Розмовляла Анна Вінницька ■ УКРАЇНА ■ №44, 2012-10-28
Розмова з Миколою РЯБЧУКОМ – публіцистом, письменником та політологом
Анна Вінницька: Внутрішня ситуація в Україні напередодні парламентських виборів не надихає оптимізмом. До цього, коли йдеться про розподіл на владу та опозицію, українці в діаспорі, здається, дещо розгубилися. Бо, скажімо, колишній президент Віктор Ющенко, якого за кордоном дещо переоцінили, хоч сам себе називає опозиціонером, проте грає на користь влади.
Микола Рябчук: Насамперед треба сказати, що нас знову чекає період не дуже чесних та чистих виборів, оскільки час, коли вибори в Україні більш-менш відповідали європейським стандартам, закінчився. Доки при владі був В. Ющенко, доти як парламентські, так і президентські вибори проходили в чесній конкуренції. Однак не зроблено найголовнішого: не забезпечено чесності й прозорості інституцій, тобто не створено механізмів, які б робили неможливими маніпуляції виборами. Тому в Україну знову повернувся механізм маніпулювання, використання адмінресурсу та всіляких інших зловживань.
Тепер основним гравцем є Партія реґіонів (ПР) та Об’єднана опозиція, яка складається з «Батьківщини» Юлії Тимошенко і «Фронту змін» Арсенія Яценюка. Частина електорату ПР піде «наліво», до комуністів, але ПР їх міцно тримає в кишені. Крім того, по правому боці для ПР створено другу кишенькову партію – це політична сила Наталії Королевської «Україна – вперед!», яка відіграє роль «другої Тимошенко», але безумовно є сателітом ПР. І туди має впійматися більш ліберальний електорат. Таким чином всі, хто розчарувався в Януковичі, піде або наліво до комуністів, або направо до Королевської, але в принципі це голови одного й того ж дракона. Я не сумніваюся, що в парламенті члени цих же партій будуть голосувати спільно з ПР.
Натомість коли йдеться про демократичну опозицію, то вона більш складна, оскільки з одного боку маємо «Батьківщину» та «Фронт змін», які творять цю ж Об’єднану опозицію. Є також нова політична сила – партія «УДАР» Віталія Кличка і проукраїнська «Свобода». Партія «Свобода» та «Україна – вперед!» є на межі виборчого порога, тож важко прогнозувати, чи вони увійдуть до парламенту. Сподіваюся, що партію Королевської «підтягнуть», дописавши їй кілька відсотків, натомість «Свободі» їх відіймуть, щоб вона не пройшла. Говорити про всі інші партії навіть не випадає тому, що це партії, які не мають ніяких шансів потрапити до парламенту. Це стосується й «Нашої України» (НУ) на чолі з колишнім президентом В. Ющенком.
Мені здається, що ніхто з тверезо мислячих політиків не підтримував би цю партію, якби вона не мала якоїсь опори з боку влади. Говорячи інакше: я не уявляю собі жодного бізнесмена, який давав би на рекламу й розкрутку НУ на чолі з Ющенком тільки від щирого серця. На мою думку, ці гроші походять з кишень реґіональних олігархів, які спонсорують цю партію, знаючи, що вона не пройде, але відщипне, скажімо, піввідсотка від демократичного електорату. Тобто це частина виборчої технології.
А які механізми нинішня чинна влада використовує для фальсифікації виборів, бо ж найбільших маніпуляцій та порушень слід сподіватися ще до виборів.
По-перше, фальсифікації переважно вже зроблені, бо чи не найбільшою маніпуляцією було прийняття нового виборчого закону, який повністю є на користь ПР. Усе, що там створене, порівнюючи зі старим законом, відповідає виключно інтересам правлячої партії, натомість опозиції йде на шкоду. Таким чином, від самого початку поле гри є нерівне. Крім того, теперішню виборчу кампанію контролює влада і будує її на свою користь, а техніка є просто досконала. Якщо навіть порівняти з попередниками, хоча б Леонідом Кучмою, у якого теж були свої методи, то сьогоднішні технології стали ще більш витончені. Наприклад, створюються різного роду клони. Скажімо, є партія «Батьківщина» як головний конкурент, ось і створено фіктивну партію «Рідна Вітчизна», яка, зрозуміло, не набере багато голосів, однак відщипне кілька процентів від справжньої «Батьківщини». Натомість найголовніше, що оці фіктивні партії мають право представляти своїх людей у виборчих комісіях, і таким чином їхніми силами там твориться більшість. Бо всі ці кишенькові партії, які насправді не існують, у виборчих комісіях репрезентуватимуть правлячу ПР. Тобто є маса речей, які на реґіональному рівні створюють для неї численні переваги для ПР.
Думаю, що під час виборів великих фальсифікацій не буде – з попереднього досвіду знаємо, що головні маніпуляції робляться до того. Під час виборів можна «нафальсифікувати» на кілька процентів, і це буде робитися в мажоритарних округах, бо там кілька відсотків будуть вирішальними. Як знаємо, у мажоритарних округах діє система відносної, а не абсолютної більшості – і таким чином можна виграти, набравши всього 20% голосів. Тому там будуть мати місце фальсифікації, оскільки різниця між провладними кандидатами та опозицією може бути, скажімо, в 1–2%, тож ясна річ, що тоді варто підтасувати результати хоча б на 1%.
Які тоді можливі варіанти розвитку ситуації в Україні в політичному плані вже після виборів?
Результати виборів уже сьогодні легко передбачити. Вони більш-менш збігатимуться з соціологічними даними, які показують, що провладні та опозиційні сили є приблизно рівними й за партійними списками наберуть майже ідентичну кількість голосів. Натомість у мажоритарних округах найбільше буде т.зв. незалежних кандидатів, які так чи інакше зв’язані або залежні від ПР. Бо ж найчастіше – це люди від адміністрації або бізнесу, тому, ясна річ, вони будуть перетягнуті на бік ПР. Таким чином ПР безумовно створить більшість у парламенті. Проблема полягає тільки в тому, чи це буде проста більшість, чи їй вдасться зліпити конституційну більшість. Думаю, що головна мета нинішньої влади – це змайструвати конституційну більшість для того, щоб змінювати основний закон під себе, подібно, як це зроблено з виборчим законом. Мета зміни Конституції – зробити роль парламенту неважливою, таким чином завести монархію, в якій тепер править президент Янукович, а згодом – його сини, онуки…
Таким чином президент В. Янукович та його ПР вирішать проблему 2015 р., бо саме тоді в Україні відбуватимуться президентські вибори, а після того, як незаконно повернуто стару Конституцію, Україна сьогодні знову є президентською республікою. Таким чином президент має абсолютну владу, а парламент відіграє другорядну або навіть третьорядну роль – тому правлячим нині дуже важливо виграти президентські вибори. Натомість виграти їх Янукович зможе тільки тоді, коли вибори відбуватимуться в парламенті, бо при сьогоднішній популярності загальнонародні вибори, по-моєму, він не зможе виграти. Тому провладні сили робитимуть все можливе, щоб змайструвати конституційну більшість. На виборах вони візьмуть просту більшість, натомість за певен час намагатимуться перекупити або просто залякати т.зв. незалежних депутатів чи представників опозиції. По-моєму, це найбільша загроза для України. Кучмі для зміни Конституції забракло всього 6 голосів, тому хочу вірити, що цього не вдасться зробити і Януковичу.
Хоч серед українського суспільства відчувається певного роду розчарування, то більшість коментаторів наголошує: немає можливості, щоб ці настрої вилилися на вулиці, як це було під час Помаранчевої революції.
На жаль, Україна переживає не найкращий час тому, що ані опозиція не відповідає тим очікуванням, які покладаються на партії, що хоче змагатися за владу, ані суспільство не готове до мобілізації, воно же пережило велике розчарування і втому від невиправданих очікувань після Помаранчевої революції. Припускаю, що цей же електорат буде голосувати, але скоріш за все він не буде боротися за перемогу, тобто ентузіазму особливого немає. Тому боюся, що багато хто не піде голосувати – і це теж велика небезпека.
Справді, українські виборці втомлені, але водночас відчувається потреба в новій політичній силі та в новому обличчі. Українці хочуть мати віру та надію. Тому не випадковим був досить добрий результат А. Яценюка під час президентських виборів. Подібну довіру сьогодні викликає Кличко, за яким немає жодних корупційних скандалів, він не зв’язаний з жодним з «бізнесів» і радше не йде в політику для того, щоб збагатитися. Саме це спричинило його моментальну популярність. Очевидно, що коли партія потрапить у парламент, вона мусить себе показати, бо поки що суспільство повірило йому «в аванс». Питання тоді: як Кличко використає цю довіру?
У принципі, українці і під час Помаранчевої революції, і сьогодні не так борються за хліб та розваги, як за справедливість. Якщо допитати людей, чого вони найбільше хочуть, то в основі всіх бажань є потреба саме чесності, порядності, правової захищеності та справедливості – як у політиці, так і в житті суспільства. Це видно хоча б під час різних протестів, які спонтанно з’являються в Україні. Виникає питання часу, коли нові лідери наберуть сили й почнуть координувати ці протести. Я в це вірю.
І все ж, у західному світі відчутне розчарування Україною. Чи, на Вашу думку, в західних політиків є ще можливість впливу на українську владну еліту?
Мені здається, що ЄС та США поки що стосовно України ведуть більш-менш правильну політику. Тобто вони відверто бойкотують президента й мають у цьому рацію, оскільки голова держави не виконує своїх конституційних зобов’язань, але водночас остаточно не переривають контактів з Україною, залишаючи відчинені двері – це, на мій погляд, правильна політика. Я не вважаю, що Захід може мати вирішальний вплив на українські події, бо такий вплив може мати тільки сама Україна та українське суспільство. Але дуже важливо, щоб суспільство та влада відчували, що на них дивляться, що Україна все-таки перебуває на моніторах міжнародної громадської думки. Можливо, вона не знаходиться в центрі цього монітора, а на марґінесі, однак є в колі зацікавлення. Це дуже важливе для суспільства, тому що додає йому духу, а владу стримує від аґресивних амбіцій та не дає можливості зовсім розперезатися й опуститися до диктаторського рівня. ■
