Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №48, 2012-11-25
Українські парламентські вибори стали для влади «репетицією» перед президентськими, а для опозиції – випробуванням на міцність. І влада, і опозиція здали екзамен на «посередньо». Як працюватимуть вони під куполом Верховної Ради?
Коли рік перед виборами змінено українську виборчу систему на змішану (що передбачала обрання половини парламенту за закритими партійними списками, а другої половини – за одномандатними округами), чимало оглядачів відзначало: тим самим опозиція підписала собі вирок. У певному сенсі так, якщо оцінювати суто результати партійного голосування, за яким Партія реґіонів (ПР) та її сателіти-комуністи програли вибори трьом опозиційним силам – Об’єднаній опозиції «Батьківщина», «Ударові» Віталія Кличка та націоналістам зі «Свободи». З іншого боку, якби така перемога була наперед забезпечена, не факт, що чимало людей, які «легко» здобули мандат, не стали б ним так само легко маніпулювати, переходячи з фракції у фракцію (на українському політичному сленґу – «тушкуючись»). Себто висування частини опозиціонерів в округах спричинило їхнє загартування в безпосередній передвиборчій і поствиборчій боротьбі. Особливо це проявилося в Києві, де опозиції «пророкували» 2–3 округи з 13-ти, натомість опозиційні сили перемогли в усіх (якщо вважати переможцем на окрузі № 223 «свободівця» Левченка, а не екс-чиновника Пилипишина; на цьому окрузі буде переголосування). Перемогу в київських, кількох підкиївських округах опозиція та небайдужі прихильники «вигризали» з зубами.
Друге позитивне можливості балотуватися через округи полягає в тому, що до ВР могли потрапити люди, не зобов’язані партійним членством або фінансуванням партій. Така необхідність існує, коли партійні списки є закритими й немає можливості конкурування поміж представниками однієї партії. Серед відомих в українському суспільстві людей, котрі вирішили балотуватися до парламенту самостійно, можна назвати адвоката Тетяну Монтян (розробила систему житлових кооперативів, захищала унсовців, звинувачених під час акції «Україна без Кучми»), активіст руху «Збережемо старий Київ» Ігор Луценко, журналісти Костянтин Усов і Тетяна Чорновіл. Названі особи, щоправда, не пройшли, проте отримали неоціненний досвід і хтозна, чи наступного разу їм не вдасться і парламентську «кров» буде оновлено. Разом з тим до парламенту пройшли через округи, не спираючись на допомогу великих партій, такі відомі люди, як Олесь Доній, брати Балоги, Олег Ляшко.
До чого я веду? До того, що новий парламент, попри те, що його й далі контролюватиме ПР, буде більш норовистий, ніж попередній. Що кожне куплене місце буде даватися реґіоналам через шалені зусилля. Що керівники фракцій будуть контролювати кожний крок своїх депутатів, оскільки на шальках терезів – майбутні президентські вибори, а значить – укотре – доля України як державного проекту. Влада, змусивши деяких переможців від опозиції пройти через горнило судів, перевиборів, протистоянь в Окружних виборчих комісіях – загартувала їхню саме опозиційну свідомість.
Тепер про політичну розстановку сил у новому парламенті. Попередній парламент був обраний з хиткою перевагою помаранчевих, яку після перемоги Януковича на виборах легко знищено шляхом підкупу й залякування окремих депутатів. Тепер опозиція не має більшості, проте її меншість псуватиме нерви реґіоналам і їхньому керівникові на посаді президента України з більшою затятістю, ніж це було навіть у часи рухівської Народної ради. До парламенту пройшло 38 депутатів від націоналістичної «Свободи». Це цілком нова політична сила. Про якість говорити поки що важко, позитивне від «Свободи» радше проявлятиметься в її непоступливості владі. Раніше націоналісти у ВР були складовою «Нашої України» і великої активності не проявляли. Ще більше пройшло до ВР висуванців «Удару» В. Кличка. Вони, з одного боку, можуть стати могутнім крилом підтримки опозиції, натомість саме партію Кличка називають найбільш вразливою на можливість перекупу «тушок». Видається, це залежить від поваги до самого Кличка в парламенті, яку він з першим засіданням вр почне завойовувати. Отже постає питання: ким буде єдиний кандидат від опозиції на виборах президента 2015 р.? Кличко поки що видається найімовірнішим кандидатом від опозиції – Яценюк не має харизми Тягнибока, а Тягнибока як націоналіста називають найбільш вигідним кандидатом для перемоги Януковича.
Оскільки реґіонали не матимуть 300 голосів конституційної більшості, щоб змінити систему виборів глави держави з загальнонародної на внутрішньопарламентську, то Кличкові потрібні будуть дві речі: 1) не перейти самому в коаліцію до реґіоналів, бо тоді він є непотрібним як незалежний гравець; 2) не втратити своєї фракції, бо такий сценарій тяг би за собою образ Кличка як непевного політика. Також за цей період Кличко мав би підтягти вміння виразного, чіткого мовлення політичного оратора, навчитися приймати правильні політичні рішення, показати себе проєвропейським, проукраїнськиим політиком. Стати не усвідомлено, а теж розумно українським патріотом. Поки що з цим у старшого Кличка проблеми – попри те, що він є кандидатом наук (відповідник польського доктора наук), іноді «фальшує», як це було в інтерв’ю з відомим російським журналістом Володимиром Познером, коли, запитаний про ставлення до УПА, Віталій відповів так невиразно, що як мінімум можна було подумати – він теми не знає, а як максимум – ототожнює УПА з поплічниками нацистів.
А те, що гуманітарно-історичні теми таки спливатимуть у новому складі парламенту, можемо не сумніватися. Крім того, що до ВР потрапила «Свобода», яка вже проголосила, що ініціюватиме прощання з комуністичною символікою по всій Україні, у парламенті працюватимуть і безпосередні антагоністи «свободівців» – російські націоналісти. Якщо раніше в Україні політкоректно боялися промовляти цей термін вголос, то далі відступати нікуди, особливо зважаючи на лемент у Європі та Польщі про «українських фашистів», що дістали 10% підтримки. Достатньо назвати Льва Мірімського з партії «Союз» у Криму, Ігоря Маркова з партії «Родіна» з Одеси, Миколу Левченка (чи то пак Нікалая Лєфчєнка), дотеперішнього секретаря Донецької міськради. До них приплюсовуємо знаних українофобів Ківалова, Колесниченка, Чечетова… «Свободі» в цих умовах важливо не опуститися до популістичного радикалізму, за яким не буде жодних конкретних результатів. Їй потрібно стати дійсно парламентською партією, щоб наступного разу з ВР не вилетіти.
Що ж, новий український парламент буде і злий, і веселий водночас. Головне, щоб у радикалізації настроїв парламентарії не загубили українського парламентаризму – а це поки що вигідно одній людині: Вікторові Януковичу. ■
