(гс) ■ ПОГЛЯДИ ■ №50, 2015-12-13
У рамках цьогорічних ювілейних конференцій ОУП проводилися також дискусії у вигляді «круглого столу». Варшавський «круглий стіл» великою мірою був присвячений питанню відносин нацменшини і міґрантів. Була проаналізована ситуація українства у столиці, обговорені загальнопольські виклики та представлено декілька цікавих ідей.
Викликом залишається взаємне пізнання меншини та українських іміґрантів. Справа в тому, що в міґрантському середовищі українців постійно з’являються нові люди. Відомо також, що частина з них нічого не знає про українську меншину в Польщі, а в момент пізнання не розуміє зосередження останньої на питанні історичної пам’яті. Власне тут відкривається поле для спільних ініціатив, тим більше, що тепер в Україні йде процес відтворення історичної ідентичності. Створений у Варшаві силами меншини і міґрантів Український дім – це те місце, яке й надалі треба використовувати для діалогу. Іміґранти можуть включатися в організування окремих меншинних ініціатив, проте для значної частини приїжджих українців головними проблемами будуть візи чи формальності щодо працевлаштування або навчання. На рівні організації обов’язково треба проводити координацію, тому що сьогодні окремі заходи меншини чи іміґрантів часто відвідує лише кілька осіб. Тут, як і на конференції, багато місця присвячено спільному навчанню української мови. Доведення правовим шляхом до такої можливості – це один з кращих способів подолати бар’єри, оскільки покоління, яке буде разом рости, їх не відчуватиме. Водночас у Варшаві вже тривають опитування щодо утворення української школи, а це черговий виклик, зокрема для Посольства України. Для збільшення привабливості української освіти з’явилась ідея проведення у різних реґіонах Польщі курсів бойового гопака. У Варшаві цей механізм уже спрацьовує.
Під час дискусії появилося також декілька ідей щодо промоції українства у столиці. З одного боку, це пропам’ятні дошки, присвячені відомим українським письменницям та громадським діячам Олені Телізі та Атені Пашко, долі яких пов’язані з містом. Так само варто виходити назустріч сучасних українських відомих артистів та організувати хоча б 2–3 престижні заходи, якими зацікавляться як мас-медіа, так і ширша публіка. Це була б спроба виходу і до тих людей, яким українство не асоціюється з привабливою пропозицією, особливо в культурному плані. Варто також виходити до елітарних польських установ, наприклад, філармонії, з запитанням щодо можливості українського репертуару. Поява в таких місця українських акцентів може впливати на зацікавлення українством молодого покоління. Проте дотеперішній досвід показує, що не обійдеться без виховування поціновувачів вищої культури. В організаційному плані треба зробити своєрідний перегляд. В Інтернеті люди записуються на проведення різних ініціатив, підтримують їх, але в дійсності знову-таки появляється всього декілька осіб. Тут також видно, що просто не спрацьовує зв’язок та поінформованість. Запропоновано проводити у столиці, наприклад, раз на два місяці дискусійний клуб, оскільки інтернетний контакт не замінить живого обміну думкою й аналізу проблем. На столичному грунті заплановано провести опитування щодо очікувань громади. Це має дати розуміння мети активності і дозволити уникнути діяльності від ініціативи до ініціативи.
У ході варшавського «круглого столу» появилася й така думка, що нацменшина, зберігаючи відкритість, повинна не забувати про суто свої питання, як хоча б ідентичність «малих батьківщин». Якщо це навіть буде непривабливим для українських іміґрантів, воно все одно потрібне, щоб у майбутньому ці іміґранти мали партнера-меншину.
