Тетяна Зрада ■ КУЛЬТУРА ■ №45, 2015-11-08
У жовтні цього року в Забжі відбувся XV Фестиваль сучасної драматургії, який проходив під назвою «Представлена дійсність». Увазі публіки запропоновано 18 найкращих вистав, що ставилися на сценах театрів усієї Польщі. У рамках фестивалю можна побачити і вистави зарубіжних країн, зокрема Грузії та України.
Розпочати ювілейний випуск загальнопольського фестивалю сучасної драматургії мав цим разом честь Рівненський академічний український музично-драматичний театр, який представив виставу за твором відомого російського письменника Валентина Распутіна «Останній строк». Це був перший спектакль в історії фестивалю, який виконувано іноземною мовою. Ориґінальна назва твору – «Последний срок», а польська назва перекладу – «Deadline. W ostatnią godzinę». Чому саме Рівненський театр опинився на сцені Нового театру в Забжі стає зрозуміло, коли дізнаємось про партнерську співпрацю між цими містами, яка цього року набула дещо глибшого характеру та поширилася на сферу мистецтва.
Драма В. Распутіна «Останній строк» у виконанні Рівненського академічного українського музично-драматичного театру мала прем’єру в липні 2008 р. Вона здобула багато нагород, серед яких – титул найкращої вистави 2013 р. на X Міжнародному московському фестивалі «Слов’янський вінок» та нагорода за «Найкращу виставу малих форм» на фестивалі «Біла вежа 2014» у Бересті (Білорусь).
Вистава справді варта уваги. Дійство відбувалося на камерній сцені, що дозволило не лише краще бачити акторів, але й виразніше чути кожне слово і навіть шепіт. Вистава була виконувана українською мовою, а точніше – поліською говіркою, тому для нас, українців із Силезії, котрі прийшли підтримати акторів своєю присутністю, все було настільки природним, що інколи забувалося, що ми перебуваємо у стінах польського театру. Як розповів режисер-постановник цієї драми, народний артист України, лауреат національної премії ім. Т. Г. Шевченка Володимир Петрів, дозвіл на переклад та адаптацію твору отримав від самого автора твору. Сибірську говірку замінено на поліську, а переклад здійснив рівненський письменник Віктор Мазаний.
А про що ж вистава? Тема насправді всім близька і знайома, бо мова йде про людські відносини, які розкриваються через образ матері та її дітей. Головна героїня – Старуня – має 80 років і перед смертю зустрічає своїх дітей та помічає, що вона зовсім їм не є потрібна. Усі живуть своїм життям і нікому немає діла до потреб їхньої матері. Таке байдуже ставлення й поверхова турбота ранить душу старої жінки, яка своє життя присвятила дітям, а зараз не отримує від них очікуваної та бажаної любові. Однак любляча мати пробачає їм усе і до останнього подиху зберігає оту щиру та безмежну любов до своїх дітей, не зважає на їхні вчинки. Тема, яку наголосила ця вистава, викликала у глядачів мішані почуття, спонукала замислитися над своїм життям або навіть переоцінити його. Дуже часто п’єса навіювала сум, через що, мабуть, не лише в мене покотилася по щоці сльоза. Однак були в ній і смішні елементи, що дозволило публіці на мить забути про всі негаразди.
Цікавим було й те, що образ старої жінки зіграла молода акторка. Зроблено це зовсім не випадково, таким чином режисер, мабуть, хотів підкреслити вічність душі, порівнюючи з тлінністю тіла. За виконання цієї ролі актрису Ніну Ніколаєву (Годунок) двічі нагородили на двох вищезгаданих фестивалях: 2013 р. вона отримала спеціальний диплом за «Образ без віку», а 2014 р. її нагороджено за «Найкращау жіночу роль».
Покидаючи стіни театру, ми ще довго залишалися під враженням вистави. ■
