Валерій Майданюк ■ ПОДІЇ ■ №20, 2016-05-15
Про життя переселенців з Донбасу, про ситуацію в окупованих реґіонах Донеччини і про подальші перспективи військового конфлікту на сході України в розмові з політологом, журналістом та викладачем з Донецька Сергієм Стукановим, який був змушений покинути Донбас і сьогодні мешкає у Львові.
Валерій Майданюк: Сергію, приїхавши з Донбасу до Львова, чи зіштовхнулись Ви з упере-дженим ставленням, стереотипами або неполіткоректністю?
Сергій Стуканов: Я жодного разу не відчував до себе якогось упередженого ставлення. Можливо, тому що я україномовний, соборник та прихильник ідеї української держави. Очевидно, якби я мав інший погляд, то, можливо, інше було б до мене ставлення. Але я достатньо швидко відчув певну увагу до своєї особи, десь тут моя слабкість, яка мене всюди виштовхала, вона обернулася, може, навіть і певною перевагою.
Як би Ви оцінили роль держави у допомозі переселенцям?
Я б не сказав, що держава особливо допомагає. Я зареєстрований як переселенець і півроку одержував ту допомогу, яку держава дає на сплату комунальних послуг, – це 442 гривні на дорослу людину, приблизно 800 грн., якщо людина чи пенсійного віку, чи неповністю справна. Це і є вся допомога від держави. Але навіть цю допомогу реально почали виплачувати через три-чотири місяці після реєстрації. Крім того, «довідку переселенця» видали, та вона діяла тільки півроку, а щоб її поновити, треба багато ходити по інстанціях і стояти у великих чергах. Тепер уже президент підписав закон, щоб ці довідки стали безстроковими, тож нарешті можна буде не ходити і не продовжувати їх.
Мені здається, основна проблема держави в тому, що нема стратегічного уявлення, що робити з переселенцями, що робити з окупованими територіями, з людьми на окупованих територіях. Рік тому велися дискусії, чи потрібна блокада, чи треба зупиняти соціальні виплати, кому зупинити, кому не зупиняти. Держава поводиться реактивно, тобто вона реаґує на якісь виклики, діє ситуативно, але нема чітких тез і чітких положень, як ми поводимось. Є на громадському рівні групи ініціативи, які намагаються виписувати рекомендації, але держава не особливо зацікавлена в тому, щоб їх вислухати і взяти до уваги.
Як живеться вашим знайомим, близьким чи рідним на окупованих територіях? Чи дійсно там настільки погане життя, як говорять українські ЗМІ?
Все повернулося приблизно в 1990-ті роки. Там дуже багато виробництв, дуже багато фірм закрилося, якщо це були іноземні капітали, то вони повиїжджали. Люди, які мали нормальні зарплати, сьогодні змушені жити на мізерну зарплату. Звичайно, є великий прошарок тих, хто на тому наживається. Це і функціонери, і так звані військові ополченці, які там грабують, займаються мародерством тощо. Росія вливає мільйони рублів, на які й функціонують суто екстенсивним чином ці квазіутворення, але власного потенціалу для розвитку там нема. Шахти закриваються, за намагання випросити зарплату чи за мітинґи людей звільняють. Якихось особливих перспектив для розвитку в реґіоні нема.
Чи місцеві мешканці окупованих територій критикують терористів за погані умови життя?
Відкрито говорити ніхто не наважується. Максимум, на що наважуються люди, це на безсторонню критику всіх, «бо всі там дістали, допекли, забирайтесь геть», але сказати, що ти за Україну, навряд чи хтось би наважився.
Інколи місцеві проросійські симпатики критикують їх за те, що вони стріляють і з України прилітає «атветка», але в такому стилі, мовляв: «підіть відженіть українців далі, чому ви такі невдахи, що фронт не можете відсунути?»
Який, на Вашу думку, приблизний відсоток переконаних прихильників сепаратизму в реґіоні?
Це певне активне ядро колаборантів, затятих прихильників Росії і достатньо велика частка, така собі «сіра зона» людей, які просто виживають, але, очевидно, не симпатизують жодній зі сторін. Є також достатньо вузький прошарок патріотів України, які ніяк не виказують цього, з огляду на небезпеку переслідувань. Відсоток таких людей, які чекають на Україну, може навіть сягати третини, а може й четверті населення реґіону. Загалом кількість переконаних прихильників України може бути навіть більшою, ніж ми могли собі уявити. Не треба цього недооцінювати, просто люди мовчки чекають визволення.
Сьогодні говорять про особливий статус Донбасу. як вважаєте, чи потрібний реґіонові такий статус і в якому форматі?
Там не може бути ніякого особливого статусу. Особливий статус означатиме законодавче або навіть конституційне закріплення цих феодальних володінь, а тепер уже навіть не феодальних, а військово-кримінальних. Україна у здоровому глузді не може цього зробити, допоки ми ці реґіони не звільнимо. Будь-яка окупація не може пройти безслідно, там люди аґресивно налаштовані до України. Тому має бути певний перехідний період для реґіону, але такий, що не надає якісь ексклюзивні права, а навпаки, у дечому їх обмежує на певний період часу. Сьогодні дискутується проблема обмеження у виборчому праві або обмеження в пасивному виборчому праві для тих, хто співпрацював, організовував діяльність окупаційних адміністрацій.
Яким бачите вирішення проблеми війни на Донбасі та перспективи існування «ДНР-ЛНР»?
Є два варіанти. Перший варіант це те, що Росія дуже серйозно буде страждати, адже ці утворення тримаються суто на російській присутності. Росіянам дуже сильно припікатиме економічна ситуація і ціни й вони підуть на формальне виконання Мінських угод. Тоді росіяни дадуть провести вибори, але скоріш за все вони не погодяться на виведення військ та на передання контролю над кордоном. Якщо навіть формально Мінські угоди будуть виконані, то Україна лише формально відновить владу, але фактично вони залишаться під контролем росіян. Однак більш вірогідним є сценарій, за яким росіяни не виконуватимуть Мінських угод, а тоді все це триватиме ще кілька років у такому собі замороженому стані: ні війна, ні мир, за прикладом Придністров’я. Тоді все залежатиме від становища Росії. Якщо в РФ почнуться дезінтеґраційні процеси, як зазначають деякі геополітики, то ці донбаські утворення без Росії будуть нежиттєздатні, мертвонароджені. Але є небезпека, що ми ще довго будемо пережовувати, перетравлювати цю ідею окремішності Донбасу. Якщо домінуватимуть ці реконструктори, як-от Гіркін, які намагалися, як некрофіли, зібрати напіврозкладене тіло совка (зараз вони відроджують радянську піонерію тощо), то це означатиме абсолютний погляд у минуле, абсолютну безперспективність. Єдиний наш основний плюс в тому, що коли ми все-таки дивимося не в минуле, а в майбутнє, то ми там бачимо вільну економіку, а це Європа, а не Росія. А якщо бачимо Європу, – тоді нема іншого виходу, лише нам бути з Україною. ■
