Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №17, 2014-04-27
Tomasz Bereza, Wokół Piskorowic. Przyczynek do dziejów konfliktu polsko-ukraińskiego na Zasaniu w latach 1939–1945, Rzeszów: IPN, Oddział w Rzeszowie, 2013, s. 383.
Причини, перебіг та наслідки масового вбивства українців у селі Пискоровичах 18 квітня 1945 року польським відділом Національних збройних сил уперше стали об’єктом дослідження польського історика – працівника ряшівського відділу Інституту національної пам’яті Томаша Берези.
У трикутнику
Т. Береза констатував, що пискоровицька трагедія була апогеєм польсько-українського конфлікту на території між Курилівкою, Тарногородом, В’язівницею (с. 14–15), а її причини слід шукати в обставинах часів німецької окупації. Тут автор зробив три помилки: по-перше, перебільшив можливості окупаційної влади щодо підбурення сторін до конфлікту; по-друге, злегковажив конфліктну традицію польсько-українських відносин; по-третє, неточно визначив силові поля тодішніх подій на місцевості.
Щодо першого зауваження, то слід брати до уваги те, що не Німеччина формувала українсько-польські відносини ХІХ – 1 пол. ХХ ст. Однозначно – перевага була на боці польської державної традиції, Римо-католицької церкви, політичних сил, шляхетського двору, культурних установ, преси тощо.
Щодо другого – вбивство у Пискоровичах було не тільки помстою поляків за В’язівницю, де у квітні 1945 р. УПА знищила понад 70 поляків. Тут включилися глибокі обумовлення та логіка, далекоглядніша, ніж окупації ІІІ Рейху. Передумовою вбивств 17–18 квітня 1945 р. було насильне приєднання 1918 р. території на схід від Сяну (західної України) до Республіки Польщі та авторитарна політика її адміністрації в 1918–1939 рр. щодо українців. Обставини 1944–1945 рр. не були ні післяокупаційними, ні новими: тоді якраз агонізувала ІІ РП, продовжуючи отруювати людей своїми міазмами (отруйні ідеї – ред.). Ендеція і Національні збройні сили (НЗС) були дітьми передвоєнної польської держави, тому орієнтувалися на державний дозвіл безкарно вбивати українців і грабувати їх. Логіка була такою: українців так чи інакше не може бути в польській державі. Її посвоєму сповідували й польські комуністи.
Щодо третього пункту. Конфлікт не організувався як функція ворожої взаємодії в трикутнику Курилівка–Тарногород–В’язівниця. Геополітичним джерелом конфлікту було надто східноєвропейське положення польської держави. У мікромасштабі це вилилося в конфлікт на лінії міжнаціональної, а не міждержавної річки Сяну (Т. Береза неуважно читав спогади Івана Молодія «Пискоровичі. Пискоровичі… Моя любове, моє горе»).
У 1944–1945 рр. напруга зберігалася обабіч Сяну, між польським Лежайськом та українськими Синявськими лісами. З огляду на чинник Сяну, я би по-іншому сформував трикутник Т. Берези – з двома польськими та одним українським кутом: Лежайськ–В’язівниця–Синявські ліси. Чому саме так? Лежайськ був тоді опірним пунктом ендеції та НЗС. В’язівниця була польським селом, яке під впливом місцевої станиці Громадянської міліції (пол.: МO – ред.), створеної з колишніх акістів, та відділу НЗС під командуванням Броніслава Ґліняка-«Радвана» стало центром антиукраїнського терору. Активність цих двох польських кутів спрямовувалася на схід, де росли Синявські ліси, а в них «росла»… УПА. Цей ріг трикутника не видовжувався на захід, але скорочував просування польських рогів на схід.
Забута спадщина ІІ Речі Посполитої: етнічна чистка 1945 р.
У межах цього трикутника географія польських убивств розширювалася з заходу на схід (українських – зі сходу на захід). Т. Береза не зорієнтувався в часі, просторі й логіці убивств українців і поляків. Базовим місцем перших був Лежайськ, де погроми почалися в 1944 р. й рухалися від Старого Міста лежайського, Сідлянки, Прихойця й Лежайська на схід, щоб у лютому-березні 1945 р. на правому березі Сяну охопити Курилівку, Кульно, Красне, Ожанну, Жухів, Вовчасте.
Передумовою вбивства у Пискоровичах, за Т. Березою, була не етнічна чистка, здійснена польською державою, а «заложництво», тобто українці самі вибирали свою долю: «Від 23 березня 1945 р. мешканці Пискоровичів de facto стали заручниками польських націоналістів. Їхню долю поставлено в залежність від подальшого розвитку подій на ярославському Засянні» (с. 210). Тимчасом ні в одному місці дослідження «Навколо Пискоровичів» нема й натяку на те, що відділи НЗС могли утриматися від різні в Пискоровичах, і не пояснюється, чому вбивали раніше й пізніше. Історик хотів підтримати НЗС та розкритикувати УПА: місце українців – це УРСР, опір прирік їх на слушне покарання. Адже УПА 1945 р. не прийняла «пропозиції» НЗС та ударом на В’язівницю – навмисне виставивши Пискоровичі під кулі – і далі бажала руками НЗС убивати українців на схід від Сяну. Однак, даруйте, така конструкція – це абсурд.
Кожній нації – її цінності й стандарти
Т. Береза кілька разів нагадав: пискоровичани були надто політично активними, щоб не привертати до себе польської уваги. Головне звинувачення: вони йшли в німецькі формування та УПА. Чи інші ярославські села, де у І пол. 1945 р. польські відділи вбили приблизно 500 чоловік, також були надто політично активними? Якою була та активність, якщо вони кінець-кінцем не були здатні до опору? Візьмімо В’язівницю та вбивство 13 українців у цьому селі вночі проти 2 квітня 1945 р. За яку «активність» селяни отримали ці кулі? Саме в цьому і полягає один з найбільш ганебних моментів книжки: Т. Береза назвав убивство 13 українців на фільварку у В’язівниці… нещасним випадком у діяльності «Радвана», викликаним знервованістю (с. 202). Цей кривавий злочин – не що інше, як «малі Пискоровичі», різня, вмотивована політичними концепціями довоєнної Польської Республіки, а не політичною активністю українців.
На скраю рідкого лісу, який «зветься ярославською ОУН»…
Значення Пискоровичів – не для УПА, а для НЗС – полягало в географічному положенні навпроти Лежайська й Курилівки, що унеможливлювало польський наступ із заходу на Синявські ліси. Пискоровичі можна було підбурити до опору заходові, якби не слабкість «ярославської ОУН».
Тут Т. Береза проіґнорував спогади члена підпілля з Ярославщини Михайла Бориса (псевдонім «Жан»). Автор написав, що навесні 1945 р. стан ОУН на Ярославщині був жалюгідним, а польський наступ не дозволяв організувати до опору Курилівку чи Пискоровичі. Т. Береза на с. 171–177 навпаки представив непереконливу картину зростання сили Самооборонних кущових відділів (СКВ) та УПА на західній Ярославщині. Він створив могутню структуру СКВ й УПА, і саме цим «силам» 17 квітня 1945 р. поляки завдали поразки під В’язівницею! Польська перемога над УПА під В’язівницею лише підтвердила те, про що знало польське командування, плануючи напад на Пискоровичі: навіть наймасовіші вбивства українців не потягнуть за собою їхньої адекватної реакції, бо УПА є слабкою. Якби польське командування трактувало УПА як реальну загрозу, то наступ НЗС на Пискоровичі був би дуже небезпечною для польського населення провокацією. А тимчасом так і не було помсти УПА після пискоровицької різанини. Здається, акція УПА у В’язівниці повинна була би стримати НЗС від раптової відповіді, а Т. Береза власне переконує в несерйозності командирів НЗС: вони зважилися на відповідь і змогли відповідально зорганізувати – протягом 10 годин (!) – кілька своїх відділів, що таборували за кілька кілометрів один від одного.
Фатальний Великдень
Немає навіть найменших доказів того, що твердження «не було б Пискоровичів якби не В’язівниця» може бути правдивим. На с. 219 Т. Береза навів свідчення командирів НЗС на допиті, згідно з якими акцію в Пискоровичах командування Ряшівської округи НЗС планувало раніше. Задля цього з Динова на запрошення командування НЗС Ряшівської округи на околиці Пискоровичів прибув відділ Армії крайової Юзефа Біса«Вацлава», який мав досвід у проведенні винищувальної акції в Павлокомі. Залишається поставити центральне питання: чому саме 17 квітня вибрано реґуляційним чинником збройних дій? Про це згодом.
Насамперед слід констатувати: те, що акція була помстою, заперечує сама логіка дій жертв. Українці прийшли ночувати до школи в Пискоровичах, щоб урятуватися перед наступом польських формувань, а ті планували вбивство якраз на 17–18 квітня, незважаючи на те, чи українці будуть у школі чи деінде. Командири Ряшівської округи НЗС Казимеж Мірецький-«Жмуда» й Тадеуш Качурба-«Татар», маючи збройні сили, готові до етнічної чистки, могли дати наказ ударити раніше. Годі сподіватися, що вони чекали, вдарить УПА чи не вдарить по В’язівниці?.. Адже «Залізняк» не чекав би, щоб піти на В’язівницю, поки у школі в Пискоровичах назбирається стільки людей, що акція НЗС матиме сенс, таким чином даючи можливість полякам вчинити не просте вбивство, а відплатну акцію. Як УПА, так і НЗС чекали на римо-католицький Великдень 1945 р.
Відомо (с. 220), що десь через 10 годин після закінчення бою у В’язівниці, Юзеф Задзерський-«Волиняк» увечері 17 квітня був у Пискоровичах. Він не готувався до помсти за В’язівницю – вивчав ситуацію перед давно запланованим наступом НЗС. Часовий збіг обох смертельних акцій (адже невипадково 17 квітня 1945 р. мала місце також «великодня» римо-католицька різанина українців у Малковичах!) свідчить про те, що НЗС та УПА перебували в «паралельних» обіймах. Якраз Великодні свята за новим стилем обидві сторони наперед обрали часом своїх акцій. І саме цей римо-католицький Великдень свідчить про випадковий, а не причинно-наслідковий характер подій 17–18 квітня 1945 р.
Автор «Навколо Пискоровичів» не подумав, що саме Великдень упорядкував тодішні події, а не жага помсти. Т. Береза згадав про те, що Іван Шпонтак і Григорій Мазур навмисно на слідствах помилково вказали 25 квітня як дату акції у В’язівниці (с. 215). Він і гадки не мав про те, що 25 квітня – це те ж саме 18 квітня, але за старим стилем… Інакше кажучи, теорію про відплатний характер акції в Пискоровичах слід відкласти в архів, тому що збройну активність сторін символічно організувала та звела в одне ціле орієнтація на римо-католицький Великдень 1945 р. ■
