Павло Лоза ■ РЕПОРТАЖ ■ №4, 2015-01-25
Колись я більше російською мовою говорив, але тепер стараюся частіше українську вживати. Тому звертайтесь до мене: «Олександр».
Mówcie, mówcie…
– Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus!, – говорить чоловік, одягнений у військову форму. Це Роман, український доброволець батальйону територіальної оборони в Новограді-Волинському.
– Na wieki wieków, – відповідають волонтери з Варшави, які привезли допомогу для українців.
– Mówcie, мówcie po polsku. Ja też jestem Polakіем, – заявляє доброволець. Сідає в машину волонтерів і разом їдуть у сторону казарми. У ній розміщається батальйон Романа. Частина нараховує 450 чоловік.
– У нас у батальйоні дуже багато етнічних поляків. Ми самі йшли як добровольці. Що нам було робити? Коли вже Росія почала аґресію, то виникла така необхідність. Це ж наша земля, – говорить Роман, який приймає від волонтерів пакети з медикаментами. – Наша армія була розвалена, були зменшені склади. У березні мало частин було боєздатних. Як почали призивати у військо, то найбільше з Житомирської області призвали.
За офіційними даними найбільша сукупність поляків в Україні є саме на Житомирщині. Загалом польської меншини в Україні 144 – 900 тис. чол. (неофіційні дані говорять навіть про 2–3 млн. чол.). Поляки становлять в Україні близько 2,4% всього населення держави.
Знаємо, що робити
Волонтерів з Польщі біля казарми вітає Василь. Він, як і Роман, до березня 2014 р. був військовим у запасі. Від квітня є командиром добровольчого батальйону в Новограді-Волинському.
– Тепер хлопців мало, бо поїхали додому. Звичайно, щось там удома треба зробити, відсвяткувати. Хлопці переважно з Житомирщини, але теж є хлопці із Сумщини, зі Львова, Чернігова, Києва, – перераховує командир.
У Криму, де від липня стояв його батальйон, бойових дій не було. Але постійно були провокації. За даними українських експертів, у Криму зараз навіть 50 тис. російських військ.
– Росіяни щораз під’їжджали до встановленого кордону і зупинялися. Випускали безпілотники. Ми постійно були в напрузі. Наш склад знаходився в такому стані, що вже самі готові були піти вперед. Але всі знають, що не в Криму нам тепер воювати. Порядок спочатку треба навести в Донецькій та Луганській областях, – говорить Василь і повертає голову у сторону площі, де стоять БТР-и, вантажівки, кілька «швидких».
– Самі бачите. Зараз у нас головне завдання – відновити техніку. За півроку ми вклали багато грошей у її ремонт. Це все було б неможливе без допомоги громади Житомирщини та людей з Києва, Сумщини, – наголошує.
Брат мені телефонує
Коли у квітні Василь почав створювати цей батальйон, не було ні однієї машини. Техніку привезено з інших військових частин, але найбільше добровольців підсилили приватні люди і підприємці. Сама казарма теж була запущена. Як тільки в місті оголошено, що постане підрозділ, то за два дні зібралися люди, щоб її прибрати й облаштувати. Серед таких людей був Саша, власник фірми.
– Колись я більше російською мовою говорив, але тепер стараюся частіше українську вживати, – починає обережно Сашко. Вітаючись з волонтерами, він зразу просить, щоб зверталися до нього «Олександр». Він став волонтером у березні минулого року. Спочатку возив допомогу в Крим, опісля – в АТО. Від квітня допомагає ще й батальйонові з Новограда-Волинського.
– Знаєте такий анекдот: чому в Україні нема ядерної зброї? Бо волонтери не мають де її купити, – починає дотепно розповідь про свої поїздки в зону бойових дій. – Навіть таке буває, що для деяких добровольців волонтери возили зброю, куплену десь там на чорному ринку. Я сам знаю, що для військових не вистачає медикаментів, теплих речей. І таких звичайних речей, як білизна, бо коли пораненого беруть у шпиталь, деколи треба різати одяг. Це може невелика, однак проблема, бо військовий після операції не має у що одягтися. Мені самому довелося й бензин возити і свій віддавати, щоб хлопцям генератори струму діяли. Постійно треба вирішувати проблеми, – розповідає волонтер. – Більшість жителів, які лишилися в зоні АТО, налаштовані позитивно до України, а деякі власними силами борються з сепаратистами. Коли я возив туди речі, то спілкувався з цими людьми. Вони казали, що інколи самі ловлять тих сепаратистів. Повірте, місцеві дуже активні і допомагають нашим військам.
Для роз’яснення ситуації, Олександр розповідає про свого рідного брата, який живе недалеко від Донецька.
– У нього навесні було більш проросійське налаштування. Як і інші, мій брат був теж одним з тих, хто наголошував, що «зарплати будуть кращі в Росії, ніж в Україні». Але вже помінялося! Нещодавно телефонував мені, щоб я йому полагодив бронежилет. Хоче приєднатися до групи чоловіків, які формуються і хочуть стати добровольцями українських сил, – усміхається.
Слава Україні
– Усе, що тут бачите, весь час у процесі. Люди потребують десь відпочити, їх треба нагодувати, мусять десь помитися, треба зодягнути. У квітні ми не мали жодного літра пального, жодної машини. Все завдяки людям удалося зробити, – твердить командир Василь.
У його батальйоні більшість – це досвідчені військові. Лише 5% батальйону досі не мало з армією нічого спільного.
– Є в нас дуже молодий хлопець Віталік. Ми називаємо його «Cлава Україні». Він полагодив машину, але вона постійно псується. Він знайшов волонтерів у Києві, які ремонтували її трішки. Поміняв уже всі колеса, двигун і багато чого іншого. мабуть, краще було вже нову машину купити, ніж цю ремонтувати…. Але він постійно каже, що вона поїде і кличе «Слава Україні», – сміється Василь.
Тему відомого заклику піднімає Олександр.
– «Слава Україні» – це не бандерівське гасло! Я добре знаю, що в Польші говорять, що ті, хто його вживає, бандерівці! Історії належна шана, але не про це нам ідеться тепер. Сьогодні гасло «Cлава Україні!» дійсно від душі іде, – намагається пояснювати волонтер. – Я зустрічався і зустрічаюся часто з поляками. Останнім часом у мене гарцежі були і теж питали. Завжди кожній стороні пояснюю, що це, що колись сталося, ми всі в тому винні. Отже ми в Україні теж спочатку повинні подивитися на свої руки.
Залишилися одні
Батальйон територіальної оборони з Новограда-Волинського, якому волонтери з Польщі привезли теплий одяг та медичну допомогу, як і багато інших підрозділів залучено восени до складу Збройних сил України. Тепер єдиним батальйоном, який не підлягає ЗСУ, є «Правий сектор».
– Знаю, як у Польщі про них кажуть… Але насправді добровольці з «Правого сектору» дуже бойові і витривалі, – вважає Роман.
До розмови приєднується Олександр.
– Там є багато патріотів. У них нема ніякого забезпечення, бо це не був територіальний батальйон оборони. Не мають зарплати, а в разі поранення чи загибелі держава не виплатить ні їм, ні їхнім сім’ям жодного відшкодування. Часто й самі хлопці цього батальйону кажуть, що їм грошей не потрібно, бо вони просто там «за Україну». Це дуже відважні і серйозні люди, – переконує волонтер. – Сьогодні в деяких підрозділах бійці міняються, а добровольці «Правого сектору» вже кілька місяців стоять в АТО і міняються тільки між собою. Я мав нагоду з ними спілкуватися, це справжні патріоти. У їхніх рядах дуже багато хлопців зі Східної України, – продовжує Олександр, який знає їх ще з Майдану.
– Під час революції думав я про них, як і інші, що це радикали. Чомусь мені не відповідали. Але відтоді багато що сталося в Україні. Путін вислав свої війська і тепер треба Україну захищати. Я бачу, що «Правий сектор» справді виконує своє завдання. Думаю, у такий момент, в якому зараз опинилася Україна, вони є відповідальними патріотами своєї держави.
Некомфортно не завершити справу
Олександр їздив з допомогою не лише в зону АТО. Він відвідував і поранених військових у лікарнях. Восени в одній з лікарень у Тернополі познайомився з 24-річним хлопцем.
– Вибух міни молодому добровольцеві серйозно поранив ногу. Я пробував йому пояснити, що вже для нього достатньо бойових дій, він повинен мати якусь повагу до ситуації і поїхати додому. Але, здається, не послухав мене і повернувся на схід. Таких осіб я знаю дуже багато, – розповідає Олександр. – Це, певно, і є братерство,– задумується він.
– Це питання незавершеної справи, – відповідає Олександрові командир.
– Я лише тиждень удома, а вже мені туди, на схід, хочеться їхати. Якось почуваю себе некомфортно, бо є почуття незавершеної справи. Уже стільки людей загинуло, що тим більше нам хочеться довести до кінця цю справу, – говорить командир.
Сам батальйон командира Василя у Криму не зазнав жодних страт у людях. Однак від початку війни поховано вже вісім добровольців, уродженців міста або околичних сіл.
– Кожного шкода. Сумно, але, на жаль, власне так сьогодні відроджується в нас нація. В Україні ми починаємо сьогодні думати, що дійсно має бути «Cлава всім українцям», – говорить волонтер. – Україна – це тепер один народ. Я сам маю польське коріння, але часто говорю російською мовою і почуваюся росіянином. Але коли мої діти почали ходити до школи і я пропонував їм, що буду купувати їм книжки російською мовою, відмовилися. Мої діти сказали, що хочуть вчитися і спілкуватися тільки українською мовою, бо живуть в Україні. Я тоді зрозумів, що треба починати з дітей, а не з нас. Даймо наймолодшим альтернативу. Тоді все з часом стане на своє місце.
Роман, колишній офіцер українського війська, а сьогодні доброволець, прощаючись з волонтерами з Варшави, заявив: «Ну от, такі в нас нині реалії. Але ми переможемо, тільки трохи часу для цього треба. Переможемо, бо то наша земля».
Роман з батальйоном 14 cічня приступив до виконання бойових обов’язків на першому плані оборони в зоні АТО. Десь на Донеччині.
* * *
Збірка грошей на допомогу і доставлення її на початку січня до батальйону з Новограда-Волинського відбулося в рамках акції «Zimno». Інформації про саму акцію знайдете в мережі Facebook. ■
