А ще більше дивує мене те, що цей пасквіль опубліковано в серйозному науковому виданні “Рідна мова”. Чи редактор М. Сирник не усвідомлював, що ця публікація принесе так багато шкоди не тільки обвинуваченим у ній людям, але й усій нашій лемківсько-українській спільноті? Адже у спогадах представлено тодішнє вроцлавське міське і воєвідське правління УСКТ як активних партійних комуністів, свідомих москвофілів, лемків-сепаратистів, які навмисне діяли зсередини УСКТ (немовби “троянський кінь”) на шкоду українському середовищу!
Секретар воєвідського правління УСКТ у Вроцлаві в 1968-1973 рр. Михайло Шумада (призначений польською владою державний службовець) не бачив та й нині не бачить у лемках українців, а тільки москвофілів. Його спосіб мислення ідентичний, як в убеків, що створювали стереотип: “Ти бандит, бо українець, а як українець – то різун”. У свою чергу, характеризуючи лемків, М. Шумада зводить лемківське москвофільство і русофільство до убецького варіанту: “Вони лемки, бо москвофіли, а москвофіли – то лемки”. І тішиться: бо ж вдалося знайти ворогів між своїми!
Таку явну неправду могла написати або людина, якій бракує здорового глузду (d чому автора не можна підозрювати), або запроданий провокатор, який хоче ще більше порізнити лемківську громаду, називаючи справжніх лемківських-українських патріотів “москвофілами” чи “большевицькими шпигунами”. Автор спогадів, пишучи про людей, з якими він спілкувався, вживає таких зворотів: “всюдисущий інженер, Стефан Круль (колись – “Краль”)” (с. 65), “”вчений інженер” компрометувавсь сільською говіркою, “прикрашеною” якимсь дивацьким конгломератом чужомовних слів” (с. 81), згадує теж про “деяких пащекуватих лемків з Міського правління” (с. 71). А характеризуючи кандидата на пост секретаря, пише про нього: “Низенького зросту, молоденький юнак, нецікавого зовнішнього вигляду, освіта: закінчена початкова школа і курс сантехніків, розмовляє лемківським діалектом, літературної мови майже не розуміє, у письмі – цілковито неграмотний” (с. 66).
Як вихідну позицію до дальшої полеміки з автором, наведу кілька цитат із його “Спогадів”, які мене особливо обурили: “Творці Історичної комісії, використовуючи почуття племінного зв’язку між лемками, поширювали між ними пропаґанду єднання на базі прихильності до братньої Росії, православного віросповідання і ворожнечі до українства” (с. 72); “Були також якісь фонди, якими організатори численних танцювальних забав купували собі прихильників” (с. 72). І такі слова написано у підрозділі “Спроба справедливої оцінки”! Далі, у підрозділі “А що їх турбувало найбільше?”, знайдемо таке: “Незважаючи на хитро приховані інтенції москвофільських ватажків, їхнє письмо дуже правдиво викриває всю підлість і цинізм антиукраїнської політики польського довоєнного й післявоєнного урядів” (с. 76). І далі: “Якщо хто-небудь добачає якусь “позитивну роботу” Історичної комісії, то тільки тому, що не знає правди, не вміє логічно думати або стоїть на ворожих антиукраїнських позиціях. Іншого пояснення тут дати неможливо!” (с. 77)
Отож, я вважаю, що інше пояснення давати не тільки можливо, але й конче треба! Робити наклепи на людей, більшість з яких вже упокоїлись, які вже не спроможні боронитися, та ще й свої вигадки арґументувати почутим від тих, хто залишив цей світ, – такого чесна людина ніколи собі не дозволить. М. Шумада подає чимало неточностей і перекручень, які варто спростувати. Так, М. Донський ніколи не був першим секретарем Воєвідського комітету партії (с. 70). Похорон Никифора відбувся з участю не трьох священиків різних конфесій (с. 80), а двох: римо-католицького і греко-католицького. У Кракові створено не “Відділ лемківської етнографії” (c. 72), а 2001 р. у Педагогічній академії російської філології, утворено студію русинсько-лемківської мови. (“Gazeta Wyborcza” – 7.08.2001, “Gazeta Krakowska” – Gazeta Gorlicka Nr 6/2001, “Dziennik Polski” – Nowosądecki Nr 82 – 6.04.2001): Pierwszy w Polsce taki kierunek studiów. Magister Łezko. W lipcu Akademia Pedagogiczna w Krakowie rozpocznie nabór kandydatów na kierunek “filologia rosyjska z językiem rusińsko-łemkowskim”. Отець митрат Степан Дзюбина не походив з повіту Новий Санч (с. 73), а народився в Гладишеві Горлицького повіту. “Щира розмова з Миколою Корольком” (с. 71) – це фактично уривки з різних розмов шефа з підвладним.

М. Шумада подає до своєї статті список використаної літератури (с. 82), який складається з п’яти позицій, однак в усьому тексті автор не наводить жодної конкретної цитати з поданої літератури, щоб обґрунтувати своє твердження. У своїх спогадах він застосував принцип: усі лемківські діячі (і не лише у Вроцлаві) стали сепаратистами й переслідувачами справжніх українських діячів УСКТ, а тепер діють проти українства. Це явне оскарження слід повністю спростувати! Як арґументи до спростування нехай послужить активна діяльність Об’єднання лемків (ОЛ) з його виданнями. Авторові спогадів, пишучи про лемків, треба було б спочатку з ними добре ознайомитися. З його тексту можна зробити висновок, що М. Шумада немовби заснув надовго і прокинувся через 40 років, нічого не знаючи про те, що за той час діялося та й тепер діється у лемківському середовищі. А може він так робить навмисно, на чиєсь замовлення? І зараз, коли намагається все пригадати, то неправильно накладає сьогоднішній політичний русинізм на події тих часів. Не приймає до відома написаного в “Українських альманахах”, “Нашому слові”, “Ватрах”, наукових виданнях та інших публікаціях.
Хочу зазначити, що М. Шумада взагалі не взяв до уваги важливої статті “Kwestia łemkowska w działalności Służby Bezpieczeństwa” Я. Сирника, надрукованої у книжці “Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i duchowa”. На с. 287 цієї книжки написано: “Uwidoczniające się z całą mocą na przestrzeni 1957 r. fiasko starań o urealnienie powrotów za pośrednictwem UTSK, postawiło przed działaczami łemkowskimi kwestię reorientacji działań. Ten aspekt, a nie kwestia poczucia przynależności narodowej, stanowiła moim zdaniem, sedno odgórnie zaprogramowanego przez władze, konfliktu na linii ZG UTSK, a Zarządu Woj. w Zielonej Górze i Wrocławiu. Jeden z oficerów SB z Wołowa, prowadzący sprawę o kryptonimie “Bystry”, której figurantem był Leon Gal, doszedł do wniosku, że Gal świadomie zaczął eksponować swoje łemkowskie pochodzenie i odrębność Łemków w ogóle, sądząc, że ułatwi to uzyskanie pozwolenia na masowy powrót przesiedlonych w ramach akcji “W”. Innymi słowy, autor powyższej analizy konstatował początek swoistej gry, którą rozpocząć mieli działacze łemkowscy, a w której zamierzali posłużyć się wymyślonym przez siebie bluffem”, а на с. 288: “Innym narzędziem, którym dość wcześnie zaczęli posługiwać się Łemkowie, były próby włączenia do rozgrywki z władzami krajowymi czynnika zewnętrznego – władz radzieckich. Jednym z przedsięwzięć podjętych w tym czasie był zwołany na 23 lutego 1958 r. do Wrocławia, formalnie w związku z obchodami uroczystości 40-lecia ZSRR, USRR i Armii Radzieckiej, zjazd kombatantów łemkowskich i co ciekawe – kombatantów z woj. lubelskiego. Otwierając obrady, Bazyli Szost stwierdził, że “spotkanie to winno być dokumentem stwierdzającym udział ludu ukraińskiego (w walce) z faszyzmem”. W opinii władz: “Zjazd ten był jeszcze jednym protestem zbiorowym w sprawie powrotu ludności ukraińskiej na dawne ich ziemie””. Далі с. 296: Григорій Боярський з ГП УСКТ на засіданні Президії ВП УСКТ у Вроцлаві 11 березня 1969 р. позитивно оцінив створення вроцлавської Історичної комісії кажучи, “że we wrocławskim środowisku znalazła się odpowiednia ilość chętnych osób, która społecznie podjęła się zbierać materiały dla uczczenia XXV rocznicy PRL”. Mało tego, Bojarski starał się przekonywać do pomysłu władze, stawiając działania wrocławian w opozycji do inicjatyw i działalności Dońskiego: “Grupa ta (Dońskiego) – pisał w informacji skierowanej również do DSA MSW z 25 marca 1969 r. – stara się oddziaływać i na inne środowiska łemkowskie, ale nie zawsze znajduje tam poparcie. Na przykład, aktyw Towarzystwa ze środowisk łemkowskich we Wrocławiu przeciwstawia się tendencjom separatystycznym. Wyrazem tego było powołanie Komisji historycznej przy Zarządzie Wojewódzkim UTSK we Wrocławiu”. (…) Mimo wsparcia ZG UTSK komisja została jednak wkrótce rozwiązana, do czego w niewątpliwy sposób przyczyniła się wrocławska SB”.
Здається, М. Шумада також не ознайомлений з науковими статтями: “UTSK wobec kwestii regionalizmu łemkowskiego” (д-р Я. Сирник, Рідна мова, № 7/2007, с. 23-45) та “Postulaty mniejszości ukraińskiej wysuwane pod adresem polskich władz w latach 1956-1989” (проф. Р. Дрозд, Рідна мова, № 8/2007, c. 21-33); “Zagadnienie ukraińskie w powiecie lubińskim (1947-1989)” (Я. Сирник, Zeszyty Lubińskie, № 11/2007). А шкода, вони солідно підготовлені науковцями на основі джерельних матеріалів ІНП. Читаючи з увагою примітки, можна точніше усвідомити нашу тодішню гірку долю й правильно зрозуміти тих, що активно боролися за краще. За такі цінні видання належить велике визнання та подяка авторам. Попри важкі обставини, ці люди робили все, щоб домогтися можливості повернення на рідні батьківські землі, боролися за відродження українського шкільництва, релігійного життя, заснування Музею української культури на рідних землях та багато іншого.
У слові від редакції на с. 3 “Рідної мови” написано: “Ми – українці у Польщі – доцінюємо значення знання української мови (рідної мови), але розуміємо це явище більше в аспекті побутовому – знання рідної мови мало би бути виявом самосвідомості людини і її ідентифікації з Україною”. Якраз вищеназвані лемківські діячі УСКТ розуміли значення вивчення рідної (української) мови і в листі від 29 листопада 1971 р. до VI З’їзду ПОРП писали таке: “(…) całkowitego zapewnienia ludności ukraińskiej realizacji prawa do nauczania swoich dzieci języka ojczystego, jak również problemu powszechnego obowiązku nauczania języka ukraińskiego dla dzieci ukraińskiej mniejszości narodowej. W tym celu należy: (…) zorganizować odpowiednio rozmieszczoną siatkę szkół z ukraińskim językiem nauczania oraz punktów nauczania języka ukraińskiego” (“Аннали Лемківщини”, Число IV, c. 191).
Здається, що М. Шумада не розумів і надалі не розуміє, чому тоді його співпрацівники-лемки не мали довіри до нього – секретаря, призначеного ГП УСКТ, молодого вченого, який з погордою ставився не лише до них, діячів, а також до інших – “неосвічених” лемків. Подібно як і директор нашого ліцею з Лігниці Ірина Снігур, яка не прийняла його – кваліфікованого педагога – на відповідальну вчительську працю з нашою молоддю.
Свідомі лемківські діячі Вроцлавщини й Зеленогірщини постійно вели боротьбу з москвофільством і з русофільством, не протиставляючись українізації. А від імені всіх українців першими почали клопотання з поборення наслідків акції “Вісла”, вимагаючи повернення на рідні землі – такими способами, які могли тоді принести успіх. Мали надію, що керівництво держави по-різному оцінювало акцію “Вісла”. У Міністерстві внутрішніх справ 5 червня 1956 р. проведено нараду щодо акції “Вісла” перед делеґатами з’їзду УСКТ. Учасники заходу були згідні стосовно надання матеріальної допомоги вигнаним українцям, але по-різному оцінювали депортацію. “Dowódca KBW Juliusz Hübner, były członek ścisłego dowództwa GO “Wisła” zauważył, że w tamtych warunkach bez wysiedlenia ludności nie było możliwości likwidacji oddziałów UPA. Stwierdził jednak, że: “popełniliśmy ogromny błąd w stosunku do ludności ukraińskiej, stosując przeciwko niej ostre represje. Akcja “W” była ostatecznym wynikiem tego błędu. Oceniamy nasze stanowisko w tych sprawach jako niesłuszne i niesprawiedliwe, niezgodne z naszą ideologią, ale sama ocena nie usprawiedliwia naszych potwornych błędów. Konieczna jest pełna rehabilitacja i zdanie rachunku z tego co było. Wniosek dokonania krytycznej oceny akcji “W” uważam za słuszny”. (Roman Drozd, Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944-1989, c. 127).
Наприкінці 1955-го та на початку 1956 р., ще до створення УСКТ на Вроцлавщині, лемківські діячі дуже активно проводили підготовку до першого установчого з’їзду УСКТ. На тому з’їзді (15-16 червня 1956 р.) Л. Ґаль виступив з дуже гострою й обґрунтованою доповіддю про покривджених внаслідок вигнання з рідних земель українців, представляючи низку постулатів, а зосібна сказав: “Przywieźli nas na zachód, proponują teraz podnieść pracę kulturalną na wyższy poziom. Pytam, z kim pracować, kiedy w jednej wiosce jest 2, 6, 10 rodzin. Nie ma warunków. Szkoły nie mają perspektyw. […] Sprawa raz na zawsze będzie rozwiązana, gdy zabierzecie nas stąd. My mamy gdzie mieszkać. Ludzie wrócą nawet do zrujnowanych chat. Możemy rok i w ziemiankach mieszkać, a za dwa lata będziemy delegacje przyjmować, bo będzie u nas perspektywa. Referent mówił, że naszym celem jest przyjaźń. Czas skończyć z nienawiścią, ale przyjaźnić się może tylko równy z równym. Chociażby sprawa cerkwi. Dlaczego grekokatolikom zabrania się modlić. Albo realizujemy Konstytucję, albo to świstek papieru. Jego zdaniem działania władz sprowadzały się do stworzenia Ukraińcom możliwości grania, tańczenia, podskakiwania”. (Roman Drozd, Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944-1989, c. 129).
У період комуністичної Польщі офіційної москвофільської, а навіть русофільської діяльності – не було. Тим часом М. Шумада з усіх сил її вигадує, не маючи на те арґументів, а лише власні суб’єктивні домисли. Може, цю інформацію він одержав від Управління безпеки, яке робило провокаційні дії?
Проти політичного русинізму гостро й рішучо боролися Максим Маслей, покійні Василь Шост і Левко Ґаль. Останній на надзвичайному останньому з’їзді УСКТ й першому ОУП (24-25 лютого 1990 р.) представив нищівну роботу польських спецслужб задля поділу лемків-українців у Польщі: процитував таємну експертизу Едварда Пруса “Ludność Ukraińska w Polsce – przeszłość i teraźniejszość” – POUFNE. Діяльність покійного Л. Ґаля на захист українців з Лемківщини і проти сепаратистів була дуже активна, а від початку творення ОЛ – найвиразніша. Завдяки йому учасники першого з’їзду ОЛ (що відбувся в Сярах 9 листопада 1991 р.) плідно працювали, а захід закінчився важливими постановами, почала постійну роботу Головна управа ОЛ. При вроцлавському гуртку ОЛ, головою якого був В. Шост, Л. Ґаль очолив т.зв. “Гельсінську групу діяння”, яка дуже активно виступала на захист депортованих українців.
Зацікавлені темою читачі можуть додатково ознайомитися з публікаціями: “Wnioski opracowane zgodnie z postanowieniem IV Nadzwyczajnego Poszerzonego Plenum Zarządu Wojewódzkiego UTSK w Zielonej Górze w dniu 15.08.1957 r.” (“Ватра”, № 1 – 1992) та статтями Л. Ґаля:”Становище президії ГУ ОЛ на ІІ Світовий конґрес русинів 22-23.05.1993 р. в Криниці” (“Ватра”, № 1(2) – 1993), “Зауваження до листу Романа Хом’яка” (“Ватра”, № 4), “Роздум над безстидством зрадницького служіння на шкоду власного народу (“Завваження до статті “Слава 50-ой рочници Лемко-Союза””, заміщені в ювілейному альманасі “50-ліття Лемко-Союза в США і Канаді”, “Ватра”, № 2(5) – 1994), “Україна – Рада Європи в Страсбурзі” (“Ватра”, № 1(12) – 1996), “Україна – Словаччина – Карпаторусинізм”, “Совєтська спадщина” (“Ватра”, № 2(13) – 1996), “Російська єресь у Вселенській православній церкві а Українська православна церква” (“Ватра”, № 3(14) – 1996), “Коментар до статті: Хохлацький синдром – трагедія нації” (“Ватра”, № 4(15) – 1996).
Діяльність лемківських активістів об’єктивно описав у виданій ІНП книжці “УСКТ (1956-1990)” Я. Сирник (279-306 стор.), там теж подано біографію Л. Ґаля (с. З4). Отож, на с. 282 про них написано: “wśród działaczy tworzącego się UTSK na Dolnym Śląsku i Ziemi Lubuskiej prym wiedli właśnie Łemkowie (wśród nich m.in. Bazyli Szost, Leon Gal, Michał Kowalski, Jan Krynicki i inni). Udział Łemków w powstaniu struktur UTSK był zatem niewątpliwy, za czym przemawia nie tyle trudna do określenia liczba Łemków w UTSK, co rola, jaką odegrali oni w Towarzystwie. W związku z powyższym, nie do przyjęcia jest stosowana czasami praktyka dostrzegania w okresie pomiędzy 1956 a 1989 r. aktywności Łemków tylko i wyłącznie poprzez pryzmat działalności poza UTSK lub, co gorsza, przeciwko Towarzystwu. Praktycznie w każdym rejonie, w którym zamieszkiwali Łemkowie tworzyły się struktury UTSK, w których działali często zapomniani już dzisiaj aktywiści”. Усі вони (як і ті, кого Шумада називає москвофілами) ніколи не були і не є членами русинського-“лем-лемківського” “Стоваришиня лемків”. Дехто з них став прихильником цього “Стоваришиня” через таких українців, як М. Шумада, що ставилися до лемків з позиції вищості – як до молодших неусвідомлених братів.
Нагадаю, що ОЛ є членом Гельсінського комітету, членом-засновником Світової федерації українських лемківських об’єднань, членом Федеральної унії європейських груп національних меншин, членом Світового конґресу українців, членом-прихильником Об’єднання українців у Польщі.
Спогади М. Шумади надруковано в освітньому квартальнику Українського вчительського товариства в Польщі. У редакції “Рідної мови” працює багато свідомих людей. Чи ж не розуміють вони, що допущення цього матеріалу до друку особливо б’є в добре ім’я тих людей, які вже відійшли від нас – В. Шоста чи Л. Ґаля? Натомість, оскільки на шпальтах часопису нема застереження, що Редакція не бере на себе відповідальності за зміст публікованих статей, це означає, що вона підписується під неґативною оцінкою діяльності перерахованих М. Шумадою осіб. Дивує мене, що Редакція таким чином посередньо ідентифікується з поданою в опублікованих нею “Спогадах” неґативною оцінкою лемківських діячів, заслужених для українства у Польщі.
В українському середовищі постійно з’являється т.зв. лемківське питання. Здається, що лідери української громади в Польщі не розуміли і, на жаль, досі не розуміють реґіональної позиції лемків-українців, форм їхньої діяльності та зусиль, скерованих на збереження українства на Лемківщині (читати – українців з Лемківщини). Прикладом цього може бути лаконічна відповідь голови ОУП Петра Тими та секретаря Мирослава Купича на лист М. Маслея в справі спогадів М. Шумади. До речі, головний редактор “Рідної мови” Марко Сирник є водночас заступником голови ОУП. Тому виникає запитання: чи стаття продовженням лемківської проблеми (“натхненої” державними структурами з часів діяльності колишнього УСКТ) в сьогоднішньому ОУП?

Петро Шафран – півзасновник і редактор квартальника “Ватра”; колишній секретар повітового правління УСКТ в Горлицях (від заснування 1969); член ГП УСКТ (1970-1984); заступник голови ВП УСКТ у Перемишлі і Відділу в Сяноці (1970-1988); голова Головного товариського суду УСКТ (1984-1990); член ГТС ОУП (1990-1996); секретар ГУ ОЛ (1989-1997); член ГУ ОЛ (від 1989)

---

Archiwum Akt Nowych
Charakterystyka działalności pracy UTSK Tow. Bazylego Szosta pracownika Kom. Wojewódzkiej MO we Wrocławiu.
l. Jako przewodniczący Z.W. UTSK nie przestrzegał realizacji statutu towarzystwa.
2. Jako członek partii nie wcielał w życie uchwał partii szczególnie tej która dotyczy pracy wśród ludności ukraińskiej. Mimo kilkakrotnych rozmów w tej sprawie na zespole partyjnym w obecności towarzysza Biełowicza, sekretarza komisji d/s narodowościowych przy K.C. tow. Sława i obietnic z jego strony nic nie robił w tej sprawie by uzdrowić sytuację w ZW. UTSK.
Jak wykazało ostatnie spotkanie z byłymi uczestnikami Armii Czerwonej, Wojska Polskiego i Oddziałów Partyzanckich organizowanych przez ZW. UTSK towarzysz Szost całkowicie powiązał się z grupą ludzi wrogo ustosunkowanych do partii i do władzy ludowej takimi jak Gal i Krynicki z Zielonej Góry. Spotkanie to przygotowane i prowadzone przez tow. Szosta było jeszcze jedną zbiorową manifestacją przeciw partii i władzy ludowej. Dowodem tego jest:
1. Brak przygotowania samego spotkania na które ściągnięto z całej Polski około 350 nikomu nie znanych ludzi.
2. Napisanie czterech protestacyjnych listów i telegramów do władz Polskich i Radzieckich.
3. Samo prowadzenie i zagajenie zebrania przez tow. Szosta w którym to nadmienił o wyrządzonych krzywdach.
4. Doprowadzał do głosowania za wyjazdem.
5. Jako przewodniczący zebrania nie reagował na demagogiczne i reżyserowane wystąpienia, a odwrotnie nie zgodził się z wystąpieniem tow. Wasilkiew która chciała ratować sytuację.
Nadmienić również należy, że tow. Szost jako członek komisji d/s narodowościowych i członek zespołu partyjnego kilkakrotnie lekceważył sobie wezwanie Komitetu Wojewódzkiego na różne posiedzenia bez żadnego usprawiedliwienia.
Powyższe sprawy omówiono na Komisji d/s Narodowościowych w wyniku czego postanowiono: odwołać tow. Szosta Bazylego z członka Komisji d/s Narodowościowych. Przekazać sprawę do W.K.K.P. z wnioskiem o wykluczenie go z partii. Postanowiono również zwrócić się do Zarządu Głównego UTSK celem odwołania tow. Szosta z członka Prezydium ZG. UTSK. Odnośnie towarzyszy tow. Hawryluka, Stawiskiego, Hanasa, Bulik stwierdzamy co następuje.
Towarzysze ci również odpowiadają za sytuację jaka wytworzyła się w ZW. USKT a to dla tego:
Wszyscy oni są członkami zespołu partyjnego przy ZW. UTSK, którego przewodniczącym jest tow. Hawryluk. Na zespołach tych kilkakrotnie omawiano rolę członków partii w pracy towarzystwa. Mimo wysiłku z naszej strony towarzysze ci nie potrafili w sposób zdecydowany przeciwstawić się i ocenić tę sytuację w towarzystwie. Nie wykazali również partyjnej postawy w dniu samego spotkania. Tow. Hawryluk widząc niebezpieczeństwo jakie może przynieść tego rodzaju impreza, nie wziął udziału w tym spotkaniu. Podobnie postąpiła tow. Bulik. Tow. Stawiski po wykonaniu czynności techniczno organizacyjnych jak sam oświadczył wolał iść na kawę. Tow. Hanas obecny na spotkaniu również nie zajął należytej postawy a wręcz odwrotnie sam oświadczył, że jedynym rozwiązaniem sprawy Ukraińskiej to powrót. Nie zgodził się również ze zdaniem tow. Wasilkiew sekretarzem ZG. UTSK.
Niebezpieczne również jest to, że w czasie rozmowy w tych sprawach na Komisji d/s Narodowościowych, towarzysze ci mimo wykazania im błędów o określenia tej samej imprezy jako antypartyjnej antypaństwowej nie zgodzili się z tą oceną. Wszyscy oświadczyli, że trudno ludziom zamykać usta albo być zdrajcą swojego narodu. (…)
Za Komisję Sekretarz Komisji

“Наше слово” №11, 11 березня 2012 року {moscomment}