Оксана Гордійко ■ КУЛЬТУРА ■ №17, 2016-04-24
Побачене пробуджує біль… Візуальна пляма, що врізається в пам’ять тим чи іншим кольором, змушує знову й знову повертатися в той емоційний стан, коли починаєш вести діалог з власною підсвідомістю.
Можна говорити про різні прояви мистецтва, спрямування і завдання мистецької культури, але те, що при першому контакті ранить і змушує душу невидимо кровоточити, заслуговує називатися мистецтвом, що змінює свідомість.
Відверто і безапеляційно, сміливо і без штучного прикрашання, оголено і не боячись критики, засуджень чи дорікань – саме так 50 українських художників, знаних і ще зовсім невідомих, представили у Вроцлаві на великій виставці сучасного українського мистецтва понад дві сотні арт-об’єктів. Власне ілюстрацію і відчуття своєї країни, яка перебуває в кризі, бо саме художники і культура є абсолютним відбитком того, що відбувається в політиці та економіці перед обличчям війни і змін.
Кожен мешканець Вроцлава чи гість цьогорічної європейської столиці культури може оглянути експозицію в кам’яниці під номером 25 на площі Ринок.
«Український зріз: ІІІ трієнале сучасного українського мистецтва» складається з трьох взаємодоповнювальних частин. Основою презентації є виставка «Український зріз: перетворення», доповненням до неї став кураторський проект Яніни Пруденко та Андрія Лініка «(Де)(Ре)Конструювання», присвячений історії українського медіа-мистецтва, а крім того, експозицію супроводжує щотижнева програма українського перфомансу.
Виставка, куратором якої є Влодко Кауфман, – це вже третій проект, представлений європейському глядачеві.
Перший «Український зріз», організований 2010 року в Люблині, втілював пошук та самоідентифікацію українства митцями через постанову питання, що «дійсно є нашим, власним», які наші корені та ментальність. Три роки потім, 2013 року, у рамках його другої едиції під назвою «Лиман», важливим було показати процес самоаналізу і самооцінки – як мінливе явище, перехідний період і одночасно самостійний світ.
«Український зріз: перетворення» – це не тільки зріз мистецтва, яке твориться нині в Україні, це образ сучасної потужної художньої культури постмайданівського періоду, яку відображають митці з власного досвіду і світосприйняття в координатах власних історичних подій.
«Мистецькі проекти – це завжди ризик, і якщо він на 20-30% вдався, то це вже велика справа, – стверджує куратор проекту В. Кауфман. – Ми представили роботи митців, яким є що сьогодні сказати про Україну, які були на війні і пропустили це все крізь себе. Тут треба вміти читати між рядками: і гру з військовими блокпостами Павла Макова, і георгіївські стрічки в саркастичних плакатних колорадських жуках Миколи Маценка, і ноту журби, пов’язану з утратою Криму в Андрія Сагайдаковського … Це проект про муки авторів, які не можуть стояти осторонь того, що відбувається в країні. І дуже прикро, що сьогодні держава практично не приділяє уваги митцям. У галузі живопису все робиться на дикому ентузіазмі, співпраці з зарубіжними фондами чи організаціями, які багато роблять для того, щоб наших художників побачив світ. Діяльність Міністерства культури України проходить якось інформативно. У нас пострадянський підхід до культурної стратегії в країні, і це наша біда».
Виставка «український зріз: перетворення» побудована навколо проблемних сфер. Бо біль породжує мислення. Причинно-наслідкове. Цей біль змушує думати, реаґувати, співпереживати, шукати можливість розуміння і порозуміння. Діалог «мистецтво – глядач» є відображенням нашого внутрішнього світу, оскільки кожен бачить те, що в нього всередині. Чи то пейзажі А. Сагайдаковського, які дозволяють нам увійти всередину художнього простору прополених живописною рукою майстра садів-луків-парків і відчути себе крихтою на простирадлі. Чи дослідження еволюції ангельської тематики і можливість поєднати її з сучасними технологіями Сергія Григоряна. Чи глибинна філософія відомого політолога-живописця Олександра Ройтбурта в «Поклонінні святому серцю…». Чи новий погляд на Шевченка Влади Ралко, чи інсталяція Наталки Шимик, яка змушує відчути свою, внутрішню Батьківщину аж до відвертості Сергія Петлюка про насильство, ракову пухлину людства, що виходить з буденності дитинства і росте з толерантністю зла у свідомому віці, розквітає вбивчою силою в акті цинічного знищення людини. І ми помічаємо його, коли міра сягає понад вищий щабель.
Ось це і відбувається сьогодні в Україні. У більшій чи меншій мірі з цим живе кожний українець на своїй території чи за її межами. І саме це зобов’язаний усвідомити пересічний німець чи поляк. Кожен, хто називає себе представником цивілізованого світу, повинен це усвідомити, щоб не дозволити злу поширитися далі.
«Ми не хотіли зосереджуватися лише на презентації якихось імен художників і представлення їхньої творчості. Це занадто дорого і не має сенсу в рамках масштабного європейського форуму, – говорить організатор виставки Збіґнев Собчук. – Тож вирішили зробити продовження проекту, який вже існує. Третя виставка „Українського зрізу” – це вибух, який призводить до іншого мислення. Війну кожен митець сприйняв по-різному: хтось не зміг у цьому хаосі творити, хтось втік у свій ілюзорний світ, але ті, що знайшли в собі сили заявити протест власною „зброєю” і виразити свою реакцію через творчість, сьогодні тут».
Перформанс для митців є надзвичайно важливим, живим і виразним, бо дає змогу художнику повною мірою передати глядачам свої відчуття. Власне культура народу і нації – це те головне, заради чого потрібно боротися. Пам’ятаєте той випадок, коли під час Другої світової війни британські парламентарі запропонували Черчиллю скоротити всі витрати на культуру, щоб скерувати їх на виготовлення боєприпасів, на що той відповів: «Якщо ми це зробимо, то заради чого ми тоді воюємо?»
«З усіх трьох проектів «Український зріз: перетворення» був для нас одним з найважливіших і найризиковніших: від оренди кам’яниці, її ремонту й облаштування до реалізації виставки – на все мали часу 5 тижнів. Ми розуміли, що це не комерційний проект, яким би зацікавився PinchukArtCentre, і не ті роботи, які б придбали олігархи, не кажучи вже про пересічного шанувальники мистецтва, але він вартий того, щоб його побачили люди», – переконаний З. Собчук.
– Пройшовши виставковими поверхами кам’яниці, залишаєш її з відчуттям пригніченості, – кажуть відві-дувачі, – але одночасно з бажанням все змінити і змінитися, щоб якнайскоріше вийти з цього хаосу. І вийти не лише самому, а, взявши за руку ближнього, ступити у світле, позитивне, обнадійливе майбутнє. ■
