-Дійсно, все почалося з першим днем навчального року. Після прохань батьків і моєї заяви 1 вересня 1985 р. в початковій школі № 3 в Пасленку відкрито пункт навчання української мови. На перший урок прибуло 26 дітей. Це були українські учні з усіх трьох шкіл, які тоді існували в місті. Щороку кількість дітей збільшувалася, бо до учнів з Пасленка приєднувалися їхні ровесники зі сусідніх місцевостей. Батьки, які хотіли, щоб дитина вивчала рідну мову, привозили їх на уроки до Пасленка. Одного року на заняття української мови прийшло аж 65 дітей. Треба згадати, що тоді школи деяких сіл околиці нараховували загалом саме стільки учнів.
Навчатися української мови до Пасленка ходили учні початкової школи – від першого до останнього, тобто восьмого класу. З часом дітей було вже справді багато. Тож, крім навчання мови, я організувала додаткові заняття з музики та співу. Ми спільно з батьками вирішили підключити до цього діла музиканта, вчителя зі Львова, який два рази на тиждень навчав співу та гри на клавішних інструментах. Уже від самого початку, як тільки постав у нас пункт навчання української мови, наші учні брали активну участь у Дитячих фестивалях в Ельблонзі, а також у Кошаліні.

Тобто Ви стояли у витоків їхньої участі у фестивалях?
-Був 1986 р., коли я вперше з четвіркою дітей з Пасленка поїхала на дитячий огляд. Пізніше їздили більші групи, поїздами й автобусом – по-різному. За мого вчителювання були патріотичні програми, бо я вважала, що дітям необхідно якнайбільше показати своє. Пригадую один Дитячий фестиваль в Ельблонзі, коли діти з нашого пункту вийшли на сцену з програмою “Гаївки” – і не могли там поміститися, бо було чи не шістдесят п’ять наших артистів. Ми виступали також у церкві та в школі, давали навіть до дев’яти виступів на рік. Але це вже минуло. Минуло… Часи були інші: якщо говорити про самі початки навчання, то не було доступу до матеріалів. Тоді всі книжки по змозі ми позичали.
У Ґодкові раніше, ніж у Пасленку, розпочалося навчання української мови. Проте звідти 1960 р. виїхала вчителька української мови. Мене попросили, щоб я взялася за навчання там. Я за освітою не була вчителем української мови, тому мені було необхідно зробити курси такого вчителя, які тоді організовували в Мєдзешині. Загалом, у ті часи бракувало вчителів та загалом людей, які могли б вести освітньо-культурну роботу. І так почалося моє коротке викладання в Ґодкові.

Коротке? Чому?
-Через директора школи, який, як говориться тепер, “прикрашав життя”. Від самого початку я мала з ним проблеми, бо він не хотів таких уроків, які я пропонувала. Тож, на жаль, треба було піти. У Ґодкові не було пункту навчання української мови, але було стільки наших дітей у класах, що навчання мови відбувалося між уроками. Щоб організувати урок української мови, я не мусила збирати всіх українських учнів на спільне навчання після уроків: вони ходили на заняття окремими класами. Загалом тут проживало багато українців, а траплялися села, де були лише дві родини польські, а решта – українські. Бувало, що й учні з польських сімей приходили на навчання української мови. Це саме траплялося пізніше й у Пасленку.

З того, про що Ви розповідаєте, випливає, що в Пасленку дирекція школи вже по-іншому ставилася до навчання української мови, ніж у Ґодкові?
-Коли був ювілей початкової школи №3 в Пасленку чи будь-яке інше свято, то дирекція хотіла, щоб мої діти (з пункту навчання української мови – пл.) також виступали. Перший виступ відбувся під час загальношкільних батьківських зборів: дирекція захотіла показати своє надбання, роботу, яка ведеться поза уроками. Звичайно, наші діти не відразу наважилися виступати. Казали, що “стидаються”. А я заявила: радійте, адже на вас хочуть дивитися! Після виступу діти отримали великі оплески і потім вже охоче виступали з українською програмою в школі. Траплялися також ситуації, що учні на більш вільних уроках – наприклад, на заняттях з музики, – своїм однокласникам та вчителям співали українських пісень. Зі мною вже віталися “добрий день” – і при тому не соромилися своїх однокласників. Усі – учні та вчителі – звикли, що тут так повелося, є змішані класи.

Сьогодні теж так?
-Думаю, сьогодні кількість наших учнів зменшується. І навіть коли під час виступів учнів з пункту навчання української мови залучають ще й дітей зі садочка, то все ж таки вже немає стільки дітей, як колись. Я від 1991 р. – на пенсії, але тому, що не було тут вчителя української мови, то приходила до школи на уроки мови аж до 1998 р. Не хотіла б я, щоб цей пункт перестав існувати…

Однак пункт навчання мови надалі існує, діти навчаються.
-Я радію, що пункт навчання є. В Пасленку моїх учнів, яких ще я навчала, залишилося небагато. Зазвичай виїжджають працювати до більших міст. Проте я вчила їх і повторювала, щоб завжди були собою. Коли ми зустрічаємося, вони часто про це згадують. Щоб не забулося минуле, я вирішила написати хроніку місцевої парафії, якій понад п’ятдесят, та підготувати фотографії. Все постійно доповнюю. Важливо, щоб про працю, яку виконували тут українці протягом багатьох років, люди пам’ятали, щоб про історію виселенців, які потрапили сюди і жили тут, знали та пам’ятали майбутні покоління.

“Наше слово” №41, 9 жовтня 2011 року {moscomment}