(гс) ■ ПОГЛЯДИ ■ №46, 2015-11-15
Перше розчарування неприсутністю українця в Сеймі Польщі, мабуть, вже пройшло. Тепер час на урок, який нам зафундувала демократія.
Тут на мить варто пригадати минуле. Першим депутатом від української громади 1989 р. став Володимир Мокрий, який балотувався зі списків «Солідарності». Однак уже через два роки в перших повністю вільних виборах люди розчарувалися тим рухом, от і українцеві не вдалося вдруге потрапити в парламент. Безуспішною 1991 р. виявилася також ініціатива «Виборчий блок меншин», який творили литовці, чехи, словаки та українці. Блок мав свої списки в 15-ти округах. З-поміж 60 кандидатів більшість, тобто 50, становили українці. На них віддано 27 тис. з 30-ти тис. голосів. Українець Мирослав Чех, балотуючись 1993 р. від партії «Демократична унія», здобуває мандат. Успіх повторив 1997 р. в Ольштинському окрузі, але чотири роки пізніше, на жаль, уже не вдалося. Депутатський мандат 2007 р. в Ельблонзькому окрузі здобуває Мирон Сич. Чотири роки пізніше ситуація повториться, але 2015 р. вже ні. Отже, на сьогодні лише підтверджується те, що напевно Вармія і Мазури та Західнопоморське воєвідство мають «українсько-депутатський» потенціал і там варто фокусувати зусилля. Водночас цьогорічне балотування Петра Федуся у Ґдинському окрузі з новоутвореного угруповання «Новочесна» показує, що політично-георафічний простір українців не є чимось закритим. Однак завжди викликом буде мобілізація електорату. Цьогорічний кандидат із Західнопоморського воєвідства Марко Сирник сам відзначав, що серед 1320 голосів, які він отримав, тих українських могло б бути більше. Варто згадати, що торік, балотуючись тут до Воєвідського сеймику, голова Кошалінського відділу ОУП Роман Білас здобув удвічі більше голосів, а М. Чех 1993 р. майже 5 тис. голосів. Зрозуміло, що прямо ті цифри не слід порівнювати, але все ж таки це якась ілюстрація наших можливостей. Про них говорять і результати перепису населення, а також церковні статистики. Важливу інформацію приносять так само результати М. Сича на Вармії і Мазурах. Пригадаймо, що тепер, порівнюючи з минулими роками, він зібрав приблизно на 2,5 тис. голосів менше. Це показує, що нема чогось такого, як стійкий електорат, і що «переконування переконаних», тобто й українців, повинно відбуватись за кожним разом. Виборча доля М. Сича і попередніх українських депутатів показує, що успіх або поразка залежать від долі партії. Зростання прихильності до неї відкриває шлях до мандату, падіння рейтинґів – навпаки. Водночас дотеперішні українські виборчі стратегії показують, що лише при стартуванні з партіями з’являється шанс на мандат. Без них перемогу здобути майже неможливо.
Вибори наштовхують і на такі роздуми, що національність кандидата і його включення у справи громади чомусь саме в тій громаді не завжди є виборчим важелем. Це видно по зіставленні потенціалу української громади і результататів кандидатів. Про подібну проблему нещодавно говорив лідер німецької меншини в Польщі Рафал Бартек, який водночас є співголовою Спільної комісії уряду і нацменшин. У його оцінці, особливим викликом є виборча активізація громади. Люди мають свої культурні заходи, навчання мови і вважають, що їх правам ніщо не загрожує. Але це не до кінця так, на що вказують проблеми, з якими у більшому чи меншому ступені зустрічаються представники різних нацменшин у Польщі, а саме: брак установ культури, прояви мови ненависті, нищення історично-релігійних об’єктів, випадки ксенофобії тощо. Присутність німців у Сеймі РП від 90-х років до сьогодення скоротилася з кількох до одного представника, хоч, наприклад, цього року зусилля, вкладені в цю боротьбу, були немалі. Німці мали свій виборчий комітет, з якого балотувалося кілька десятків кандидатів до Сейму та Сенату Польщі. Найняли експерта від виборчих кампаній, підготували професійні виборчі реклами, були присутні в Інтернеті, взяли кредит на вибори в розмірі 200 тис. злотих, а також зібрали понад 100 тис. внесків. У кампанії декларували працю для вирішення проблем реґіону, з чим виходили не тільки на німецького виборця. До цього живуть компактно в одному окрузі, користуються виборчим полегшенням для меншини і не мусять долати 5-відсоткового виборчого порогу в масштабі держави. Щоб отримати один мандат, мусили здобути більше як 8% голосів у своєму реґіоні. Це означає, що переконали до себе 27,5 тис. виборців. Дуже подібні результати, у їх випадку, давали також 2007 і 2011 р. один мандат.
Все це показує, що в майбутньому слід спробувати повернутися до ідеї курій, які у виборчому процесі ґарантують представникам меншин окреслену кількість депутатських місць. Про таку ініціативу мали б домовитися всі офіційно визнані нацменшини в Польщі. Це би вимагало законодавчих змін, отже й виходу на теперішніх депутатів, які мали б винести стосовний проект у парламенті. Його поява і доля була б тестом вірогідності тих політиків і представників правлячої команди, які говорять про прихильність до нацменшин. До «курійної революції» варто йти, але не слід сподіватися швидкого її приходу. Наступні вибори, скоріш за все, знову будуть з партіями. А це для організованого українства означає щонайменше два головні виклики. Один з них – це ефективніше усвідомлення громаді потреби присутності українця в парламенті. Друге – це розробка виборчої кампанії так, щоб кандидати та активісти, які їм допомагають, зуміли працювати на здобуття більшої кількості голосів від польських виборців у конкретних округах. Якщо проблемою є усвідомлення ваги присутності в Сеймі РП українського депутата, то поле до послідовної активності відкривається в рамках наших заходів, у мас-медіа, школах чи пунктах навчання. Це не мусить бути прямо політична аґітація – вистачить просто говорити про права і проблеми своєї та інших спільнот нацменшин. Якщо не будемо таку активність ініціювати, то мусимо самі собі відверто сказати, що українство у Польщі ми віддаємо в руки мінливої долі. Тоді нарікати на її незадовільні вироки буде просто смішно. Отже, при виборах надалі маємо вибір…
