Анна Коженьовська-Бігун ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-03-16
{mosimage}
Василь Гірний, “Розгублені сили” та інші твори, Перемишль: Перемиський відділ ОУП 2008, 940 с.
Федь Гонибіда, Федь Тридник, Панько Грушка – це все літературні псевдоніми знаного і дуже плідного публіциста Василя Гірного, одного з найцікавіших персонажів в українському журналістському середовищі Польщі. У серії “Перемиська бібліотека”, яку видає Перемиський відділ ОУП, вийшла велика збірка текстів В. Гірного під назвою “Розгублені сили” та інші твори”. Їх зібрав і підготував до друку Володимир Пилипович.
В. Гірний дебютував як журналіст і редактор на початку 30-х. Писав для газети “Новий час” і тижневика для селян “Народня справа”, міцно сатиричного місячника “Комар” та для церковного “Бескиду”. Його короткі, гострі фейлетони, писані під вимовними псевдонімами, були дуже цікавими з соціологічної, а також лінгвістичної точки зору. У деяких фейлетонах (підписаних “Федь Гонибіда”) автор використовував надсянську говірку. Найбільш цікавили його соціологічно- політичні деталі польсько-українських відносин колишнього прикордоння. У своїх текстах він описував біду й безнадію тогочасного життя і в місті (Перемишлі), і в навколишніх селах. Бідність, п’янство, неграмотність – таку реальність він бачив, докоряючи, що люди нічим не цікавляться, що за новинами перше (замість того, щоб купити газету) ідуть до ворожки, а якщо навіть купують пресу, то не таку, яка представляє собою яку-небудь вартість. У одній з найбільш вражаючих статей “Не є найгірше…” В. Гірний дає приклад умов, у яких тоді жило 80% селян у Польщі. Вони такі: “Приходжу до одної хати. Бру-у уд! На долівці: в однім куті калюжа (там маленькі діти ходять за потребою). В другім телятко (також калюжа, але є солома), за печею прича з голою соломою, під ним згнила бараболя, від якої неприємно заносить (…), в куті на призьбі діжка з якимсь квасом, від якого заносить на пів милі…”. Неймовірно цікавими для сучасного читача є різні побутові сценки з життя перемиської вулиці. Це такий собі знак часу, сумні рефлексії над минулим – написані хоч і дотепно, проте сміх, який вони викликають, є сміхом крізь сльози. Журналіст звертав увагу на українців, яких виганяли з державних посад, бо “не зміняли метрики”, на працівників польської залізниці, які не хотіли обслуговувати україномовних пасажирів. Але, крім справ локальних, Гонибіда бачить також глобальні проблеми. Деякі ситуації описує крізь призму світової кризи, бо “той кризус зробивсі десь на тижні і (…) то не є ніякий шпас”. Однак око сатирика відзначає в тому не лише неґативні тенденції: “безробоцє юш неєдного русина навчило розуму. Порахуйтеси, сила гроші давно експенсували наші села на горівку на Різдво, а того року як на сміх”.
Східні терени ІІ Речі Посполитої були для нього місцем, де відбувалася боротьба за “володіння душами” між комуністами, представниками польської адміністрації та українським населенням. Сам В. Гірний дуже міцно усвідомлював себе українцем. Чітко розме жовував українців і “руських”, як часом називали його земляків. Гірному боліли примусова полонізація і пацифікації. З притаманною собі іронією висміював він, скількох “поляків” уміє “зробити” комісар, який у своїй установі записує національність: “Він говорив пізніше, що за один день зробив 63 поляків! Але я думаю, що він хвалився. Один комісар міг найбільше зробити 10-20, але не стільки”. Його короткі фейлетони – як флеші – на хвилинку освітлювали чи то дрібні ґешефти, чи то серйозні справи, як, наприклад, рівень навчання української літератури в університеті чи фальсифікована інформація про вбивства польських колоністів. Візит до театру, замітка в пресі – усе могло стати для Гірного поштовхом до написання “флешового” фейлетону. Автор відчував, як пульсувало життя, відчував драматизм там, де пересічний перехожий не звертав уваги. Ті дрібні сценки-зауваження під пером Гірного стають узагальненнями і саме з тих малих камінчиків твориться мозаїка, яка лише з певної відстані (у нашому випадку – відстані часу) складається в картину. Деякі її елементи мають зараз лиш історичну цінність, деякі – як хоча б тексти про кризу – звучать аж надто актуально.
Велике враження роблять фейлетони з розділу “Воєнні усмішки”, де автор зображує певні явища І Світової війни. Його оцінка того часу й українських надій, пов’язаних з ним, не є однозначною, як, наприклад, у випадку статті “Перервана лекція”. Її героєм є молодий хлопець, який вчився італійської мови. Піддавшись юнацькому запалу, перервав навчання і пішов воювати. Через 18 років повернувся до того самого уроку. Гірний виразно поставив питання про цільність патріотичних зривів, показав їх другий бік – менш романтичний і більш безнадійний. Про ті питання почнуть голосно дискутувати українські історики тільки за півстоліття.
Роблячи огляд книжки з усіма працями В. Гірного, не можемо пропустити його літературної діяльності в тижневику “Наше слово”. Гірний почав співпрацювати з нашою газетою в 60-х рр. Звичайно, тогочасна цензура міцно обтинала його публіцистичні пазурі, але, на щастя, не до кінця вдалося їй вбити гострість погляду й критичного мислення фейлетоніста. Гірний на шпальтах “Нашого слова” почав критикувати людей, які українство трактували виключно комерційно, тобто тоді, коли їм вигідно бути українцями, були ними – коли ні, ставалися щирими поляками. Дуже дотепно В. Гірний коментував різні історії з життя громади, дивлячись на неї з легкої відстані.
Його фейлетони, оповідання, гуморески завжди були дуже суб’єктивними, завжди виходили від авторського “я” і завжди розташовувалися на лінії “українство -світ”, навіть якщо той світ був обмежений до кордонів ІІ Речі Посполитої чи Польської Народної Республіки.
Книжка “Розгублені сили” та інші твори” є дуже гарно видана, з великою увагою до деталей. Єдину проблему становить тільки те, що нема інформації безпосередньо під текстами, звідки і з якого року походять фейлетони. Щоправда, наприкінці книжки подано широку бібліографію, однак користування нею вимагає значного зусилля. Проте це не зменшує в жодному випадку вартості видання, яке рекомендуємо прочитати всім, кому близька історія української громади в Польщі.
“Наше слово” №12, 21 березня 2010 року {moscomment}
