Роман Кабачій ■ РОЗМОВА ■ №5, 2014-02-02
Віктор Стефанович, голова Союзу українців Латвії, член ради національних меншин при президентові Латвії: «До Латвії приїздили українці з Західної України і політрепресовані. Тому тут досить добре розрізняють українців серед інших нелатишів».
Роман Кабачій: Чи багато українців у країні над Двиною, і наскільки вони вирізняються? Чи вирізняють їх латиші з середовища російськомовних?
Віктор Стефанович: Українців тут сьогодні близько 45 тис., 1989 р. було майже 100 тис. Звісно, тодішня політико-економічна ситуація і зміни в суспільстві призвели до зменшення кількості українців у цій країні. В останні два-три роки також спостерігається різкий спад чисельності: українці виїжджають як трудові міґранти разом з іншими громадянами Латвії, дехто прийняв російське громадянство, тому що в Росії вік виходу на пенсію окремих категорій громадян відрізняється, а також є асиміляція. За законами Латвії, можна прийти і сказати: не хочу бути українцем, хочу бути латишем. Пишеш заяву і змінюєш національність.
У Латвії не всі представники нацменшин мають латиський паспорт. Коли Ви говорите, що хтось змінює національність, це означає, що отримує паспорт Латвії?
У паспортах Латвії національність не вказана. Але під англійським словом «національність» мають на увазі громадянство цієї держави. Що стосується того, чи видно українців на поверхні, то вони були першими з нацменшин, які 1987 р. почали підтримувати рух латишів за повернення незалежності. Минулого року до нас приїздив голова Світового конґресу українців Евген Чолій, і ми з ним відвідали ризький Музей окупації, бачили фото тих часів, коли українці разом з латвійцями та їхнім, тоді ще забороненим, прапором вийшли до пам’ятника свободи. Жовто-блакитний прапор також уже був. Я про це знав, бо сам спостерігав за тими явищами. Був дуже здивований, коли на фотографії першого мітинґу за незалежність Латвії побачив не один, а три наші прапори. Тепер у нас є молодіжна організація, до якої приходять тодішні наставники і представники Народного руху України, які стояли на платформі незалежності, розповідають про події. Вони кажуть, що українці в той час були дуже активними, так само, як і в Україні, але потім якось цей громадянський настрій почав утрачатися, більше свою увагу почали акцентувати на культурі.
На сьогодні у Латвії зареєстровано 16 активних українських організацій. Кілька з них згромаджені в Об’єднанні українських товариств. Основний напрямок їхньої праці – проведення культурних заходів з метою збереження мови, етнічності. Ми також організуємо концерти. З України приїздить дуже мало самодіяльних і професійних колективів. Українська культурна складова у Латвії не надто вирізняється. Росіяни мало не щодня отримують порції культурного продукту, від класики до фольклору, а українці – надто мало. Нібито через митні й грошові проблеми важко домовлятися.
Наш союз займається переважно правовими та соціальними проблемами, питанням збереження українства як такого, культурними – менше. У нас є українська середня школа, яку підтримує держава. У ній навчання ведеться латиською мовою, а факультативно – українською. У нелатиських навчальних закладах навчання ведеться на 60% латиською мовою, а на 40% – мовою нацменшини. Наша школа досить добре організована. Її директор Лідія Кравченко дуже досвідчена вчителька, двічі нагороджена українським Орденом княгині Ольги та латвійським Хрестом «За заслуги». Учні цієї школи бездоганно володіють латиською та українською мовами.
За радянської доби влада використовувала українців і білорусів для русифікації неслов’янських республік. Як латиші відносяться до українців сьогодні?
Можливо, нас сюди присилали й не спеціально для русифікації. Тут стояло інше завдання – піднімати промисловість, була створена основа для висококваліфікованих спеціалістів. Люди, які сюди приїжджали з України чи Росії, вважали, що мовне питання не є основним. Вони говорили російською. Щодо українців, то переважно це були високоосвічені люди (українці були на другому після євреїв місці за рівнем освіченості): інженери, науковці, творча інтеліґенція.
Станом на 1989 р. основну масу українців складали вихідці з Західної України. Це були представники українських вишів, яких сюди направляли на роботу. Чому? Латвією 1968 р. прошуміла велика буря, бурелом, який знищив багато лісу. Після цього організували переїзд спеціалістів лісової промисловості з західних областей України. Це були україномовні люди, а їм довелося жити в реґіонах, де латиська мова домінувала. До слова, нещодавно до мене звернулися представники латвійського університету, щоб ми допомогли виявити українців, які рятували латвійський ліс, або їх нащадків. Більшість з них тут залишилася, бо в Латвії були зовсім інші умови і відношення до національно налаштованих українців. До них почали приїжджати родичі з радянських концтаборів, бо декому було заборонено проживати в Україні. або ж самі боялися там з’являтись – таким чином почали поселятися тут. Серед тих 100 тис. 1989 р. аж 12% були політрепресованими. З того часу почали вирізняти українців серед інших нелатишів. Якщо скажеш, що ти українець, відношення змінюється, навіть якщо скажеш це російською.
Як би Ви оцінили рівень знання українцями латиської й української мов?
Українські діти вчилися переважно в російськомовних школах. А вдома українську мову підтримували, як прийдеться. І вийшло так, що – за статистичними даними 2012 р. – в українській громаді 63% рідною назвали не українську, а переважно російську мову. Латиською володіє не так багато. І мені особисто з цього приводу дуже прикро, бо я належу до тієї невеликої кількості нелатишів, які мову таки вивчили з самого початку. Я живу тут досить давно, походжу з родини політрепресованих, і моя мама свого часу з однією латвійкою познайомилася в таборі, а я приїхав сюди до матері. Вважав, якщо проживаєш серед іншого народу, то мову маєш знати, може, краще, ніж власну. А загалом відношення до латиської мови було як до непотрібної. Тому й зараз вплив Росії є дуже сильним, навіть проведено референдум про другу державну – російську, але з цього нічого не вийшло. Українці голосували переважно за латиську мову, але були й ті, хто хотів російської.
Україна не допомагає або допомагає мінімально. Якби могла й хотіла, то якою Ви бачите цю допомогу, в якому напрямку?
Я би почав з того, що заокеанська діаспора закликає нас допомагати Україні. Ми її морально підтримуємо – якщо треба, то звернення підписуємо, але наша діаспора тут – це переважно інтеліґенція. У нас, за винятком кількох осіб, нема бізнесменів, олігархів. А навіть якщо є, то нам не допомагають.
Що стосується України, то 2009 р. відбулося слухання в Києві відносно виконання прийнятих планів щодо підтримки діаспори. Не ми їх планували, не ми приймали – тож виконуйте! Ми 2003 р. заснували українську газету в Латвії «Вісник». На доброму папері, кольорову. Спершу було вісім номерів на рік, потім – чотири. Останній номер вийшов 2011-го, бо у Латвії ліквідували Міністерство інтеґрації, і ми не мали фінансової підтримки. Спершу допомагали впливові люди, а пізніше останні чотири номери я зі своїм заступником ми видали своїм коштом. Хоч до України зверталися не раз. Я п’ять разів підписував договір з Міністерством закордонних справ про фінансування. Мали давати по 5 тис. дол. на рік, однак ми нічого не отримували. Я ж говорю не про якісь костюми, а про питання збереження мови. Останні наклади газети були по 900 примірників. Коли рідне слово звучить у хаті, коли батько з матір’ю показують дитині, як це слово пишеться, зовсім інша річ! Нехай я буду асимільованим, латишем, але за походженням я – українець. Знайомство зі своїм, рідним, повинно відбуватися лише через друковане слово. Не з Інтернету – бо в Інтернеті людина звертає увагу на події, а не на правопис, а тут слово є перед очима весь час. ■
