, 1945 року, коли місто лежало в руїнах. Спочатку оселилися на Окенці. Бракувало найнеобхіднішого: їжі, одягу, меблів… А в мене ж четверо дітей! Коли на душі було дуже важко, я йшла за порадою до о. Павла Пушкарського. Це він займався відбудовою зруйнованого василіанського монастиря. Цей священик мав велику життєву мудрість.
Пані Юліанно, у наш час усюди тільки й говорять про те, як зберегти добре здоров’я та вічну молодість. Поділіться Вашим секретом довголіття. Якась особлива дієта, спорт?
-Яка там дієта! (сміється). Я добре пам’ятаю дві світові війни, післявоєнні роки, коли доводилося їсти те, що вдалося роздобути. Страва, яка була головною в сімейному раціоні в голодні роки – пісний борщ, добре, якщо з картоплею. Пригадую, як 1914-го, під час Першої світової, я мусила подолати сорок кілометрів горами, щоби випросити в російських солдатів шматок хліба. Дотепер пам’ятаю смак того окрайця. Такий ото в мого покоління був “спорт”.
А тепер що Вам найбільше смакує?
-Харчами я не перебираю, їм усе, але останнім часом полюбила кукурудзяні пластівці з молоком.
А відпочивати Ви як любите?
-Я виросла в горах, тому вже у зрілому віці мене завжди тягнуло на море – у дитинстві воно здавалося мені чимось дуже далеким і казковим.
То невже нема секрету довголіття від Юліанни Шевчик?
-У мене за плечима дуже довге і нелегке життя. Аж самій не віриться, що Бог призначив мені аж такий довгий вік. Та це Його воля, чомусь Він хотів, щоб я дожила аж до того часу, коли нікого з моїх ровесників уже не залишилося. А секрет довголіття? Тяжка і сумлінна праця протягом усього життя. Та ще молитва. Праця і молитва. Я працювала вчителькою до 74-го року життя!
І як Вам учителювалося?
-У повоєнні роки школи були переповнені, траплялося, що в одному класі було навіть 60 учнів. Тоді за кожною партою сиділо по четверо школярів. Та я чудово справлялася з такою кількістю дітей. У ті часи вчитель мав великий авторитет. Мені не трапилося, аби хтось із учнів звернувся до мене нечемно, і це при тому, що мені доводилося працювати також у вечірній школі, учити своїх ровесників. Мені в голові не міститься те, що чую про сучасну школу. Мені дуже сумно чути, що учні нерідко ставляться до вчителів з неповагою.
А тепер Ви змогли б повчителювати?
Може б і змогла. Чому ні? Правда, німецьку мову вже призабула, нема відповідного мовного середовища, та якби було потрібно, то пригадала б.
Ви цікавитеся подіями в Україні?
-О, так! Дуже переживаю за долю української держави, стежу за тим, що відбувається в українській політиці, співчуваю президентові Ющенкові – йому тепер так нелегко.
Це правда, що кожного року Ви замовляєте Службу Божу за Січових Стрільців?
-Так, правда. Завжди замовляла такі Служби і буду замовляти, поки буду жити. А ще наказую своїм дітям і внукам, щоб і вони про це не забували (тут пані Юліанна просльозилася). Мій рідний брат – Григорій Голинський, був одним із засновників стрілецтва на Прикарпатті.
Пані Юліанно, а звідки у Вашому помешканні стільки квітів та цукерків?
-1 червня в мене було багато гостей. Привітати прийшли діти, онуки, правнуки, друзі і сусіди.
“Наше слово” №25, 21 червня 2009 року {moscomment}
