Мілан Лєліч, оглядач журналу «Фокус» ■ УКРАЇНА ■ №16, 2016-04-17
Політична криза в Україні
Справжня причина політичної кризи в Україні – корумпованість, концентрація на власному зиску і тотальна олігархічна залежність нинішньої владної еліти.
Перемога Революції гідності подарувала проґресивній частині українського суспільства надію на зміну прийнятих в Україні правил політичної гри, що ґрунтуються на кулуарному принципі ухвалення рішень в інтересах владних фінансово-промислових груп. Перша спроба зімітувати прихід «нових часів» відбулася за лічені дні після втечі Януковича, коли на розсуд Майдану винесли проект кадрового складу першого постреволюційного уряду, підготовлений у кабінетах лідерів колишньої політичної опозиції, а на той момент – уже фактично чинної влади. Екзамен на відкритість провалено – майданівці з обуренням сприйняли спробу леґітимізувати кулуарні домовленості фейковим (фальшивим – ред.) «народним схваленням», однак це обурення на тогочасний політичний процес ніяк не вплинуло.
Умовна друга спроба ввести в Україні принципи прозорої політики припала на час одразу після дострокових парламентських виборів 2014 р., які за словами постмайданівських еліт мали завершити перезавантаження влади в країні. Справді, партії «проєвропейського табору» здобули на виборах переконливу перемогу, а їхні лідери пообіцяли, що цього разу процес формування нової архітектури влади нарешті буде відкритим. Це знову не сталося. Коаліційні перемови у закритому режимі тривали близько місяця, і лише негласне втручання впливових західних політиків дозволило нарешті збалансувати інтереси всіх ключових гравців та сформувати нову коаліцію та уряд. Однак запасу міцності вистачило ненадовго. Коаліція «Проєвропейська Україна», яка нараховувала понад 300 народних депутатів, невдовзі почала розсипатися на очах, що зрештою призвело до найсерйознішої парламентської та урядової кризи, активна фаза якої триває з середини лютого.
Політична аґентура
Про те, що ця криза є штучною, викликаною не світоглядними розбіжностями, а суто персональними амбіціями топ-політиків, ці ж самі політики розповідають уже не перший місяць. Частково вони мають рацію, адже принаймні показову єдність щодо курсу на європейську інтеґрацію зберігають всі учасники політичних перемовин. Однак насправді парламентсько-урядова криза має значно глибші корені, ніж звичайне бажання когось обійняти високу посаду.
Фактично, сформована в Україні система влади олігархів, яка є фундаментальною причиною всіх державних проблем часів незалежності, успішно пережила всі революційні потрясіння та успішно функціонує й надалі. Парламентарі та призначені ними урядовці не є представниками своїх виборців у класичному демократичному розумінні. Вони насамперед є виразниками інтересів численних більш та менш потужних олігархів і фінансово-промислових груп. У нинішньому парламенті, як і в майже всіх попередніх, основні олігархи мають своїх представників у всіх фракціях та групах – як з «промайданівського табору», так і з «поплічників антинародного режиму».
Тож головним завданням парламентарів та урядовців, відтак і змістом самого політичного процесу, є захист бізнесових інтересів своїх патронів. Ззовні ця боротьба набуває різноманітних форм, які й намагаються згодувати електорату: захисту національних інтересів, впровадження реформ, реалізації принципів Євромайдану, деолігархізації (насправді – утисків певного олігарха на користь його конкурента). Такий метод був актуальним увесь період незалежності, а в останні два роки політики отримали ще один потужний арґумент – протистояння російській аґресії. Тому будь-які свої дії найпростіше виправдати «захистом від північного сусіда», звинувативши при цьому опонента у «провокації в інтересах Кремля».
Власне, коаліціада з прем’єріадою настільки затягнулися через те, що ніяк не вдається збалансувати інтереси всіх учасників процесу, публічних, а особливо непублічних. У новій конфіґурації влади кожен олігарх, вимушено рахуючись і з кадровими амбіціями тих, хто представляє його на політичній арені, намагається примножити, або хоча б зберегти контроль над важливими для нього сферами економіки, держпідприємствами та бюджетними потоками, розставивши «де потрібно» своїх людей. А створити кадрову комбінацію, яка б задовольняла всіх, украй непросто.
Крок назад
Особливістю цього процесу є те, що головна особа в державі, чинний президент Петро Порошенко, фактично теж є класичним олігархом та має всі його риси: поєднує персональну владу з фінансовим та медійним ресурсом і широкими зв’язками в політико-бізнесових колах. Його обрання навесні 2014 р. було досить вимушеним. З усіх претендентів на булаву в умовах розгортання російської аґресії та залишків постреволюційного хаосу в очах електорату він резонно здавався найбільш прийнятним варіантом.
Але гасло, з яким він ішов на ті вибори, «Жити по-новому», реалізувати йому не вдалося, а радше й не хотілося. Безумовно, змальовувати період президентства Порошенка винятково темними барвами не варто. Порівнюючи з попередньою клептократичною владою, з її терором проти всіх інакодумців, повзучою здачею Москві національного суверенітету, потакуванням російській культурно-гуманітарній експансії, віджимом бізнесу на користь президентської «Сім’ї» нинішня влада виглядає значно привабливіше.
Однак найважливішого, системних проґресивних змін у самій системі ухвалення державних рішень, не було, а окремі прояви таких змін – наслідок не державної політики, а тиску змужнілого та активного громадянського суспільства. По суті, за Порошенка Україна повернулася до попереднього етапу свого розвитку, перетворившись із кланово-кримінальної напівбананової республіки знову у бюрократично-олігархічну державу.
Контролювати все
Обійнявши найвищий державний пост, Порошенко не захотів бути «першим серед рівних» в олігархічному середовищі, зробивши помилку, яка стала однією з причин краху його попередника – рвучко взявся концентрувати владу у власних руках. Після отримання контролю над частиною силового блоку у вигляді Генпрокуратури, Служби безпеки та Міноборони, де посади зайняли абсолютно лояльні до нього функціонери, Порошенко провів у парламент найбільшу за чисельністю фракцію і фактично з моменту оголошення результатів виборів намагається здобути контроль за виконавчою владою. Нічим іншим не можна пояснити те завзяття, з яким він намагається пропхнути в прем’єрське крісло Володимира Гройсмана, не рахуючись з іміджевими втратами.
Президентові потрібна влада задля впевненого провадження реформ, – подеколи виправдовують Порошенка політики з блоку його імені. Однак навіть у парламентсько-президентській моделі, яка нині є в Україні, голова держави має цілком достатньо повноважень для її модернізації, особливо з потужною парламентською фракцією. То чи справді великі повноваження потрібні саме для реформ? Питання, вочевидь, риторичне.
Крім претензій до Порошенка-політика, претензії є і до Порошенка-бізнесмена. Нещодавно Україну сколихнув скандал, пов’язаний з витоком інформації про офшорні схеми багатьох світових політиків, одним з фіґурантів якого став і Порошенко. Хай згодом з’ясувалося, що в його діях, схоже, немає формального складу злочину, іміджеві втрати президента і його країни колосальні. Найголовніше, що продемонстрували «панамські папери», – український президент є таким же адептом сірих та непублічних схем, як і вся пострадянська еліта. Цей скандал – тільки симптом, але симптом дуже характерний.
Тиск на еліту
Прийнятного виходу з поточної політичної кризи поки що не видно. Заява Яценюка про складання повноважень, те, чого так довго добивались в Адміністрації президента, формально відкриває шлях до формування коаліції з «Блоку Порошенка», «Народного фронту» (і, можливо, ще якихось ситуативних союзників) та призначення Гройсмана прем’єром. Але жодної з причин, які призвели до кризи, не усунуто. Радше навпаки – в уряді, вочевидь, стане ще менше реформаторів, а для проведення урядових законів через парламент коаліціантам доведеться звертатись за «допомогою» до колишніх реґіоналів – звісно, в обмін на задоволення їхніх інтересів. Замість лікування причин хвороби, яка призвела до системної неспроможності української влади, політична еліта сяк-так намагається зняти окремі її симптоми. Підміна політичної відповідальності боротьбою за розподіл посад, впливу та фінансових потоків прирікає Україну на подальше бовтання в корумпованому олігархічному болоті. «Третій Майдан», про потребу якого подеколи заявляють найбільш радикально налаштовані українці, проблему може лише поглибити. Адже наразі не видно ані нових революційних лідерів, ані конструктивної і реалістичної програми постреволюційних дій. А «масштабний наступ Путіна» в таких умовах може перетворитися з улюбленої політиками «страшилки» на невідворотну реальність. Тож залишається одне – силами громадянського суспільства зміцнювати політичну культуру виборців та наполегливо тиснути на політичний клас, змушуючи його відмовлятися від пострадянських практик, які виглядають недоречно в державі, що заплатила за свою незалежність та перспективи тисячами людських життів. ■
