Ярослав Стех ■ ПОГЛЯДИ ■ №40, 2015-10-04
Разом з російською аґресією на сході України активізувалися реакційно-націоналістичні сили в Польщі. Вони масово приступили до вандалізму, розтрощуючи пам’ятники та могили УПА на території Польщі. Ця акція проти України переплітається зі співпрацею з реакційними силами Польщі, а дехто навіть твердить, що польські націоналісти перебувають тепер на службі Кремля. Дві реакційні сили стали союзниками і взаємно себе доповнюють. Вони намагаються розпалити ворожнечу між українським і польським народами. Легко можна прогнозувати, яку мету осягне Росія.
У Кремлі ніхто серйозно не трактує польських націоналістів, їх уважають силою, яку можна лише використати для відновлення Російської імперії. Однак, путінська аґентура докладає великі зусилля, щоб порізнити не тільки українців з поляками, а й запровадити дезорієнтацію серед інших народів Європи. Найбільше російській провокації піддається польський націоналістичний рух, який разом з Кремлем бореться проти українських сил, що відстоювали і відстоюють державний суверенітет України. За ініціативою Москви польські націоналістичні сили воюють навіть з могилами воїнів УПА. Одні і другі боялися партизанських загонів УПА в минулому, а тепер бояться навіть їхніх могил.
Нищення пам’ятників УПА в Польщі є нічим іншим, як прямим закликом українців до реваншу над польськими пам’ятниками на території Західної України. Польські фашисти подають руку путінській Росії. Звичайно, серед поляків дуже багато чесних і розумних людей, але чомусь немає прямої масової реакції проти злочину над українськими партизанськими могилами. Усі ми знаємо з історії, що такі злочинні дії є лакмусовим папірцем суспільства і дають вкрай неґативні та небезпечні наслідки в майбутньому, в результаті яких дуже часто жертвами є невинні люди по одній і по другій стороні.
Виходячи з таких міркувань, наспіла пора схаменутися і поставити наші національні взаємини на площину рівноправності. І за зло не відплачувати злом. Наші взаємини можна і треба будувати на засадах суверенності наших держав, демократії та верховенства закону й добросусідства. Саме за цей шанс боролися поляки 1980 р., а відтак розпочали 1989 р. втілювати його в дійсність. Про те ж саме мріяли українці, коли проголошували 1991 р. свою незалежність, коли виходили на Майдан, де проливали кров за повну свободу свого народу. Обидва наші народи приречені на вічне сусідство і мирну, дружню співпрацю на благо наших держав і Європи. Це – необхідність і великий виклик життя.
Пригадаймо, що українці не лише дозволили на Личаківському цвинтарі відновити польські військові поховання, які з наказу Кремля були знищені вщерть бульдозерами і залиті асфальтовою дорогою, але 24 червня 2005 р. з участю президентів Польщі – Александра Квасневського та України – Віктора Ющенка, а також глав двох католицьких обрядів: латинського – кардинала Мар’яна Яворського та греко-католицького – кардинала Любомира Гузаря відбулося врочисте освячення відновлених могил. І вони в непорушеному стані – до наших днів. Є ряд польських могил і в інших місцях України, де до них відносяться з повагою.
Невже ж польські поховання героїв мають більше значення, ніж могили українських героїв, які віддали життя за волю свого народу? Недаром кажуть, що культура народу визначається за таким принципом, за яким даний народ ставиться до могил померлих. Мертві не мають у собі ненависті і ворожнечі, тому заслуговують на загальнолюдську шану. Українські визволителі, воїни УПА живуть у серці українського народу, їхньої слави ворог не спроможний затерти.
Кожного року я відвідую рідне село, а вірніше, рідну землю. Моє село Вербицю в Томашівському повіті повністю знищено 7–9 червня 1947 р. під час злочинної Акції «Вісла». Залишився тільки цвинтар, свідок нашого минулого, той клаптик землі, на якому кожна грудка від найдавніших часів була полита ревно сльозами моїх предків. І ця земля для всіх нас становила святість, тому говорить з нами своєю, лише нам зрозумілою мовою.
Від часу відновлення української державності 1991 р. вихідці з мого села, а вірніше, вигнанці та їхні нащадки кожного року з різних сторін приїжджають на те святе місце помолитися на гробах своїх предків. На цьому старовинному цвинтарі зусиллями передусім українців з Канади і США 1995 р. споруджено пам’ятник воїнам УПА та односельчанам, що загинули в 40–50 рр. ХХ ст. в боротьбі проти цих нелюдів, які не вважали нас повноцінним народом. На ґранітній плиті пам’ятника викарбувано прізвища 100 наших визволителів і захисників з допискою: «Загинули у боротьбі за волю України». Вічна їм пам’ять! Ці наші молоді хлопці виявили священний героїзм у жахливу та жорстоку епоху. Вони віддали своє життя, щоб ми могли жити і передавати дітям їхню мужність, національну гідність і високий патріотизм. Вони були і залишаються справжніми провідниками українського життя, яке випливало з джерел української нації та її прагнення свободи. Глибоко шануємо їхній героїчний подвиг, який став навіки національним дороговказом у боротьбі за волю України.
Вандалізм над пам’ятником воїнам УПА на вербицькому цвинтарі викликав приголомшливі враження, наскільки наші вороги ненавидять волю українського народу. Вандали навіть не передбачували, що своїм злочином викличуть у серцях українців почуття священної шани до героїв УПА, які загинули героїчною смертю. Вони не враховують того, що руйнування пам’ятників викликає протилежну реакцію, і після такого злочину ідея УПА стає немовби євангелізацією нашого патріотичного духу.
Пам’ятник УПА осквернено не тільки у Вербиці. Я поїхав на гору Монастир біля Верхрати в Любачівському повіті. Там ті самі злочинці розтрощили пам’ятник-курган 62 воїнам УПА, які загинули 2 березня 1945 р. в боротьбі з НКВС. Історія цього пам’ятника особлива. Довго влада не давала дозволу на його спорудження в цьому місці. Справою займався від Спілки українських політв’язнів сталінського періоду Дмитро Богуш, якого навіть суд в Любачеві карав високими штрафами і наказував йому пам’ятник знести ще під час будови. Відповідь Д. Богуша представникам влади завжди була відвертою. Він казав, що тільки тоді погодиться зупинити будову цього пам’ятника, як будуть знищені пам’ятники воїнам АК. Богуш твердив, що польське підпілля, а зокрема АК, має на своєму сумлінні тисячі українських жертв. Загін АК під командою поручника «Біса» лише однієї ночі – з 3 на 4 березня 1945 р. – в селі Павлокомі Березівського повіту вбив 364 українців, у тому багато дітей. Не годиться звеличувати одних, а других принижувати. Таких прикладів можна наводити безліч.
Мабуть, ті самі вандали осквернили і пам’ятник УПА на цвинтарі в Грушовичах на Перемищині, а перед тим – на горі Хрищатій на Лемківщині. Треба ще пригадати, що вандали з власної ініціативи або з ініціативи Кремля знищили пам’ятник воїнам УПА в Білостоці коло Лісок Грубешівського повіту, де похоронено 49 воїнів, які загинули там 1944 р. в бою з НКВС. Там на могилі – велика камінна брила, у якій вмонтована ґранітна дошка з іменами і псевдонімами загиблих вояків, а внизу напис польською та українською мовами: «Вдячні нащадки – Слава героям, що упали за волю та незалежність України».
Досить додати, що знищено навіть пам’ятники, присвячені загиблим воїнам УПА, які полягли в бою з німецькими нацистами в Молодичі Ярославського повіту, а також ряд пам’ятників на Холмщині та в інших місцевостях.
У польсько-українських взаєминах наростає надзвичайно небезпечна і грізна ворожа заграва, яка може породити серед наших народів новітні, грізні в наслідках протистояння. Вогненна проба і мартирологія, яку пройшли наші народи, засвідчує, що назріла пора вибратися з тенет жалюгідного імперіалізму і зрозуміти, що ідея УПА та їхні пам’ятники становлять нашу національну святість. Вони в нашій пам’яті є і будуть вічно невгасимими світильниками, що освітлюють шлях до остаточної перемоги. Українські воїни заслужили на спокій у могилах. Вони за життя боролися, часто були карані й конали в польських, ґестапівських і московських катівнях та концентраційних таборах.
Пам’ятники не потрібні мертвим, вони потрібні живим, що приходять туди молитися. В душах українців – це святині і собори, у яких вони відновлюють свою національну і загально-людську гідність. ■
