Олена Бабакова ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №11, 2013-03-17
Iwan Łysiak-Rudnycki, Między historią a polityką, Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego, Wrocław 2012, 584 s.
Одним з найважчих жанрів праці для науковця є есей. Адже пишучи його, автор, котрий, можливо, десятиліттями вивчав обрану проблематику, має на кільканадцяти сторінках донести до читачів свою думку щодо того чи іншого явища або процесу. Тези мають бути зрозумілими, докази – переконливими, ідеї – ориґінальними. Мета есею – це не прискіпливий аналіз деталей, а показання всієї проблематики. Есей має одночасно розставляти всі крапки над «і» та спонукати до дискусії. Можливо, тому історики так рідко пишуть есеї, а їхні нечисленні автори швидко стають відомими в колах служителів Кліо.
Минулого року в польськомовних читачів з’явилася можливість ознайомитися з перекладом есеїв видатного українського історика Івана Лисяка-Рудницького (1919–1985). Більшість текстів, які включено до збірки «Між історією та політикою», – це статті й промови, що їх Лисяк-Рудницький виголосив на конференціях у 1960–70-ті рр. Як зазначає біограф І. Лисяка-Рудницького, професор Ярослав Грицак, «за життя він не написав жодної книги, але кожна його стаття варта стільки ж, скільки не одна монографія».
І. Лисяк-Рудницький народився у Відні, навчався спочатку у Львові, потім у Берліні, докторську дисертацію захистив у Празькому університеті. Проте розвиток його наукової кар’єри пов’язаний з викладанням в університетах Канади і США. Як бачимо, Лисяк-Рудницький, будучи істориком України, в Україні майже не перебував. Причина була об’єктивною – існування Української Радянської Соціалістичної Республіки, у якій «буржуазним науковцям» не були раді. А для історика бути далеко від предмета дослідження – це проблема: основою історичної майстерні є опрацювання джерел, а більшість джерел міститься в архівах. Лисяк-Рудницький був «приречений» глибше опрацьовувати ті опубліковані тексти, що були доступні на Заході, а також ретельніше вивчати доробок інших істориків, які мали змогу з цими джерелами працювати, тому став істориком-історіографом. Але завдяки талантові Лисяка-Рудницького обмеження перетворилося на перевагу – він відірвався від одиничних фактів і зміг проаналізувати доступний матеріал за допомогою сучасних тоді західних підходів. Навіть можна сказати, що він нарешті розірвав «порочне коло» позитивізму, в якому крутилася українська історична наука як над Дніпром, так і в діаспорі ще з другої половини ХІХ ст. І. Лисяк-Рудницький «осучаснив» українську історичну науку.
У книжці «Між історією та політикою» ми прочитаємо есеї, присвячені західним і східним цивілізаційним елементам в українській культурі, періодизації української історії, українському компонентові І Речі Посполитої, етапам ХІХ-вічного національного відродження. Поряд є й тексти на більш актуальні для автора теми: розвиток українського національного життя у підавстрійській Галичині, соціалізм в українській політичній думці, український визвольний рух під час ІІ Світової війни, український націоналізм. Велику цінність представляють нариси на тему українсько-польських та українсько-єврейських відносин. Тексти автора дозволяють поглянути на історію України не просто як на історію моноетнічну, а як на історію земель, на котрих проживало багато народів.
Майже півстоліття тому І. Лисяк-Рудницький, аналізуючи спільне минуле поляків та українців, заповідав польсько-українське примирення; він писав, що тодішні бар’єри поволі зникнуть, а держави матимуть спільні політичні справи, що дозволить їм змінити розклад сил у Східній Європі. Щоправда, мав історик і певні застереження: якщо Польща опиниться в ліпшій політично-економічній ситуації, ніж Україна, то може мати спокусу надуживати свою силу, а це тільки черговий раз зіграє на руку Росії.
Фахівці порівнюють значення доробку І. Лисяка-Рудницького для української гуманітарної науки з тим, яке мав для польської доробок Оскара Галецького. Обидва мали непересічні аналітичні здібності й талант презентувати висновки досліджень у лаконічній формі. Обидва представляли ліберальну традицію, якої так потребувала повоєнна Європа, обидва писали про необхідність налагодження польсько-українського діалогу.
Збірка есеїв І. Лисяка-Рудницького – це перший том нової серії «Бібліотека української думки ХХ століття», яку започаткувала Колеґія Східної Європи з Вроцлава. Наступне видання, яке побачило світ, – це публіцистика Симона Петлюри. Протягом найближчих років також вийдуть польські переклади В’ячеслава Липинського, Михайла Драгоманова, текстів українських публіцистів 90-х років. Усі публікації супроводжуватимуться передмовами польських та українських фахівців. Колись роботи названих авторів істотно вплинули на українську науку, культуру, формування національної ідеї, отже сформували Україну, якою вона є нині. Таким чином польські переклади допоможуть читачам над Віслою краще зрозуміти: якою є сучасна Україна. ■
