Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-04-07
Церковний календар 2011, Видавництво Перемисько-Новосанчівської єпархії, Сянік 2011, 320 с.
Календар “Благовіста” 2011, Видавництво “Благовіст” Ґурово-Ілавецьке 2011, 280 с.
Ми, українці Польщі, вірні двох Церков, отримали прекрасні книги – календар “Благовіста” (видання УГКЦ) та “Церковний календар” Перемисько- Новосанчівської православної єпархії. Хтось зразу закине мені, чому прекрасні, бо ж графічним оформленням, об’ємністю не різняться вони від минулорічних випусків. Згода, але календарі перш за все побудовані на добрих словах, які наближують нас до Бога і Церкви, зокрема, допомагають усвідомити нам складне, але ж і багате минуле, теперішнє та сьогодення, на яких спираємо майбутнє нашої віри, культури, мови і звичаїв. В такому дусі видавці календарів закликають нас, попри складні обставини, у яких нам прийшлося жити, бути “чесними, любити своє, шанувати чуже, то й інші пошанують нас” (слова архієпископа Адама).
{mosimage}
“Церковний календар 2011”
Саме Перемисько- Новосанчівський православний архієпископ Адам і редакційна колеґія підготували вже 26- й випуск цього календаря, який щороку збагачується новими, рідкісними статтями про історію Церкви і церковного мистецтва в Україні та Польщі, а також літописом православного духовного життя в Польщі.
Словом Богдана- Ігоря Антонича “Батьківщина” славиться те, що найближче людині – “наші всі пісні і молитви щоденні, рідна мова – скарб, якого ти не згубиш”. Цей повчальний вірш, що істинно і переконливо розкриває дитині значення слова “батьківщина”, повинен увійти до канону обов’язкової поезії в українських школах. Хвала тим, що підібрали до видання такий рідко почутий вірш Б.- І. Антонича. Зрештою, календарна частина переплітається теж добіркою іншої поезії, особливо Шевченкової, яка читається немов молитва до Бога.
Книжкове видання укладене так, що статті насамперед переносять нас у давню сакральну історію, а відтак запрошують читача до сьогоднішніх подій з життя ПАПЦ. Професор Василь Пуцко представив мистецьке оздоблення української сакральної книги від середньовічного періоду до ХVІ ст., що дозволяє нам уявити шлях розвитку оздоблення українських рукописів.
Рекомендуємо поринути в другий вельми цінний матеріал того ж автора про церковні й музейні втрати України ХХ ст. Науковець зразу застерігає, що з’ясувати обсяг втрат лише ювелірних виробів практично неможливо. Утрати вимірюються лише численними зруйнованими монументальними спорудами (особливо в Галицькій Україні), архітектурними ансамблями, зокрема монастирями, з яких пропали цілі іконостаси і сотні ікон.
Продовженням теми є представлення історичної долі деяких церковних реліквій Перемишля. Володимир Александрович найстаршою пам’яткою нині в місті вважає чудотворну ікону святого Миколая, що зберігається в соборі Івана Хрестителя. Традиція шанування цієї ікони поширювалася на реґіон настільки, що виконувались її копії (доказом є ікона у Волі -Сеньковій) та ґравюри (герб перемиського єпископа Атанасія Шептицького на ґравюрі 1759 р.).
Для заглиблення в українсько- польську історію І пол. ХХ ст. варто заглянути в статтю Олександра Колянчука про пастирські курси вояків армії УНР у Каліші.
Здавалося, що Шевченка і про Шевченка вже все знаємо. Коли вчитатися в матеріал Романа Галана про Шевченкове трактування України і Козаччини, то виявляється, що ми в ілюзії… і на вічному шляху до Шевченка. На думку автора (у якого кожна фраза – то глибокий, ориґінальний аналіз і власна рефлексія над окремим рядком поезії) Шевченко “зумів усвідомити українцям їхню велич в ретроспективі століть та водночас вказати їхній потенціал розвитку у віках наступних”.
Читач може теж дізнатися про реформу чернецтва в уніатській Церкві. Автор о. проф. Мар’ян Бендза веде нас дорогою чернечого життя, яке знаходимо вже в Старому завіті. Монастирі є не місцем втечі, а лише місцем якісно інших відносин із зовнішнім світом. У Київській митрополії монахи дотримувалися правил св. Василія Великого, а важливим моментом для розвитку чернечого життя в цій єпархії було встановлення Берестейської унії (власна концепція монашого життя, про яку ширше можна дізнатися зі статті, а також про долю монастиря і церкви в Улючі).
Годі перерахувати всі матеріали, які мають велику пізнавальну силу. Згадаймо хоча б, що Григорій Купріянович представляє ікону Божої Матері “Скоропослушниця” в Тересполі, яка почала мироточити. Туди поспішають тисячі паломників.
У календарі є інформація про освячення церкви в Команчі, церковні празники, поїздку до православних братів у Сербію та про інші події в єпархії, невтомним настоятелем якої є Перемисько- Новосанчівський архієпископ Адам – патріот і людина великого спокою. Ужинок його єпархії представлений у календарі, який повинен мати кожен свідомий українець
{mosimage}
“Календар “Благовіста” 2011″
У цьогорічний календар УГКЦ запрошує нас 9 авторів, які ведуть читача в суть духовного життя, а також вказують на різні історичні моменти з існування Церкви.
Отець Ярослав Москалик, продовжуючи тему календаря на 2009 рік “Чому служити”, робить спробу аналізу потреби і цінності служіння взагалі (попередня стаття зосереджена на духовному служінні). Доцільність служіння через працю іншим – тобто другій людині, родині, суспільству, народу, державі і світу – надає людині особливої мотивації для ретельного підходу до всіх деталей, пов’язаних з працею. Варто вчитатися в підрозділ “Відверте служіння”, бо стосується він стану збереження рідних цінностей серед української меншини в Польщі.
З черги диякон Петро Сивицький представляє нам проблему покликань, міркує над окремими видами покликань: тобто до єпархіального священства, чернечого сану, дияконату і нижчих чинів, а також накреслює основні завдання християнина і греко католика. Автор точно подає всі права і обов’язки тих, які ідуть дорогою покликання.
Про значення літургії як джерела пізнання Бога розповідає нам о. Богдан Панчак і водночас усвідомлює, що з 6 млрд. людей Землі лише одна четверта “притягнута” до Христа.
Подаючись у глибоку історію східної Церкви, автор Марко Мельник представляє проект католицько- православної унії в 1590-95 рр., коли православна ієрархія 1595 р. висунула ідею єдності між Київською митрополією та Римом. Однак документи й переговори в остаточному варіанті довели до розриву з Царгородським патріархатом, тобто з матірною Православною церквою. Цінні деталі з того періоду можна прочитати на 128-152 сторінках календаря.
Врешті переходимо до більш легких, на мою думку, тем, які переплітаються ілюстративним матеріалом. Слідами церковного будівничого початку ХХ ст., архітектора Льва Левинського подався редактор Богдан Тхір. Архітектор жив у Львові і творив непересічні будівлі не тільки сакрального характеру. А всі вони сперті на українській народній традиції. Ряд таких храмів відвідав сам автор. В Суходолі на Львівщині за проектом Л. Левинського зберігається в повній красі церква, що зображують знімки. У Польщі в Плазах, Торках і Перемишлі знаходяться святині, збудовані за проектом цього ж архітектора. Усі – представлені у світлинах.
Про драматичну історію “Святоюрської мадонни” Олекси Новаківського та його великий авторитет у галицькому суспільстві 30- рр. пише Любов Волошин зі Львова.
Професор Михайло Лесів рецензує працю Юрія Осінчука про українську богослужбово- обрядову лексику. Цікаво прослідкувати релігійно -церковну термінологію, якою щораз активніше користується Церква у вільній Україні.
Гортаючи далі сторінки цінного календаря, не можна обминути інформації про заслуженого для України політика, дипломата, митця, доброчинця графа Михайла Тишкевича (1857-1930), що походив з українсько- литовського роду і мав безпосередні контакти з А. Шептицьким, М. Грушевським, С. Петлюрою та іншими видатними діячами тієї доби. Читачеві “Благовіста” доноситься публікація, яку брошурою видано під Римом і яку не так давно розшукав італійський науковець Андреа де Карло, про що пишуть Яна і Володимир Василенки з України. Граф у ній порушує церковні питання, зокрема унію з Римом.
Загалом календар змістовний, в календарну частину вставлено поезію і поширений він розділом “Роковини подій, про які варто пам’ятати…” з поділом на місяці.
Не забракло, як завжди, рубрики “Пом’яни, Господи, душі слуг Твоїх”, де видніють десятки прізвищ священнослужителів, які упокоїлися в повоєнній історії УГКЦ і які залишилися в нашій пам’яті, бо пригортали нас до Християнської Церкви.
Видання привабливе обкладинкою (на жаль, при ілюстрації не подано назви церкви), розміщенням матеріалів і гарним папером. Вартості книжці додає використання церковних печаток з документів 1920-40 рр., які зберігаються в архівах Львова.
“Наше слово” №15, 10 квітня 2011 року {moscomment}
