“Ідея видавати “Василіанські історичні дослідження” народилася під кінець 2009 р. серед осіб, які зараз є членами редколеґії. Рішенню про реалізацію цього задуму передували багатогодинні дискусії про стан досліджень з історії, сьогодення та майбутнього Української греко-католицької церкви у Польщі, Україні і в інших країнах, де проживають її вірні, який, на жаль, є незадовільний, зокрема через відсутність основних джерел і невелике число монографій чи узагальнюючих робіт з даної тематики”.

Процитовані рядки – це перший абзац “Вступного слова” з першого тому “Василіанських історичних досліджень” (“ВІД”), які торік з’явилися у видавництві “Василіада” Провінції чину Св. Василія Великого в Польщі.

Видання відкликається до заслуженої джерелознавчої серії “Записок Чину Святого Василія Великого” (“Analecta Ordinis S. Basilii Magni”), які з 1924 р. виходили друком у Жовкві, а після ІІ Світової війни відновили їх 1949 р. василіанські історики й архівісти у Римі. До редколеґії “ВІД” входять: о. Ігор Гарасим – протоігумен ЧСВВ у Польщі (головний редактор), о. Петро Кушка, бр. Роман Лепак, бр. Богдан П’єтночко, проф. Ігор Галагіда (науковий редактор) і Мирослав Чех.
Перший том “ВІД” присвячений висвітленню процесу відновлення греко-католицького душпастирства у Польщі в 1956-1957 рр. Публікацію підготував проф. І. Галагіда – відомий дослідник історії української громади в післявоєнній Польщі та найкращий знавець стану УГКЦ після 1944 р. Він підібрав 103 документи, більшість з яких не була ще публікована, а деякі з них не були відомі навіть фахівцям. Добірку документів проф. І. Галагіда попередив розгорнутою розвідкою (понад 80 стор.) про ліквідацію структур УГКЦ після 1944 р. та відновлення греко-католицьких богослужінь після 1956 р. На сьогодні це найґрунтовніше дослідження, яке підводить підсумки праці істориків і ставить нові запитання й проблеми.
Основна проблема, представлена в цьому випуску, – це спроба відповісти на запитання: чи у 1956-1957 рр. можна було досягнути більшого? Тобто чи можна було створити не лише душпастирські осередки (“станиці” за загальновживаною термінологією), а й церковну структуру: якщо не у вигляді відновлення Перемиської єпархії, то принаймні як Генеральний вікаріат, підпорядкований примасові Польщі, який був спеціальним делеґатом Апостольської Столиці для віруючих східного обряду. Як відомо, Генеральний вікаріат установлено 1967 р., натомість єпархію – 1991 р.
Відповідь – непроста. Професор Галагіда присвятив їй значну частину своєї розвідки, проте не поставив крапки над “і”. Процитував слова покійного о. Степана Дзюбини, який у своїх спогадах написав, що створення станиць було скромним результатом розмов, проте не можна було досягти більшого.
Історик ствердив, що тогочасні рішення були “єдиним компромісом, якого тоді можна було досягнути”. Компроміс запропонувала влада (нова група першого секретаря Польської об’єднаної робітничої партії Владислава Ґомулки), натомість примас Польщі Стефан Вишинський його прийняв. Влада арґументувала відмову задоволення вимог греко-католицьких священиків (очолював їх о. Василь Гриник), мирян та діячів Українського суспільно-культурного товариства (на що треба звернути особливу увагу) побоюванням щодо неґативного сприйняття Москвою, а також патріотичними міркуваннями. Комуністи закликали Римо-католицьку церкву дивитися на польський державний та національний інтерес, якому суперечитиме відновлення УГКЦ. Римо-католицька ієрархія на це погодилася.
На мою думку, вирішальне значення мала позиція єпископів з Перемишля і Тарнова. Опубліковані документи показують їхній протест проти відновлення богослужінь і керування закликів до влади протидіяти “наступові” українців. Ця позиція дещо змінилася після рішень примаса та започаткування 1957 р. місійної акції Православної церкви серед греко-католиків.
Ключовим елементом відповіді на запитання про момент і механізм саме такої розв’язки “греко-католицького питання” було б документальне підтвердження, чому примас Вишинський не погодився на організування конференції греко-католицьких священиків, яку плановано провести в лютому 1957 р. Офіційною причиною скасування наради було повідомлення про неї в українській західній пресі. За словами примаса, які записано в документах греко-католицьких священиків, це викликало обурення прем’єр-міністра Юзефа Циранкевича, який висловив свій спротив під час зустрічі з кардиналом С. Вишинським. Проблема в тому, що примас і голова уряду не зустрічалися між груднем 1956 і травнем 1957 р. Де ж тоді істина? Нових джерел нема, отже питання залишається відкритим.

“Наше слово” №29, 15 липня 2012 року {moscomment}