Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №2, 2016-01-10
Нещодавно (18 жовтня) виповнилося 115 років з дня народження Харитини Кононенко (1900–1943) – громадської діячки, активістки українського жіночого руху, організаторки жіночих гуртків на Холмщині, Надсянні, Лемківщині. Отож варто звернути окрему увагу на становлення та розвиток жіночого руху в першій половині ХХ ст.
У 1920–1930-ті роки українське жіноцтво виконує важливу громадську місію як за кордоном, так і на українських землях, особливо в Західній Україні. Жінки долучаються до громадсько-політичних акцій української еміґрації. Разом з тим, беруть активну участь у національно-культурних процесах на західноукраїнських землях. Протягом міжвоєнного періоду були засновані та активно діяли численні українські жіночі організації, гуртки, секції тощо.
Доля Харитини Кононенко складається таким чином, що вона стає однією з провідних діячок українського жіночого руху на еміґрації і в краю. Харитя 1920 р. виїздить до Чехословаччини. За кордоном вона не тільки здобуває вищу освіту, а й займається громадською діяльністю, входить до міжнародного жіночого співтовариства.
У міжвоєнний період українські еміґрантки мали представництва у Міжнародній жіночій раді, Міжнародній жіночій лізі миру і свободи та Міжнародному союзі суфражисток (суфражистки – активістки, які боролися за виборчі права для жінок – ред.). Саме Українська жіноча національна рада (УЖНР), заснована ще 1919 р., вперше вивела український жіночий рух на новий рівень міжнародної співпраці. УЖНР 1920 р. була прийнята до Міжнародної жіночої ради. Головна мета діяльності Української жіночої національної ради передбачала ознайомлення світової громадськості з українськими справами. Філії УЖНР існували в усіх країнах перебування українських еміґрантів. Найбільший успіх мала діяльність представниць цієї організації в першій половині 1920-х років. Особливо пам’ятною була промова Софії Русової, громадсько-політичної діячки, на з’їзді Міжнародної жіночої ради в Гаазі 1922 р., у якій вона говорила про неґативні наслідки політики більшовиків у Радянській Україні: «Я стала розказувати про лихо свого рідного краю, про те, що йому принесли більшовики – економічну руїну, голод, деморалізацію, загибель жінки». Проте вже через декілька років УЖНР виключено зі складу Міжнародної жіночої ради через бездержавний статус представниць української організації.
Найбільш плідною була праця української секції Міжнародної жіночої ліґи миру і свободи (МЖЛМіС). В основі програми організації були наступні принципи: свобода для всіх народів, роззброєння, міжнародний арбітраж, демократизація міжнародних відносин, забезпечення жіночих прав. Українська секція постала 1920 р. і працювала до 1938 р. Її активними учасницями, зокрема, були Софія Русова та Харитина Кононенко. На конґресі у Відні 1921 р. українську секцію офіційно прийнято до МЖЛМіС. Представниці української секції реґулярно інформували центральну управу організації про стан справ в Україні. У 1930-ті роки Міжнародна жіноча ліга за мир і свободу була чи не єдиною організацією, з трибуни якої українки мали можливість вільно говорити про Україну і її проблеми.
Українкам вдалося налагодити співпрацю з суфражистками. Членство в Міжнародному союзі суфражисток надало нашим співвітчизницям авторитетну міжнародну трибуну, відкрило перспективи співробітництва з Лігою Націй.
Х. Кононенко входила до складу більшості українських делеґацій та груп, які співпрацювали з міжнародними жіночими організаціями. Найбільший внесок вона зробила в діяльність української секції Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, членом якої була від самого початку її заснування.
Та не тільки в Європі Х. Кононенко була знаною діячкою жіночого руху. Під час свого нетривалого перебування в Канаді (1924–1928 рр.) вона 1925 р. була однією зі співзасновниць Союзу українок Канади.
Більшу частину 1930-х років Х. Кононенко жила і працювала в Галичині. Тут вона засновувала серед українок осередки жіночого руху «Просвіти». Займалася також організуванням жіночих гуртків на Холмщині, Надсянні, Лемківщині. Головним напрямом праці жіночих організацій на західноукраїнських землях у міжвоєнний період стала національно-культурна та освітня діяльність. Разом з тим, одним з першочергових завдань залишалося відстоювання прав українців. І тут жіноцтво займало передові позиції.
Показовим у цьому плані є Союз українок – найбільша жіноча організація на західноукраїнських землях, діяла до 1938 р. Метою союзу була активізація жінок, піднесення їх освітнього та економічного рівня (особливо досвіду у веденні хатнього господарства), суспільної праці, участі у світовому жіночому русі тощо. Важливим завданням для Союзу українок було виховання нового типу свідомої української громадянки. Організація мала розгалужену структуру. Члени союзу взаємодіяли з жіночими секціями «Просвіти» на західноукраїнських землях та українським жіноцтвом на еміґрації.
Новий виток розвитку жіночого руху припадає на роки ІІ Світової війни. На перший план виходить допомогова акція, яка часто межувала з самопожертвою. Прикладом такої діяльності може бути Х. Кононенко на чолі Жіночої служби України в Рівному 1941 р. Під її керуванням служба надає допомогу не тільки військовополоненим (у Рівному були три табори), а й допомагає безпритульним дітям, організовує курси домашнього господарства для жінок, відкриває школу медсестер. «Воєнні часи вимагають напруженої праці і не раз відтягають з дому і батька, і матір на цілий день, родина збирається разом лише увечері і дітвора та немічні старі лишаються цілий день без гарячої страви та потрібного догляду, – пише Кононенко в статті до газети «Волинь». – Нашим обов’язком і завданням подбати про кухні, де такі потребуючі могли б бодай раз на день мати гарячу страву, нашим завданням подбати щоб діти були приміщені у відповідних яслах чи притулках, нашим обов’язком – подбати про старих і немічних, щоб вони були у теплій хаті та дістали бодай ложку страви. Нашим завданням, щоб у ці скрутні часи забезпечити потребуючих в сяку-таку одіж. Не одна хата зруйнована бомбами та вогнем і забезпечити тих, хто лишився без даху над головою та усякого устаткування, є обов’язком всього громадянства». Жіноча служба України розгорнула роботу не тільки на Волині, її осередки постали в інших українських реґіонах.
Насправді, Жіноча служба України є однією з цілого ряду подібних організацій, що діяли на території України в роки війни. Багато зробили для допомоги військовому та цивільному населенню жінки з Українського Червоного Хреста та інших доброчинних товариств.
Беззаперечним залишається одне – українські жінки в першій половині ХХ ст. продемонстрували високий рівень національної свідомості і співпраці. Завдяки їх активній позиції та участі в міжнародному жіночому русі світова громадськість була поінформована про українські справи у 1920–1930 роки. У той час як жіночі організації на західноукраїнських землях займалися вихованням молоді на засадах патріотизму та відстоювали права українського населення. А під час воєнних лихоліть жіноцтво самовіддано допомагало тисячам обездолених українців. ■
