Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ 2008-10-09
{mosimage}
Нещодавно в Польщі знову стало голосніше навколо майнових справ. З одного боку, викликали це суперечливі відомості про повернення Римо католицькій церкві в Польщі нерухомості, націоналізованої в період ПНР, з другого – плани уряду представити ще цієї осені проект реприватизаційного закону. Держава у цьому плані мусить вреґулювати також справи з українськими суб’єктами.
Економ Перемисько -Варшавської архієпархії Аркадій Ґіза відзначає, що Греко-католицька церква склала 54 заяви на повернення майна, які майнова комісія приймала лише в 1990-92 роках. А. Ґіза пояснює, що одна заява могла стосуватися кількох суб`єктів, бо був це час, коли церковні структури щойно відновлювалися і не всі парафії чи чернечі ордени спроможні були складати документи від свого імені. Донині розглянуто вже 50 заяв, залишилося 4, які стосуються власності в 31 парафії.
Там, де це було можливе, Церква вносила про повернення в натурі майна, яке відібрано у неї декретами комуністичної влади. Дотепер архієпархії повернуто майже 1033 га землі сільськогосподарського призначення, 138,23 га лісів, 14 нерухомостей, будівельні ділянки площею 2 га у Перемишлі і 5 га землі навколо цього міста. Хоча Церква завжди намагалася знаходити компромісні розв`язання, однак, за словами А. Ґізи, з’являлися також суперечливі моменти. У Валяві своїх прав потрібно було добиватися перед судом, а в Перемишлі місцева влада створювала проблеми при поверненні Єпископської палати та нерухомості, яку частково займали мерія та школа для хворих дітей. Щодо останньої ситуації, то комісія прийняла пропозицію Церкви, щоб діти там залишилися, а повернуто частину, яку використовувало місто. А. Ґіза відзначає, що процес повернення церковного майна майже завершується, найкраще він проходив на Лемківщині (зараз опрацьовуються документи на останні 100 га лісів), а найбільше проблем було на Томашівщині та Любачівщині. Разом, за словами економа, вдалося повернути близько 70% того, що знаходилося в довоєнних церковних шематизмах (вони нині є документами для майнової комісії, які підтверджують право власності Церкви на дане майно – гс). Тут варто відзначити також, що більшість греко католицьких парафій скористалися своїм законним правом і звернулися до держави про надання 15 га землі.
Поверненням майна Православної церкви у Польщі займається та сама майнова комісія на основі закону з 1991 року. У цьому випадку також був визначений дволітній термін складання заяв. У 2004 р., завдяки змінам закону з 1991 р., Православна церква могла скласти додатково кілька десятків заяв. Точних інформацій нам не вдалося зібрати, однак відомо, наприклад, що в перший термін Люблинсько-Холмська єпархія подала 300 заяв, більшість із яких розглянуто позитивно, при чому були й випадки, у яких вимоги Церкви не були задоволені. Серед повернутого майна можна назвати зокрема будинок у Варшаві на вулиці св.св. Кирила та Мефодія (при чому Церква компенсувала це місту іншою нерухомістю), кладовище в Добрятичах, церква у Щебжешині, монастир у Супраслі тощо.
Видно, що держава більш менш успішно полагоджує майнові справи з духовними структурами і таким чином пробує хоч якось компенсувати заподіяні в минулому кривди. Шкода, що не проходить у схожий спосіб такий процес у відношенні до звичайних громадян, наприклад вигнаних у результаті акції “Вісла”, пограбованих, які й донині нічого не отримали в рамках відшкодування. В Апеляційному суді у Варшаві минулого року розглядалася справа про компенсацію за фізичні та психічні кривди українцю Лук’яну Л., колишньому в’язню Центрального табору праці в Явожні. Апеляцію відхилено і справу закрито. Юрист Антін Дубець, який представляв родину потерпілого, питав тоді: “Чому людське горе та нещастя не знаходять справедливості у відповідній інтерпретації права?”. Нині в контексті повернення майна можна ще запитати, чому навіть якщо усе таки й трапляється така справедлива інтерпретація, то не всім. Її не було для Катерини Самойлик, про що писав у “НС” Богдан Гук: суд не погодився виплатити їй відшкодування за майно, втрачене внаслідок акції “Вісла”. Також українці Іван Крат із сестрою Ніною ще від 1998 р. вимагали, щоб держава повернула їм батьківську землю та нерухомість, на які їхня сім’я працювала поколіннями, а після 1947 р. хтось віддав це все Державним лісам, сільським господарствам, а частина просто була продана. У березні 2007 р. Люблинський окружний суд відхилив цей позов. Знову забракло зрозуміння.
Щоденник “Газета виборча” писав у серпні про справу компенсації для варшавських монахинь “шариток”, які отримали 16 гектарів землі в Ополі у спеціальній економічній зоні, де місцева влада провела вже інфраструктурні інвестиції з метою приваблення інвесторів. Чергова справа – це компенсація для познанських сестер ельжбетанок, які взамін за втрачене майно отримали 47 гектарів землі у Варшаві, де господарі району Б’ялоленка планували спорудити школи, дитячі садочки та футбольні майданчики. Влада Б’ялоленки подала справу у прокуратуру. В інтерв’ю для “ГВ” на підтвердження привілейованої позиції Церкви у справах повернення майна єпископ Тадеуш П’єронек відзначав: “Завжди установа є сильнішою, ніж поодинокі клієнти. Це у якомусь плані несправедливе, але таке життя” (“ГВ” 2008-08-25). Не можна мати претензій до Церкви, що добивається справедливості, тим більше, беручи до уваги її роль у житті польської держави. Однак слід задуматися, чому влада у демократичній країні дозволяє застосовувати такі правила, згідно з якими “сильніший може більше”, хоч у Конституції РП записано, що перед законом усі рівні і всі мають право на приватну власність та відшкодування.
“Наше слово” №41, 12 жовтня 2008 року {moscomment}
