Анна Кирпан ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №28, 2015-07-12
Суспільно-культурні товариства «Надсяння» і «Лемківщина» на початку червня організували в Івано-Франківську конференцію «Депортації етнічних українців з Польщі в 1944–1946 роках – трагічна сторінка в історії України».
Не для того, щоб роз’ятрити рану…
Саме вони звернулися з такою ініціативою до Івано-Франківської обласної державної адміністрації. Безпосередньо підготував і провів конференцію Інститут історії, політології і міжнародних відносин, що є структурним підрозділом Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Відкрив конференцію ректор університету, доктор політичних наук, професор і водночас дослідник цієї проблеми Ігор Цепенда. Він відразу зауважив, що тема конференції є однією з найбільш складних в українсько-польських стосунках: «Це проблема, про яку потрібно постійно говорити. Про це говорять і поляки, про це говорять німці, про це говоримо і ми. Не з цією метою, щоб роз’ятрювати рани і говорити: ось, поляки були сякі-такі, і ось німці були сякі-такі… Ні, ми повинні зробити для себе висновки. Ми повинні змусити владу будь-якої країни, яка буде мати прагнення реалізувати подібний сценарій, пам’ятати, чим такі сценарії закінчуються. Тому це дійсно великі уроки трагедії, яка не повинна повторитися. І завдання істориків, дослідників, які займаються цією проблемою, дати всім зрозуміти: це була велика трагічна помилка, внаслідок якої постраждали в період сталінізму народи Центрально-східної Європи і, зокрема, наш український народ»,– говорив І. Цепенда.
Погляди істориків
Першу доповідь виголосив доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України Ігор Райківський. Доповідач, навівши численні приклади співпраці в галузі культури чи літератури, зазначив, що однак «тенденція українсько-польських стосунків, починаючи з середини ХІХ століття, розгорталася з дедалі більшою конфронтацією. Особливо загострилася ситуація з політизацією українського і польського рухів у кінці ХІХ ст.., коли виникають перші партії і вони займають кардинально протилежні позиції». І. Райківський згадав і про пізніші спроби порозуміння, в період І Світової війни та в міжвоєнне двадцятиліття, як-от «київський похід» 1920 р., про угодовський табір, так звану нормалізацію українсько-польських стосунків.
У свою чергу професор кафедри історії слов’ян Петро Федорчак наводив багато прикладів, які допомагали побачити цілісну картину історичних подій. «Метою депортації було, по-перше, безпосередньо уникнути національних конфліктів, яких боялася і польська, і радянська влада, а по-друге, польська влада ставила мету створити однонаціональну державу», – заявив професор. Він розповів, що виселення, яке розпочалося з 15 жовтня 1944 р., згідно з планом мало завершитися 1 лютого 1945 р., але опір виселенню був настільки сильний, що акцію довелося продовжити. «Потроху люди погоджувались, бо потрапили в безвихідне становище, зокрема багатьом фашисти знищили житло, а ще і поляки довкола створили для українців нестерпне становище. Так звана добровільна евакуація стала насильницькою депортацією, бо з боку польської влади чинилося насилля», – відзначав дослідник. П. Федорчак багато розповів і про виселення зі Східної Галичини поляків, яке теж не проходило гладко і комфортно. При відмові від переїзду їм погрожували насильним відправленням на роботу на Донбас або на інші так звані будови комунізму. Сам викладач виріс у селі, де й сьогодні живуть польські родини, і яке є прикладом порозуміння та добросусідських відносин.
Історик Степан Корбут зосередився на політико-правовій оцінці депортації. Він пригадав, що на 25-му році незалежності України не прийнято жодного законодавчого акту, який хоча б частково реґулював питання, пов’язані з депортацією українців у 1944–46 рр., але і 1951 р. «Наша держава мала би сьогодні чітко означувати, що Україна й українці за цю трагедію моральної відповідальності нести не можуть, бо вони є жертвами, а не учасниками чи ініціаторами цих процесів. Чому ж держава Україна не може порушити кримінальні справи проти ініціаторів проведення депортацій – не тільки українців, але й поляків? Є ж конкретні виконавці, є конкретні прізвища. Десь же доживають вік і безпосередні виконавці, які спалювали хати, які били людей прикладами або вбивали, розстрілювали», – заявив історик.
Погляди депортованих
Найбільш живим був виступ-свідчення Федора Василькова, який належить до «Бескидського земляцтва», лемківської міжреґіональної громадської організації, що входить до товариства «Лемківщина». Ф. Васильків прекрасно пам’ятає день 6 червня 1946 р., переддень Зелених свят. Була пора сінокосів, тож вони з батьком зранку поїхали на своє поле. Раптом туди прибігла мати. Повідомила страшну новину: на обійстя прийшли два військові зі зброєю – радянський та польський представники – і грубо приказали чимскоріш збиратися до виїзду. Вже. Назавжди. Коли повернулися додому, «уповноважені» вже сортували їхнє майно, вибирали собі, що сподобалося. Звеліли їм за півгодини повкидати на віз те, що візьмуть із собою. А тільки-но віз рушив, виселенці оглянулися востаннє… І побачили страшне: військові підпалили їхню хату! Та не дали гасити…
Їхали з односельцями до Тісної, тоді до залізничної станції Загір’я. Багато було ще поневірянь, поки депортовані оселились у Єзуполі і згодом, у перші роки життя в СРСР. Сьогодні переселенці з «Бескидського земляцтва» часто їздять на свою рідну землю, зокрема в села Довжиця, Луг, Струбовисько, Ветлина, Смерек та інші. Впорядковують цвинтарі, моляться на могилах предків, на місці знищених церков установлюють пам’ятні хрести. Завжди беруть із собою дітей та онуків. Щоб пам’ятали…
Виступила також голова суспільно-культурного товариства «Надсяння» в Івано-Франківську Любов Гринчишин, що народилася в Бушковичах біля Перемишля. Вона розповіла, що 16 вересня минулого року в Києві відбулися підкомітетські слухання у справі депортацій з Польщі. Прийшли представники громадських організацій та декілька депутатів, прийнято резолюцію, однак справа фактично не зрушилася з місця. Ішлося про статус депортованих для переселенців, про безвізовий режим перетину польського кордону, запровадження єдиного Дня пам’яті про депортацію та встановлення в Києві монумента – символічного знаку тієї пам’яті.
У свою чергу, голова товариства «Лемківщина» в Івано-Франківській області Степан Криницький, виступаючи, згадав, що перед ІІ Світовою війною польська влада не давала українцям розвивати свою культуру, провадити шкільництво. «Війна трохи цю експансію зменшила, почалася деяка відлига для українців. З Галичини втікали свідомі українці, перебирались на Захід через Польщу, Словаччину. За тих 3–4 роки відкрито гімназію в Криниці, відновлено бурсу в Перемишлі, і трошки українцям стало легше». Але це полегшення тривало недовго, бо поляки взяли реванш над українцями, здійснивши виселення в Україну та Акцію «Вісла». Присутніх на конференції лемко з Криниці переконував: «Для чого це було зроблено? Щоб боївки УПА не мали підтримки? Ні, однозначно для денаціоналізації!».
Обійшлося без дискусій
Хоч під час конференції згадувалося про гармонійне будування стосунків у майбутньому, водночас, пам’ятаючи історію, в польських та українських шкільних підручниках, книжках, фільмах, ЗМІ спільна історія виглядає неоднаково. У Польщі не сприймають УПА та ОУН як такі, що боролися лише за незалежність України, як вважає сьогодні більшість людей у Галичині. Також є різне ставлення до польських формувань, які діяли під час депортації. У Польщі сьогодні існує навіть думка, що виселення півмільйона людей в Радянський Союз було абсолютно добровільним переїздом, без жодних елементів примусу. В Івано-Франківську акцентували передусім на трагедії українців (і це зрозуміло), було сказане дещо про виселення зі Східної Галичини поляків. Про інших виселених – білорусів, росіян чи русинів взагалі не йшлося. Русинів згадано виключно в контексті політичного русинства як сучасного неґативного суспільного явища на Закарпатті. Як примирити ці всі погляди? Як і де шукати компромісів? Що для цього сьогодні роблять українські історики? Через брак дискусії на конференції не можна було почути відповіді на ці запитання. А якщо виселенці одержать, як тут говорилося, статус депортованого, то чи буде це відновлення справедливості? І що він змінить? Та і скільки осіб, зрештою, отримають статус депортованого, якщо народжених на території Польщі до 1946 р. стає щораз менше? Хотілося подискутувати, почути думки шанованих істориків, але… залишається надіятись, що наступна конференція на цю тему таки доповниться загальною дискусією. ■
