Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ №10, 2013-03-10
У Брюсселі 25 лютого пройшов саміт Україна – ЄС. Нагадаймо, перенесено його на цей термін з кінця минулого року, а відкликання тоді саміту було відповіддю ЄС на ситуацію навколо парламентських виборів 28 жовтня 2012 р.
Брюссельська розмова президента Януковича з головою Єврокомісії Жозе-Мануелем Баррозу та президентом Європейської ради Германом ван Ромпеєм тривала 2 години замість запланованих 20 хвилин і напевне не була приємною, особливо для українського президента. Можна припускати, що європейські політики зазначили – цього року Київ має останній шанс на підписання Угоди про асоціацію. Це мало би статися восени, під час саміту Східного партнерства у Вільнюсі. Європейські партнери, яким набридла нескінченна гра української сторони, поставили Україні вимогу: відкрити карти перед осіннім самітом. У травні українська сторона має представити результат, іншими словами: відреаґувати на пакет поставлених перед Україною вимог.
На завершення саміту в Брюсселі сторони підготували спільну заяву. Стандартний документ, у якому знайшлося й заохочення для України: «Лідери вітають підписання меморандуму про взаєморозуміння та кредитної угоди про макрофінансову допомогу ЄС Україні в розмірі до 610 мільйонів євро, що доповнить майбутню угоду між Україною і Міжнародним валютним фондом», – записано в одному з пунктів. Також вказано, що Україна як транзитна держава є надійним партнером ЄС, a українська газотранспортна система (ГТС) важлива для поставок газу країнам-членам ЄС. До того зазначено, що ЄС далі підтримує модернізацію української ГТС.
У найбільш неоднозначних питаннях європейські партнери пішли на своєрідний компроміс. У прийнятому документі не згадується прямо ані про політичних в’язнів – Тимошенко чи Луценка, ані навіть про вибіркове правосуддя. Є лише такий запис: «Лідери висловили повну підтримку моніторинґовій місії Європарламенту до України на чолі з колишніми президентами Петом Коксом і Александером Квасневським, включаючи необхідність уваги до судових справ, які викликають особливе занепокоєння».
Однак під час прес-конференції як ван Ромпей, так і Баррозу натякали на згадане вище правосуддя (без конкретизації прізвищ), як про один з трьох бар’єрів, які стояли на заваді підписання Угоди про асоціацію в листопаді минулого року. Інше питання – останні вибори, з приводу яких у Європі виникло багато сумнівів. У цьому ж ключі – справа прийняття нової виборчої системи згідно з опрацьованим європейськими експертами ще кілька років тому документом. Насамперед ідеться про введення відкритих списків у парламентських виборах. Треба визнати, що Київ специфічно трактує опрацювання консенсусу в цьому питанні, незаконно позбавляючи напередодні саміту депутатських мандатів Домбровського та Балоги-молодшого. Третьою «перешкодою» є питання прокуратури та нагальна потреба її реформування, а також у ширшому контексті – потреба змін у судочинстві.
Формально йдеться про три бар’єри, однак у дійсності існує цілий пакет вимог до України, прийнятих Радою міністрів закордонних справ Євросоюзу від 10 грудня 2012 р. В лютому ці вимоги, як пише «Українська правда», неофіційно передав єврокомісар Штефан Фюле прем’єрові Миколі Азарову. Проте, навіть якщо Київ спроможний так швидко підлаштуватися під вимоги, пов’язані з роботою над новою Конституцією, удосконаленням законодавства у боротьбі з корупцією або прискоренням праці над лібералізацією візового режиму, усі ці зусилля можуть змарнуватися, а Київ муситиме надовго забути про інтеґрацію з ЄС, як не будуть виконані три згадані вище вимоги.
Євродепутат Павел Коваль під час зустрічі з журналістами в Києві в Інституті світової політики 15 лютого говорив про можливості, які дає дипломатія, дозволяючи опрацювати компроміс. Однак здається, що сьогодні все зрозуміле – Україна повинна виконати увесь пакет вимог ЄС. З неофіційних джерел відомо, що в ході свого лютневого візиту в Україні Штефан Фюле нібито сказав: «Це – пакет вимог, і ви не можете вибирати – це ми виконуємо, а це – ні. Доки не виконані всі вимоги, вважається, що не виконано жодну з них».
У травні ЄС проведе контроль рівня виконання зобов’язань перед ЄС. На червень заплановане засідання з питань співробітництва Україна – ЄС на рівні прем’єрів. А у вересні міністри закордонних справ мають прийняти рішення у справі України. Не секрет, що серед країн, які сильно сумніваються щодо підписання Угоди про асоціацію, є Німеччина, Франція, Італія, а також, імовірно, Швеція. Отже, важко сподіватися на їхню «гнучкість» напередодні листопадового саміту у Вільнюсі.
От, усе залежить від української сторони. Чи справді українська влада на чолі з президентом Віктором Януковичем прагне інтеґрації з європейськими структурами? Нещодавно один з відомих українських політтехнологів переконував мене, що Янукович дійсно хоче підписати цей документ. Не заперечую, можливо він справді цього бажає. Однак ніде правди діти, якось не дуже видно рішучість у проведенні реформ у державі.
Здається, в ієрархії цілей Віктора Федоровича на першій позиції – запевнити передачу влади після 2015 р. На жаль, коли я чую висловлювання представників української влади, у мене складається враження, що для них угода – це насамперед питання вільної торгівлі на величезному європейському ринкові. Цінностям там немає місця. Отож, оптимістом бути нелегко. Що це означає? Те, що принаймні до 2015 р. цю тему знімуть з порядку денного. 2014 р. відбудуться вибори до Європарламенту, а у 2015-му – до Верховної Ради. А тому для угоди в цьому виборчому календарі місця не знайдеться. Чи означатиме це, що Україна вступить до Митного союзу? Не обов’язково. Здається, що В. Янукович принаймні до 2015 р. намагатиметься скористатися методами Леоніда Кучми і збереже дистанцію, не відмовляючись від євроінтеґрації. Раніше цю стратегію називали «політикою багатовекторності». Але ж Янукович – це не Кучма. ■
