Анастасія Канарська ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №46, 2015-11-15
ІІ Фестиваль духовної та лемківської музики «Кермеш на Покрову» у свято Покрови Богородиці проводився у храмі Покрови Пресвятої Богородиці Української автокефальної православної церкви.
Ця трикупольна дерев’яна святиня, прикрашена дерев’яною різьбою, збудована в лемківському стилі, тому зазвичай називають її «лемківською православною церквою». За бажанням будівничого Петра Писарчука (політика, підприємця, депутата Верховної Ради України 7-го скликання, мецената), який має лемківське коріння (родом з Рихвалда), в будівлі храму відображено історію і традиції лемківського етносу, своєрідну, неповторну красу церковної архітектури Лемківщини. Ця святиня зведена на території найбільшого ринку у Львові «Південний», власником якого є саме П. Писарчук. Таке розміщення церкви викликало щонайменше подивування, а інколи й нерозуміння у львів’ян, бо ринок диктує свої споживацькі закони. Чи є там місце для молитви, та й чи долетить ця молитва до Бога в суєті пошуку краму?
Невеличке подвір’я церкви заповнили прихожани з якимись сонцесяйними обличчями, незважаючи на дощ, який накрапав то легенько, то рясно. Люди різних поколінь: від достойних старців, зрілих віком осіб, молоді, малюків – стояли, сиділи на стільцях чи навіть на сходах. У слово Боже вслухаючись, молилися за душі жертв депортації та репатріації українського населення з Польщі в 1944–1951 рр., замучених у Явожні. Підспівували художнім гуртам та ще раз переходили свою Голгофу – біль втрати рідного дому, землі своїх предків. «Ой, верше, мій верше…» линуло до небес мужніми чоловічими голосами, хору церкви Покрови Пресвятої Богородиці, сльози котилися по щоках сивочубих мужніх чоловіків… «Юж мі так не буде, юж мі так не буде, як мі било перше» – в уяві виринали покинуті лемківські села, а щемливе відчуття неповерненості додому, здається, єднало цих різних людей, хоч для більшості їхня домівка вже тут, у Львові. Чомусь так проймає душу «не покину рідну землю», бо таки всі покинули… Покинули не зі своєї волі, але не забули рідний край та виливають всі свої почуття в мелодику рідної пісні.
Хор « ЛемМи» – гості з села Команчі зачаровували автентичними костюмами, наче бажали розмалювати своєю красою похмуре львівське небо. Лемківське село Радоцина вже не існує, але його наймення ожило в назві аматорського народного хору з Пустомитівського району Львівської області вже понад 21 рік тому. Саме хор «Радоцина» так пронизливо виконав пісню «Юж мі так не буде», що неможливо було втримати сліз. У фестивалі взяли також участь хори «Ставрос», «Родина», парафіяльний хор церкви Первопристольних апостолів Петра і Павла у Львові, поет, співак і літератор Богдан Пастух.
Цього надзвичайно відкритого душевного фестивалю не було б, якби не парох церкви Покрови Пресвятої Богородиці отець Михайло Садовський, який був його ініціатором. А все це – заради консолідації лемків, для збереження набутків такої унікальної культури, для її розвитку. Важливою була і підтримка його співробітників, священиків згаданого храму. Велика подяка зокрема отцю Тарасові Грудовому, керівникові чоловічого хору, який співом своїх хористів просто приніс дух Лемківщини на львівські простори і примусив тих, хто дуже поспішав на ринок, таки зупинитися біля воріт церкви і вслухатися в тужливий спів, сповнений любові до своєї землі.
У знак подяки, коли всі учасники фестивалю та слухачі співали «Боже Великий, Єдиний», на львівському небі появилася веселка й дарувала надію на щасливу долю України, на те, що лемківська культура завжди буде окрасою загальноукраїнської культури. Лілія Плахтій – керівник культурологічного відділу «Центру розвитку української культури і самоорганізації», та отець-диякон Ігор Федів, які вели фестиваль, прощалися з учасниками по-лемківському, дякуючи Богові за можливість зібратися, за веселку як гарне знамення, вірячи, що кермеш через рік знову поєднає лемків, розкиданих по всьому світі. І з’їдуться вони, усвідомлюючи, що всі шляхи завжди ведуть до храму. ■
